«Махновщина не є анархія. Махновська армія не складається з анархістів і не є анархістською армією», – саме так писала в серпні 1920 року головний друкований орган махновців – газета «Путь к свободе».
Щоб розуміти чому Батько, і махновський рух загалом, в кінці свого активного військово-політичного життя повністю змінився варто прояснити особисте відношення Махно і його найближчого оточення до анархістів. Читати далі »
Коли ми вдивляємося у минуле Вітчизни, то за своєрідний орієнтир у пошуках власних витоків нам слугують ті назви під якими виступають наші народ і країна, їхні мова та віра. Витворення самоназви не раз пов’язують з процесом усвідомлення народом своєї окремішності. Вона століттями є оборонним щитом від ворожих спроб позбавити народ свободи та самобутності. Читати далі »
Я знав, що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам – москалям і жидам – та своїм песиголовцям, які злигались з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски летять. Кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно! Читати далі »
Рід Рябоволів на Кубані відомий здавна, зокрема, він відігравав значну роль у житті Дінського куреня (пізніше станиця Дінська): дід Миколи Рябовола тривалий час був отаманом станиці, а батько понад 35 років працював станичним писарем. Читати далі »
«Отаман Херсонщини і Таврії», «Переможець Антанти» і прочая і прочая. Слава цієї людини в певні моменти була на рівні білих генералів і червоних командармів. Та він і сам був “червоним командармом”, але все пройшло і пам’ять про нього розвіялась як курява по степам, але швидше була розвіяна.
Бо про миршавого дегенерата Махна знімають фільми, пишуть книжки і взагалі роблять йому піар ліплячи з нього «головну» (бо пізнавана і розкручена) фігуру Української Революції початку ХХ ст. Читати далі »
Вже кілька років, як я замислив написати книгу про Головного отамана Армії УНР Симона Петлюру. Кожна моя праця про Визвольну боротьбу допомагала глибше збагнути цю постать, відділити тенденційні оцінки від фактів, правду – від міфів прихильників і ворогів. Звичайно, від самого початку було зрозуміло, що трактування більшовицькими істориками образу Петлюри тенденційне і лайливе, тому й називаю їх пропагандистами, а не істориками. Хоча часом треба прислухатися і до їхніх голосів-оцінок. Читати далі »
Європа не є однорідною. Навіть у межах збоченого Євросоюзу. Є ще і варварська Європа. Балканська та східна. Європа глінківців та усташів. Вона нікуди не поділася. Вона – поруч. До неї можна доторкнутися рукою. Коли подорожуєш Європою на автобусі, то важко не помітити як дикий простір поволі поступається кастрованій та приборканій природі. Військовий табір – санаторію, помноженому на бордель. Так, наприклад відбувається, коли перетинаєш кордон між Словаччиною та Австрією. Читати далі »