Коли ми вдивляємося у минуле Вітчизни, то за своєрідний орієнтир у пошуках власних витоків нам слугують ті назви під якими виступають наші народ і країна, їхні мова та віра. Витворення самоназви не раз пов’язують з процесом усвідомлення народом своєї окремішності. Вона століттями є оборонним щитом від ворожих спроб позбавити народ свободи та самобутності.

У середньовічну та ранньомодерну добу щодо нашої країни в літературній традиції (вітчизняній та іноземній) уживано найрізноманітніші назви – «Скіфія», «Сарматія», «Роксоланія» та ін. Але не важко спостерегти, що впродовж майже тисячоліття українці мали інші, цілком вироблені та усталені, самоназви свого народу і країни – «русини» («старожитний народ руський») та «Русь» («Руська земля»), які широко використовувалися як в народній мові, так і в офіційних документах і літературі, й під якими нас знали, як у сусідніх, так і у віддалених країнах.

Ще у середині ХІХ ст. видатний український історик Михайло Максимович так описував наявний стан речей з нашою самоназвою – «Несмотря на областные названия их: Галичанами, Подолянами, Волынянами, Украинцами, Запорожцами, Слобожанами, Черноморцами – имя Русина остаётся их общим, родовым именем».[1]

Щодо походження слова «Русь» існує велика кількість гіпотез, більшість з яких виводить цю назву з іранського, скандинавського або слов’янського мовного середовища. Те саме можна сказати і щодо первісного значення даного слова, яким могли позначати як окреме плем’я чи надплемінну спільноту, так і певну соціальну групу (приміром, княжу дружину).[2]

На сьогодні даний комплекс питань ще далекий від свого остаточного розв’язання. Безсумнівним лишається інше – від того часу як назва «русь» набуває значення етноніму, а на його основі витворюється цілий комплекс термінів, що позначають країну («Русь», «Руська земля»), народ («русини»), його мову («руський язык») та ін., ця назва і пов’язаний з нею комплекс незмінно виступає для означення цілком конкретної території та народу, що її замешкував – середню Наддніпрянщину з головними містами Києвом, Черніговом і Переяславом та наддніпрянських слов’ян – в першу чергу полян («поляне, яже ныне зовомаю русь»)[3] та зв’язаних з ними політично сіверян та деревлян.

Назви «Русь», «Руська земля» навіть у ХІІ – ХІІІ ст. уживали переважно для позначення території Наддніпрянщини. Приміром, в уставній грамоті великого князя Всеволода Мстиславича, який впродовж 30-х рр. ХІІ ст. був князем Переяславським, Вишгородським і Новгородським,[4] його представлено як «владычествующю всею Рускою землею и всею областью Новгороцкою»,[5] тобто – виразно відокремлено Новгород від Русі. Так само послідовно джерела ХІІ – ХІІІ ст. відокремлюють від Русі й Полоцьку, Суздальську (Володимирську) та ін. землі.[6]

Навіть титул київських великих князів – «всієї Русі», який було вироблено під візантійським впливом (уперше його застосував великий князь Всеволод Ярославич близько 1078 р., в грецькій формі – «Αρχοντι πάσης Ρωσίας»),[7] стосувався Руської землі у питомому значенні – тобто теренів середньої Наддніпрянщини з Києвом, Черніговом та Переяславом (в літописі під 1155 р. терени «всієї Русі» окреслено наступним чином – «і сів він на столі отців своїх і дідів [у Києві], і прийняла його з радістю вся земля Руська; тоді ж, сівши, він роздав волості дітям: Андрія посадив у Вишгороді, а Бориса – в Турові, а Гліба – в Переяславі, а Василькові дав Поросся»).[8] Дещо згодом назви «Русь» та «Руська земля» в географічному сенсі та назви «русь» та «русини» в етнічному – поширюються на більш віддалені терени. Від ХІІ ст. письмові джерела знають терени суцільного розселення русинів за Карпатами під назвою «Руської марки» («Marсhia Ruthenorum»). А об’єднану під владою Романа Мстиславича та його наступників Галицько-Волинську державу – як Руське королівство.

Таким чином, впродовж існування Київо-Руської імперії (ХІ – ХІІІ ст.) етнічні назви «русини» та «Русь» закріплюються на цілком окресленій території від Закарпаття до наддніпрянського Лівобережжя і від Західного Бугу до степових кочовищ тюркських народів. В подальшому, навіть в умовах політичної дезінтеграції руських земель ХІV – XVІ ст., етнонім «русини» продовжують в рівній мірі уживати як мешканці руських комітатів Угорського королівства і північної частини Молдавського господарства («Русо-Влахії» середньовічних джерел), так і населення руських земель Корони Польської (Галичини та Західної Волині) та Великого князівства Литовського і Руського («земли наши Руские – Подольские, Киевские и Волынские» – як зазначено в листі великого князя Жигимонта Августа від 1569 р.).[9]

Попри політичні поділи незмінним лишається також усвідомлення єдності Русі як окремої країни. Приналежність же руських земель до різних державних утворень в тогочасній літературній традиції намагалися відобразити шляхом додавання «кольорових» прикметників, як то – «Червона Русь» (руські землі Корони Польської), Біла Русь (руські землі Великого князівства, хоч початково, у XIV ст., ця назва також стосувалася Галичини) та ін. Втім, подібні спроби не набули поширення ні в розмовній, ні в офіційній сфері, в яких незмінно бачимо використання усталеного ще у київо-руські часи комплексу назв «Русь», «русини», «руський» та ін.

Втім, варто відзначити, що поруч з етнічним визначенням прикметник «руський» доволі часто уживали також у церковній сфері, причому в значно ширшому за етнічні рамки сенсі. Це було пов’язано у першу чергу з тим, що вплив митрополитів Київських і всієї Русі поширювався на терени цілої Київо-Руської імперії, відповідно до чого християнська Церква на всіх залежних від Руської землі та Києва теренах називалася «руською», а назва «руська віра» та «руські люди» стали своєрідним еквівалентом «християнства» та «християн».

Приміром, в пам’ятці кінця XIV ст. «Списку руських міст» («А се имена всем градом руськым дальним и ближним») серед «руських» міст названо «города» болгарські, волоські, литовські, заліські та ін.,[10] тобто визначення «руські» ужито для означення конфесійної, а не етнічної приналежності, мешканців цих земель, деякі з яких ніколи не підлягали політичному впливу Києва. В церковній літературі, таким чином, поступово формується уявлення, що будь-яка християнська (православна) країна є «руською» («Того же лета [1453] взят был Царьград от царя турскаго от салтана, а веры рускыа не преставил, а патриарха не свел, … а русь к церквам ходят, а пениа слушают, а крещение русское есть»). Врешті, суттєва відмінність в уживанні цього слова стала підставою до витворення двох окремих термінів – «руський» та «русьский» («русский»), перший з яких стосувався переважно етнічної, а другий – конфесійної приналежності.[11]

Православні люди, таким чином, іменували себе «русьскими» без огляду на власну етнічну приналежність, що сприяло поширенню цього терміну далеко за межі етнічної території русинів. Особливо – в північно-східному напрямі. В останньому випадку цьому сприяла також та обставина, що митрополити, які мали від початку XIV ст. своїм осідком Володимир, а згодом Москву, продовжували уживати титул митрополитів «киевских и всея Руси», висуваючи в подібний спосіб претензії на провідну роль в «русьскій» (православній) Церкві. Відповідно і паства московських митрополитів іноді іменувала себе «русскими», визначаючи в подібний спосіб свою конфесійну, а не етнічну приналежність.

Слідом за митрополитами претензійний титул «всея Руси» починають уживати також великі князі московські, щоправда, у доволі своєрідній формі – «всея Русіи», що є очевидною калькою з латинського «Russia». Саме латинізовану формулу «всея Русіи» уживано московськими правителями від XIV до середини XVII ст.[12] Приміром, в офіційному царському титулі, який 1547 р. прийняв Іван IV Грозний, значилося – «Мы, великій господарь Иванъ, Божіею милостію царь и великій князь всеа Русіи». Прикметно, що в московській літературній традиції на основі назви «Русія» пробувано навіть витворювати прикметникові форми – «Се убо в Русийстей земли град, нарицаемый Муром».[13]

Так само калькою, але цього разу з грецької мови була і дещо пізніша назва – «Росія» («Россия» від «Ρωσία»). Обидві ці форми («Русія» і «Россия») беззастережно вказують на чужорідність назви «Русь» для московської політичної еліти, яка використовуючи цей претензійний титул зверталася до грецьких і латинських, а не власне руських, зразків. Варто відзначити, що в російській мові й дотепер уживаються ці дві кальковані назви для позначення сучасних держав – Росії («Россия») та Білорусі («Белоруссия»)

Титул «великого князя всея Русіи» в очах московських князів тривалий час не мав певної територіальної прив’язки, а лише вказував на їхній династичний зв’язок з великими князями київськими (руськими) та визначав провідне місце московських правителів в системі міжкнязівських взаємин на теренах підконтрольних золотоординським ханам, що видавали ярлики на велике княжіння різним удільним князям Суздальської землі (зазначимо, що першим з місцевих князів цей титул ужив тверський князь Михайло Ярославич на початку XIV ст.).[14] Згодом, наприкінці XV ст., дане титулування набуло претензійного значення, за допомогою якого московські князі декларували свої наміри до територіального розширення за рахунок західних сусудів.

Прикметно, що процес «збирання» земель на східному та південному напрямах (за рахунок інших уламків Золотої Орди) московські правителі супроводили не менш претензійною титулатурою – «многих государств и земель восточных и западных и северных отчич и дедич и наследник, великий государь и обладатель», яку було запозичено від Чингизідів, що в свою чергу викликало гострі протести з боку кримських ханів – справжніх нащадків Чингізхана, які власне користувалися подібною титулатурою.[15]

Претензійну природу титулу «всея Русіи» розуміли також і в сусідніх країнах – у першу чергу у Великому князівстві Литовському і Руському, господарі якого відмовлялися визнавати цей титул за московськими великими князями, аргументуючи це тим, що власне Русь зі столичним містом Києвом належить до складу Литовсько-Руської, а не Московської держави. З реакції московського уряду чітко зрозуміло, що останній «Русью» («Руською землею») вважав зовсім не «Московское государство», а власне ті терени, що мали своїм центром Київ і належали литовсько-руським господарям – «вся Русская земля, Киев, и Смоленск, и иные городы, которые он [великий князь Олександр] за собою держит к Литовской земле, з Божьею волею, из старины, от наших прародителей наша отчина».[16]

Чітко відрізняли Московію від Русі також в інших країнах. Зокрема, в Західній Європи загальновживаними були назви «Moscovia» та «Ruthenia» відповідно. Остання назва, що її вперше фіксують джерела початку ХІІ ст., мала суто літературне походження і ґрунтуючись на співзвучності назв апелювала до античної традиції – давнього народу «Rutheni». За аналогічним зразком в добу середньовіччя іменовано й інші народи та країни Європи, наприклад данів ототожнювано з давніми даками, шведів зі свевами, готів з гетами та ін.[17] Подібне намагання середньовічних інтелектуалів зв’язати Руську землю та русинів з античною давниною слугує додатковим свідченням сприйняття Русі як країни, що належить до кола найдавніших держав Європи.

Чи не найбільш точно ситуацію з етнонімами у східно-слов’янських народів в добу пізнього Середньовіччя та раннього Нового часу відображено в літературі тих сусідніх з нами слов’янських народів, що в якості літературної уживали старослов’янську мову (тобто належали до того самого мовного простору, що і Русь з Московією). Так, в офіційних актах Молдавського князівства XVI – XVII ст., писаних руською книжної мовою, серед народів, що мали політичні, культурні та ін. зв’язки з цією державою, називаються «люди … от иншии земли или русин, или москвитин».[18]

В свою чергу визначний діяч болгарського Відродження кінця XVIII ст. Паїсій Хілендарський в переліку слов’янських народів називає – «българите, сърбите, русите, московите, словените, леховите», «москалите и русите», «русите и московците» та ін.[19]

Навіть у офіційних актах Великого князівства Московського держава якою правили тамтешні володарі, попри твердження сучасних російських істориків, ніколи не іменувалася князівством або царством «всея Руси». У цього державного утворення була інша самоназва – «Московское государство»[20] («Московское княжение», «Московское царство»), а у країни, в якій розміщувалася ця держава – «земля Залесская».[21]

Аналогічно і назви «Русь», «руський народ», «русини» та ін. ніколи не були самоназвами країни та народу, що населяв Московську державу. В якості самоназв уживалися – «Москва», «Московская земля», «московские люди». Втім найчастіше етнічну самоназву замінювало визначення релігійної приналежності – «христиане»,[22] «православные» або «русские» (у конфесійному значенні). Навіть в середині ХІХ ст., за свідченням відомого панславіста Івана Аксакова, подібна практика була цілком домінуючою – «… на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошують промови із закликом: “Православные!”. Ось як російський народ визначає свою національність».[23]

Прикметно, що термін «христиане» у формі «крестьяне» використано також на позначення основної маси московського люду – селян, що в такий спосіб відрізняла себе від еліти Московської держави, серед якої було велике число вихідців з іншоконфесійного (неправославного) середовища (вихрещені татари, виїзжі з Німеччини, Прусії, Литви, Семигороду та ін. країн родини).

«Руське» ім’я (у формі «Велика Росія», «великороси») почало поступово поширюватися серед московського народу як етнонім лише від XVII ст., в чому вирішальну роль відіграли тогочасні українські (руські) інтелектуальні та політичні еліти. Останнім в цей час йшлося про пошуки союзників у гострому протистоянні з владами Речі Посполитою. Відповідно, в Московській державі руська (українська) еліта вбачала найбільш «природнього» союзника, що мав з Руссю спільну православну віру. Саме для «історичного» обґрунтування необхідності цього військово-політичного союзу і була вироблена концепція існування двох «Росій» – «Малої» (внутрішньої, первісної) та «Великої» (зовнішньої).

Назви «Мала Росія» та «Велика Росія» тривалий час мали суто церковне значення. Вперше їх упроваджено близько 1303 р. в канцелярії константинопольського патріарха після відокремлення Галицької митрополії (для позначення території якої вжито назву «Μικρα Ρωσία») від Київської (для якої впроваджено назву «Μεγαλε Ρωσία»).[24] Втім, ці назви доволі швидко виходять з ужитку після того як в середині XIV ст. відбулося відновлення єдності Київської митрополії (це об’єднання було відображено в новому титулі «митрополитів Київських, Галицьких і всієї Русі»).

Назва «Мала Русь» знову з’являється в обігу наприкінці XVI ст. Цього разу, нею позначають терени всієї Київської митрополії (переважно у переписці з московською церквою, патріарх якої також уживав титул «всієї Русі»).[25]

Державно-політичного значення назви «Мала Росія» та «Велика Росія» набувають щойно в середині ХVII ст., коли з ініціативи уряду новоствореної Козацької держави ці назви було включено до титулатури московських самодержців для позначення теренів Війська Запорозького (Гетьманщини) і Московської держави відповідно, що відтепер перебували під зверхністю єдиного монарха.

Від часів Руїни, коли Військо Запорозьке розпадається на правобережний і лівобережний Гетьманати, назва «Мала Русь» (літературна форма «Малоросія») закріплюється за цим останнім, а після скасування Гетьманщини за лівобережною Наддніпрянщиною (Чернігівська та Полтавська губернії). Власне, назва «Малоросія» у XVIII – ХІХ ст. стосувалася лише цієї локальної території, а не всієї української етнічної території, як про це часто говориться у науково-популярній літературі. Російський уряд, щоправда, намагався поширити цю назву на деякі сусідні українські терени, поруч з назвами «Южная Россия» та «Юго-Западный край», але безуспішно – в народній мові ці штучні терміни не мали жодного значення. Натомість, впродовж ХІХ ст. швидко ширилися нові самоназви наших країни та народу – «Україна» та «українці», що невдовзі цілком заступили наші старі самоназви «Русь» та «русини».

Термін «Україна» («Країна», «Крайна») в добу середньовіччя було поширено в усьому слов’янському світі (від Одера до Оки, і від Західної Двіни до Балкан). Ним позначували, зазвичай, терени військового прикордоння. Найближчою аналогією цього явища у інших народів може слугувати германська «марка» («marcha», «mark» – прикордонна область), термін, що увійшов у назви таких держав як Данія («Dannmark» – прикордонна країна данів) та Австрія («Ostmark» – Східна прикордонна країна, згодом «Oesterreich»).

Та назва, якою згодом було названо всю нашу країну, з’являється очевидно десь на межі XV – XVI ст. для позначення території Київської землі (зокрема, в актах початку XVІ ст. київського воєводу іменовано «воеводою украинымъ»),[26] яка внаслідок татарської агресії від останньої чверті XV ст. (після майже столітньої перерви) знову опиняється буквально «на грані двох світів» – у самому епіцентрі боротьби між християнським та мусульманським (слов’янським і тюркським) світами.

Прикметно, що паралельно з назвою «Україна» на історичній арені з’являється такий яскравий феномен руського прикордонного життя як козацтво, яке власне і надало назвам «Україна» та «українці» державно-політичного та етно-національного значення. Як козацтво поступово (впродовж XVI – 1-ї пол. XVII ст.) перебирає на себе роль репрезентантів цілого «старожитного народу руського» і надає останньому свою назву («козацька нація», «народ козако-руський»), так і Україна-Наддніпрянщина, ця «Terra Cossacorum», перетворюється спочатку на головну область Русі – осердя її державно-політичного відродження та культурно-релігійного життя, а згодом – поширює свою назву на цілу Русь.

Вже від середини XVII ст. назва «Україна» територіально охоплює майже всі ті землі, які до того іменовано «Руссю». Так, в «Описі України» Боплана до її складу зараховано всі руські землі Корони Польської, а в офіційних актах того часу «українськими» воєводствами називали Київське, Брацлавське, Волинське, Чернігівське, іноді – Подільське та Руське.

Назва «Україна» впродовж XVII – ХІХ ст. пройшла приблизно той самий шлях, що і назва «Русь» впродовж ХІ – ХІІІ ст. – від локальної території довкола Києва (що була епіцентром державотворення нашого народу, як в часи раннього середньовіччя, так і в козацьку добу) до позначення цілої нашої країни.

Впродовж ХІХ ст. наше старе ім’я було поступово узурповано сусіднім народом і використано для того, щоб знищити саме право на існування українців (русинів) як окремого народу. «На сьогодні цілком ясно, що заміна назв Русь і русини на Україна і українці це не підміна гірших назв кращими, а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили міняти національне ім’я – і це був тривалий некерований стихійний процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для такої кардинальної переміни».[27]

Подібна зміна, хоч і була політично необхідною і врешті дозволила українцям (русинам) зберегти власну тотожність, мала суттєві негативні наслідки для історичного самосприйняття, коли Русь і Україну, русинів та українців, почали розглядати як щось окреме одне від одного, а не різні назви тієї самої країни й того ж самого народу на різних етапах їхнього історичного життя.

Останнім часом подібні негативні тенденції не лише не долаються, навпаки – вони відчутно зростають. Приміром, в україномовних текстах тих ЗМІ, що орієнтовані на Кремль, здійснюються спроби послідовно замінювати вираз «російський» на «руський», або – взагалі ототожнювати їх (чого не було навіть за радянських часів). Чи не найбільш яскравий приклад – піар-розкрутка нового кремлівського проекту «Русский мир», особливо потужна під час приїзду патріарха Кіріла в Україну. «Інтер» та інші телеканали перекладали цю новоязівську конструкцію виключно як «руський», а не «російський світ».

Таким чином, навіть в україномовному просторі відчутним є намагання позбавити Україну руської спадщини, оголосити її «спільним», а то й суто московським надбанням. В подібний спосіб у нашого народу намагаються відібрати ціле тисячоліття його історії, а нашу державу – представити як історичне непорозуміння, без ґрунту і традиції. Очевидно, нині як ніколи варто прислухатися до думки одного з найвизначніших українських істориків ХХ ст. Ярослава Дашкевича – «Україна нині не має можливості … повертати своє загублене ім’я – Русь. З іншого боку … вона мусить культивувати своє первісне ім’я, оточуючи його пошаною, пієтетом – та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі».[28]

Олег Однороженко, доктор історичних наук,

Український Тиждень

---

[1] Максимович М. Вибрані твори з історії Київської Русі, Києва і України.- К., 2004.- С.126.

[2] Данилевский И. Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ – ХІІ вв.). Курс лекций.- М., 1998.- С.57-58.

[3] Повесть временных лет.- СПб., 1996.- С.15.

[4] Войтович Л. Княжа доба на Русі.- С.460.

[5] Древнерусские княжеские уставы XI-XV вв.- М., 1976.- С.160.

[6] Насонов А. “Русская земля” и образование территории древнерусского государства. Историко-географическое исследование.- М., 1951.- С.28-30.

[7] Агоштон М. Великокняжеская печать 1497 г.- С.215.

[8] Літопис Руський.- С.265.

[9] Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie.- Tom VII: 1554 – 1572. Dyplomataryusz gałęzi Niesuchojeżskiej.- Tom II.- Lwów, 1910.- n.280.

[10] Тихомиров М. Список русских городов дальних и ближних // Исторические записки.- Том XL.- М., 1952.- С.214-259.

[11] Данилевский И. Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ – ХІІ вв.). Курс лекций.- М., 1998.- С.173-175.

[12] Агоштон М. Великокняжеская печать 1497 г.- С.221, 231.

[13] Повесть о Петре и Февронии Муромских // Изборник. Сборник произведений литературы Древней Руси.- М., 1969.- С.454.

[14] Агоштон М. Великокняжеская печать 1497 г.- С.213, 258-262.

[15] Фаизов С. “Где Москва, где восток, где запад?” Географическая полемика между крымским ханом Мухаммедом IV и царём Алексеем Михайовичем в 1655 – 1658 гг. // Україна та Росія: проблема політичних і соціокультурних відносин.- К., 2003.- С.128-145.

[16] Русина О. Україна під татарами і Литвою.- К., 1998.- С.155.

[17] Назаренко А. Древняя Русь на международных путях.- М., 2001.- С.42-44.

[18] Исторические связи народов СССР и Румынии в XV – начале XVIII в. Документы и материалы.- Том I.- М., 1965.- С.261; Руссев Н. Славянский фактор в истории средневековой Молдавии // Русин.- 2006.- №4 (6).- С.94.

[19] Хилендарски П. Славяно-българска история.- София, 1972.- С.48, 54, 168.

[20] «… преставился благоверный государь царь и великий князь Федор Иванович всеа Русии, а сидел на Московском государстве 13 лет и десять месяц» (Разрядная книга 1475-1605. Том IV. Часть I. М., 1994.- С.5).

[21] «И поидем, брате, князь Владимер Андреевичь, во свою Залескую землю к славному граду Москве» (Задонщина // Изборник. Сборник произведений литературы Древней Руси.- М., 1969.- С.396-397).

[22] “А что ти слышев … се ^ хресть”нина, или ^ литвина, или ^ иновhрца, то ти повhдати нам въ правду, без примышлень#” (Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV-XVI вв.- М., 1950.- С.333, n.84).

[23] Письма И.С.Аксакова к Ф.М.Достоевскому // Известия АН СССР. Серия литературы и языка.- Том LXXXI.- Выпуск IV.- М., 1972.- С.354-355; Наконечний Є. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями.- Львів, 2001.- С.214.

[24] Наконечний Є. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями.- Львів, 2001.- С.201-202.

[25] Русина О. Україна під татарами і Литвою.- К., 1998.- С.273-277.

[26] Див., зокрема, лист до київського воєводи Андрія Немировича від 13 листопада 1526 р. (Lietuvos Metrika. Knyga Nr.14 (1524 – 1529). Užrašymų knyga 14.- Vilnius, 2008.- С.342, n.823).

[27] Дашкевич Я. Етноніміка між наукою та політикою або Довкола національного імені українського народу // Наконечний Є. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями.- Львів, 2001.- С.6.

[28] Дашкевич Я. Етноніміка між наукою та політикою або Довкола національного імені українського народу // Наконечний Є. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями.- Львів, 2001.- С.5-6.

Share and Enjoy