“Криваве Толедо, древнє Толедо,

невже ти стало, зостарившись,

дивиною для заморських роззяв…

Але знову і знову іспанці б’ються

у тісних твоїх стінах,

знов лунає гармата,

знов маври рвуться на допомогу

замкові Алькасар…”

Командир фалангістів полковник Москардо підняв слухавку. В обложеному замку Алькасар, у центрі давньої іспанської столиці Толедо не було ані води, ані їжі, але відмінно працював телефонний зв’язок. На дроті — полковник Барсело, комендант республіканських дружин з “Федерації Анархістів Іберії”, що тримають замок в облозі. Хосе Москардо Ітуарте слухав мовчки. На тому кінці слухавку передали його синові:

– Республіканці розстріляють мене, тато, якщо ти не здаси замок!

– Що ж, кожний повинен виконати свій обов’язок до кінця, сину…

Полковник повісив трубку і пішов на стіни дивитися, як розстрілюватимуть його сина. Внизу, у підвалах замка вили жінки, що збожеволіли від спраги, та діти з полонених республіканських родин…

З початком заколоту генерала Франко, 22 липня 1936 р. толедські фалангісти, переслідувані місцевими революційними анархістами, укрилися в древньому мавританському замкові Алькасар у центрі міста. 1205 військових і 555 цивільних — солдати, офіцери, кадети військового училища і просто прихильники “Фаланга Еспаньола” зі своїми родинами. Очолював обложених 60-річний старик високого зросту — полковник Москардо, директор толедської військової школи.

Війська Франко рвалися до Мадриду. Найкоротший шлях до іспанської столиці лежав уздовж ріки Тахо через Толедо, туристичний рай. Алькасар, середньовічна цитадель у центрі міста, став центром громадянської війни, де фалангізм суперничав із анархізмом. “При старому камінні Європи людство вкотре сперечається про свободу й рабство, про незалежність і гноблення” – писав у ті дні в толедському готелі з видом на Алькасар радянський журналіст Михайло Кольцов у своїх “Іспанських щоденниках”.

Музейний Алькасар не був готовий до облоги — ані води, ані їжі, ані боєприпасів. Але й ненавчені загони анархістів з єдиною доставленою з Мадриду гарматою, не були готові до штурму. Так і сиділи один проти одного заколотники, знеможені від літньої іспанської спеки в розпечених стінах фортеці, і республіканці за барикадами, порою в кріслах-качалках під сонячними парасольками. Тривала млява перестрілка з рушниць. Голодні фалангісти з веж замку стріляли по хлібних чергах. Міське радіо грало для обох сторін танго. “Війна жахлива. Ще жахливіша гра у війну” – писав прибулий на драму в Толедо радянський журналіст Ілля Еренбург. Штаб республіканців розташувався напроти Алькасару — в музеї живописця Ель Греко.

Фалангісти, спрагою доведені до розпачу, під керівництвом Москардо провели декілька вилазок у місто, хапаючи по дорозі заручників. Благо, колишні знайомі, сусіди і довоєнні друзі чудово знали, хто на чиїй стороні. Толедо — невелике місто…

У підземеллях замку змішалися родини тих, хто був в облозі, із тими, хто облогу тримав. А в казармі республіканських бійців вивісив щит із фотографіями заручників, жінок і дітей з написом: “Бережіть їх, товариші! Це наші”.

Марокканська кавалерія, авангард армії Франко, вже підходила до Толедо. Республіканцям Алькасар треба було брати. Фалангістам Алькасар треба було втримати. За будь-яку ціну. Для обох сторін.

Анархісти пригнали в Толедо ешелон цистерн із бензином, маючи намір спалити гранітний замок. Божевільний задум провалився. Добровольці згоріли заживо, заодне порядком попаливши навколишні будинки.

До Алькасару пішов майор республіканців Рохо, заступник і старий друг Москардо по толедській військовій школі. Він намагався умовити свого начальника та своїх учнів здати замок і вільно піти з міста. Один поранений курсант відповів учителю: “Нам однаково, хто нас розстріляє — що цей уряд, що той…” Алькасар не здавався.

Дружина одного з фалангістів із двома дітьми спробувала покинути це пекло, що засмерділо непохованими тілами, яких було повно у кам’яних двориках Алькасару. Супротивники зупинили вогонь. Самотній постріл убив жінку. Дітлахів підібрали республіканські дружинники та відвели до солдатської їдальні…

Для перемовин про долю заручників із Мадриду приїхав сановник кафедрального собору отець Камараса. Він ходив із музею Ель Греко до музею Алькасару і назад, тримаючи в правій руці розп’яття, а ліву стискаючи в кулак республіканським вітанням. Анархісти і фалангісти, користуючись перемир’ям, перегукувались біля розбитих воріт Алькасару:

– Ви негідники!

– Це ви негідники!

– Ми захищаємо ідеал!

– Ідеал захищаємо ми! Ми хочемо щастя для всіх. А ви хочете щастя тільки для своєї зграї.

– Зате наша зграя краща за вашу! До речі, от ви курите, а ми вже давно не куримо…

Ті, що осаджували, поділилися з ворогами цигарками. А в замку священик відпустив обложеним гріхи перед смертю, і виніс листа полковника Москардо дружині. Дружина полковника жила за містом. Кольцов і Еренбург, члени ВКП(б) з досвідом громадянської війни в Росії, наполягали на негайному арешті полковницької родини. Республіканський комендант заперечував. “Він дивився пронизливо, і з відтінком урочистої неосудності – … ви в Іспанії, сеньйор, ви в країні Дон Кіхота. І побачимо, хто переможе”.

І все-таки гра у шляхетність скінчилася. Родини обложених також сталі заручниками. Коли розстрілювали сина полковника Москардо, анархісти із загонів, чиї дружини й діти перебували в заручниках у фалангістського полковника, довбали в камінні підкоп під Алькасар, маючи намір підірвати замок, на якому зійшлася клином доля Іспанії.

Один з працюючих у підкопі сказав радянському кореспондентові:

– У мене там дружина і двоє дівчат. Я тобі нічого не скажу про дружину — я не знаю твого життя. Жінка може зрадити, жінці можна зрадити. Але ти розумієш, що значить ось це?.. “Він витяг із кишені фотографію, вкриту пилом і тютюновою потертю, – дві дівчинки в недільних платтях…”

– Все-таки, захисники Алькасару герої, – сказав якось потім француз із інтернаціональних бригад.

– Ні, труси — заперечив росіянин інтербригадівець.

– Ні, герої, – не здавався француз.

Алькасар не здався. 29 вересня 1936 року війська фалангістів прорвали облогу фортеці.

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus