Де стоїмо? — В нас уже стільки написалося й наговорилося про «напередодні рішаючих подій», що рука не повертається, щоб написати сьогодні ще раз — «напередодні». Бо річ із цим дороговказом — «напередодні» — дуже відповідальна: коли його кажеться (або не кажеться), треба бути свідомим, що наслідки (в одному й другому випадку) далекойдучі. Коли казати раз – по – раз «напередодні» — треба бути приготованим, що якась частина енергії, зуживана на труд розбудови й труд на довшу мету, відвязується від дотеперішнього свойого обєкту діяння, і демобілізується в чеканні на ці «рішаючі події».

Так є нажаль у нас у багатьох випадках! Казати, що рішаючі події «за горами» в нас ніхто не збирається, але не витягати ніяких нових висновків із того, що діється за останній час — так само було б зле. Бо ситуація нагально домагається — конфронтації з нею.

Остаточно, нічого тут другого не видумати: вирішальною буде в цілій справі проблема людей, які погорджують однаково бездіяльним чеканням і які, вічно напружені до скоку, самі не дадуться нічому й нікому заскочити. Тому питанням про активних людей — про видвигання на чоло наших справ усюди того нового типа, що є вже в нас і що його імперативно вимагає момент — мусимо очолити тему: де стоїмо? Український націоналізм репрезентує цього типа в українській дійсності; треба, щоб і в наших лавах найкращі з оцих людей енергії й здорового інстинкту прийшли всюди на вирішальних постах до слова!

Бо одне певне — найближче майбутнє ставитиме нечувані вимоги до твердости людей і не менші вимоги до їх здібносте самостійно приймати рішення, кермуючися здоровим відчуттям конечностей. Важкий молот крушить скло, але виковує сталь. В умовах займанщини є доволі критеріїв пізнати твердість людини й доволі теж факторів цю твердість викути. Треба, щоб і в тих людей, які хвилево, де вони не були б, не чують на’ собі молота — не бракло цієї конечної твердости. Бо йнакше може нам буря завалити неодин дімок із карт.

А з другого боку, теоретично мусимо бути приготовлені на те, що наш фронт у часі цієї бурі не буде зорганізованою бойовою лінією, а розкиненими, відірваними від себе відтинками, які будуть, довше або коротше, кожний фронтом для себе — з існуванням єдиного Проводу може тільки в моральній площині. Чотири займанщини, можливість розбиття нашого фронту на кілька самостійних баз у кожній із них зокрема, порізання світа здовж і поперек замкнутими кордонами, воєнними бльокадами, брак преси й усякого другого звязку, діяння ворожої пропаганди й т.д. — все це кликатиме в стоголоси за провідниками, що доростатимуть до хвилі!

Це мусить бути справжній орден — ті, що вхоплять долю України в вирішальні хвилини в свої дужі руки. Вживаємо слова «орден» тільки для порозуміння в площині світових прикладів. Коли йде про моральні цінності, які репрезентує кожний орден — то Три Літери, що є для кожного з нас початком духової азбуки: О. У. Н. — є поняттям настільки конкретним, що слово «орден» не може бути якимсь постулятом майбутнього.

Вимогою майбутнього може бути вічний гін самодосконалення, заздрість за чистоту власних лав і політична зрілість стрінути хвилі, що грядуть. Український орден не мусить бути, не є й не буде великий числом, але ці люди мусять бути тверді, не боятися вмерти, знати, чого хочуть, і мати одну сильну віру, — яка дасть їм отой непомильний інстинкт, що властивий расам провідників. Вони мусять мати горде самопочуття свойого вибранства й самопевности, в них мусить бути врешті тверда моральна дисципліна, яка не дозволить їм зійти на манівці отаманії, хоч би їх найвищий Провід, точніше — його екзекутиви, були довше чи коротше фікіею

Цей Провід може бути хвилево так чи інакше зліквідований, у тюрмі, або тровлений у глибокому підпіллі, може хвилево не мати доступу до батьківщини — цього всього можна очікувати. В серцях ордену цей Провід має бути найбільшими святошами. Самі ж люди мусять мати те стовідсотково певне почуття, що за кожного з них стане й Провід, і останній член ордену — всі вони разом творять спільноту, в якій панує здорова солідарність еліти!

Суворість і нетолерантність, скорість і категоричність рішень, відвага казати — так або ні, а не так або так; подавання нації правд до вірування, а не до роздумування — ось дальші вимоги для тих, що вхоплять керму української історії. Українська революція мусить бути вільна від невимовлених або недосказаних заповідей! В неї мусить бути вміння створити певні сакральні (священні) поняття — нація, суверенність, революція, надати цим поняттям єдиний і повний зміст, і оперувати ними з фанатизмом і такою «однобічністю», щоб вхопилися за голови всі «інтелігентні» обєктивісти й професори від політики!

Отже такий орден може творитися передусім на підставі добору характерів. Цей добір відбувається в свойому найосновнішому правилі так односторонньо на принципі характерности, що це може бути навіть коштом інтелігенції (коли розуміти під нею тилки конкретне набуте знання) поодиноких носіїв ідеї. Це не значить, що цим звільняється когось від обовязку вчитися й учити. Маємо тільки відвагу сказати, що не боїмося закидів ні сьогодні ні завтра, що між нами мало шанобливих професорів — бо цього не боялися всі еліти! І тільки рухи, що не переростають стадії ідеольогічних гуртів і не ведуть революційної боротьби за владу — не мають потреби ставити на такі крайності.

З другого боку, з таким самим притиском кажемо, що ті характери не будуть орденом, коли їх не зобовязуватиме інтелігентність І знання. Сама їх приналежність до ордену, вимоги, які стоять перед тими, що керують суспільним життям, — кажуть їм учитися! Інакше ці люди не характери, бо ставлиться легковажно до святих завдань служби Нації. Орден вимагає від свойого члена перш за все характеру; член ордену свідомий, що його дальше досконалення — це синтеза школення характеру й інтелекту. Важно тільки розрізнити, що школення й самошколеннн в ордені має ясно окреслені стимули та цілеве назначения, і тому воно не має нічого спільного з безплідною інтелектуальщиною.

Коли на українських землях в умовинах займанщин, ці принципи добору стали вже більше або менше самозрозумілими, то тепер вони домагаються свойого права всюди й серед українських націоналістичних лав поза Україною. Бо за цим кличе хвилина, в обличчі якої стоїмо! Це правда, що закордонні пости, головно, де ходить про стик із чужинцями, вимагають великої інтелігенції й знання, але така сама правда, що служба справі закордоном в умовинах частої ізольованости, відірвання від етосу боротьби на рідному грунті, в умовинах тієї переборщеної, але коли йде про слабі характери то вповні слушної, правди, що «політика псує характер» — ця служба вимагає характеру й ще раз характеру!

Маємо здобути й удержати владу в Україні! Для цього потрібно боротьби й ще раз боротьби! Для цього потрібно здорових нервів, безоглядности й здібности ставити у великій, грі на «пан, або пропав». Моментові влади й боротьби підпою рядковуемо все — отже в людях глядимо перш за все за прикметами, які для цієї влади й боротьби найважніші. Тому буде найприроднішою в світі річчю, коли революційні дні в Україні приведуть із села й з фабрик у місто до революційних штабів у великому відсотку нашого здорового, нічим нездеморалізованого, довго спутаного — українця «з низів», що почне надавати свій стиль революції. Щоб цей елемент уповні сповнив свою ролю, він мусить бути підготованим і інтелектуально. Ця підготовка потрібна ще для одного: щоб зуміти притягти в процес ставання української державности й могутньости — інтелігенцію тих, які не мають більше нічого, крім неї.

Коли приглянутися сучасним елітам націоналізму в других країнах, то кидається у вічі їх нехіть до т.зв. відірваних правд. Вони всі свищуть на шабльонові догми! Їх не манять ідеали «раїв» майбутнього! Усіх ущасливлювачів світа, що захвалюють один одинокий середник для осягнення блаженности — вони нагнали на сто чортів, як шарлятанів? Не вірять у непомильні науки й у незмінимі програми — а вірять у боротьбу! Не має. для них одноразового визволення — хай воно буде політичної, господарської чи моральної натури. Бо життя повне противенству а людині чину призначений вічний труд зводи – ти ці противенства до рівноваги.

Таке ж розуміння своєї ролі в українського ордену розвязує його відношення до часто видвиганого в нас, як кардинального, питання програми. Наша ідеольогія, світогляд розбудовані на зараз доволі добре. Так само програму маємо. Отже маємо основні вихідні заложения й метові назначения нашого руху та основні шляхи їх реалізації. Сьогодні в цій площині треба не готових подрібних рецептів на майбутнє, а ще деякої розбудови цих заложень і назначень. Мусимо тепер класти головну увагу на плян діяння, плян боротьби. Отже не протиставлення програмовості, але відповідне її розуміння.

На грані між нашою офіційною програмою й пляном діяння, можна б поставити, назвати б так її, бойову програму, яка в нічому не мала б ні відхилятися від існуючої програми, ні касувати її, а існувати побіч неї — з новим призначенням. На неї мусіла б покласти печать сьогоднішня наша боротьба з ворожими світоглядами й силами — отже куди більше заавансована (а скорше уміщена в більше конкретному розкладі сил) стадія руху, в порівнянні з часом, коли повставала програма 1929 р. Ця програма мала б бути недовга, радше в виді кличів, як формульована Рух за останні роки пройшов.шлях велетенської боротьби; в міру цього відпадали від нього слабі, а цих слабих все найбільше між тими, що пристали інтелектуально до руху, а оставала й прибувала чимраз більше «проста людина». Отже при уложенні «бойової програми» треба звернути найбільшу увагу на цей факт (в центрі те, що суттєве для широко розгорненої щоденної боротьби, ясний стиль і т. д.).

Позатим — плян діяння! Ця справа одна з найпекучіших в проблематиці: де стоїмо? Плян діяння зміняється; головне, що мусить бути вічне — це перманентність діяння. Те, що нині є на потребу, це існування, диктованого знов же здоровим інстинктом того, хто атакує й кого атакують, такого пляну боротьби української національної революції, що заключав би в собі імперативи конкретної акції й для провідних організованих кадрів, і для якнайширших мас власного суспільного тла. йде про глибоке усуспільнення нашого руху — його похід у широке життя з чуйним інстинктом, так, щоб український націоналізм і ціле життя — це реальне сьогодні — були двома поняттями, які покриваються.

Вдача українця схильна до категорій мрійницького сприймання життя. Чи не питоменна це річ, що в наших широких колах нині багато – багато й з особливим запалом говориться про проблеми майбутнього; однак це тільки балаканина, коли не є це студії — студії потрібні! — а звичайне пускання віжків фанатазії, і до того займає непропорційно велике місце в сфері наших політичних інтересів. Людині акції, про яку тут говоримо, не буде ніколи по нутру така самонаркоза візіями майбутнього. Вона вічно дрижить від гарячки чину, і в діянні, тільки в діянні, бачить своє призначення (ним може бути революційно – бойовий чин, суто – політична чи військова діяльність, однаково, як і наукова чи господарська й т. д. праця — з наставлениям націоналіста). Люди з таким наставлениям, що вміють і мусять, бо це їх життєва конечність, діяти, що виказують здоровий інстинкт при будуванні плянів конкретної акції на нині, а не беруться будувати райдужні повітряні замки майбутнього золотого віку України — такі люди мусять прийти в нас усюди до слова! Кладім усі десять пальців на живчик життя — лицем до конкретного сьогоднішнього дня! Він лежить перед нами безфоремною масою й чекає, щоб надати йому форму Й зміст, щоб аморфність стала цілеспрямованістю. Маючи перед собою мету нашої боротьби й заложення нашої програми — простягнім від них нитку до нашого сьогодні. Маючи перед собою напрямні політики Проводу — здеталізуймо їх у нашій реалізації. Те, що розуміється загально під словом «політика», є в даному випадку вузьким поняттям. Таку політику робить або мало людей, або як і багато, то в формі певних часово – обмежених акцій; ця політика мусить бути завершенням підпорядкованого її началам цілого суспі – льного життя. Дивімся на кожну постанову нашої програми й наш образ українського майбутнього під кутом: які висновки вже на зараз, на сьогодні, для кожного з нас треба витя, – гати з цих правд і перспектив майбутнього!

Ціла українська сила на землях, чисто матеріяльно, будується — беручи річ схематично — на двох принципах і в двох формах: 1) незалежній від займанщицької дійсности власній політичній організованості й 2) у загально – суспільній активності й організованості всіх можливих форм, включно з тими «легальними можливостями» займанщицького режиму (але й поза ними!), які зправила є уступками, в першій мірі вибореними саме названим політичним інструментом боротьби. Своєю суттю й змістом обі ці форми творять одне задля своєї підпорядкованосте одній і цій самій начальній меті й єдиному плянові діяння!

Елемент політичної організованосте є вершком і опорою цілої будови державно – творчої сили. Місце організованого українського націоналізму в організмі! української сили мусить окреслюватися наступними її ролями: 1) вона очолює й веде суто – політичну творчість і боротьбу і 2) вона стимулює розгортання й підпорядковує своїм напрямним всен*а – ціональний фронт державно – творчих зусиль на як найширшій базі всіх площин зустрічі з ворогом і всіх можливостей власного національного росту. (Ясно, що оба названі завдання е й єдиною боротьбою, і єдиними державно – творчими зусиллями). Друге завдання є вищою стадією розвитку руху й вичерпання його можливостей стоїть перед нами на порядку дня. Зокрема, коли йде про «легальні можливості», то всі аргументи з комплексу «не варта, бо стоїмо напередодні…», або «зопортунізуємося», або «все розгромить і так пястук займаная» — нестійкі.

Як було досі й е сьогодні з цими справами? Всі уступки Москви українському життю й українській ідеї (напр. у рамках так назв, національної політики) були б не до подумання без існування й діяння за ввесь час московсь. панування в Україні, українських організованих центрів революційних сил і боротьби. Так само певне звязання польських рук у боротьбі з, нами спричинене досі тільки діянням анальогічних сил на Західніх Українських Землях. (До речі: всі приклонники української «будь – що – будь» держави над Дніпром і опортуністи з ЗУЗ му – сіли б бути цього свідомі…)

Це правда, що один і другий займанець намагається на основі цих своїх уступок будувати власний політичний капітал: на СУЗ — на паску аполітичної українізації, чи можливостей для творення української фахової інтелігенції — затягнути українство в трясовиння політичної ідеї «єдиної, неділимої»; на ЗУЗ – в подібний спосіб завести українську політичну думку на манівці ідеї «Піемонту». Але ні одному, ні другому займанцеві ці його зазіхання досі не вдалися!

Бо ціла проблема відтинка легальних можливостей української сили в умовинах займанщин полягає власне в тому, щоб ставити займанця кожночасно перед необхідністю йти на уступки українському життю, чи то відбираючи йому змогу репресій, чи то змушуючи його до концесій — паралізуючи одночасно його намагання політично капіталізувати власні уступки. Провідною думкою такої постановки боротьби є, як згадано, те, щоб намагатися розгорнути нашу державницьку творчість уже сьогодні на можливу широчінь, і щоб боротьба з ворогом розширилася на таку ж широчінь усіх можливостей життєвої орГанізованости.

Правда, є річчю не без значення, чи клали б ми при роздумуваннях проблематики цього сектора сильніший наголос надержавницьку творчість, яку він собою уявляє, чи на площину боротьби з займанцем. Перше, звичайно, може перерішувати пя – стук займанця. Засадничо треба ствердити: оба моменти мусять бути однаково наголошені. Коли перші засадничі уступки займанця були диктовані фактом існування певних наших організованих революційних сил, то — льогічно річ беручи — скрі – плення цих сил мусить мати теж сильніший вплив на уступчивость займанця. А це скріплення наступає, коли революційна організованість діє на базі одночасного підпорядкування її цілям і акціям та скоординуваиня з ними цілого суспільного жит тя нації. Коли ж займанець рішається вже дуже скоро на отвер – ту реакцію, так само, коли «рішаючі події» стануться вже дуже скоро, — то. наша перемога тим певніша: бо наша боротьба буде безпримірна в багацтві своїх психольогічних стимулів, своїй суспільній ширині й можливостях випадів. Ані засада «чим гірше, тим ліпше», ані засада «голий розбою не боїться»» для нас — як з ґрунту хибні — не існують!

Як згадано, існують усе можливості якнайширшої суспільної творчости й боротьби ще й поза політично – кадровою органі – зованістю н «легальним» сектором; можливості, які можуть вишукувати собі різні форми — «легальні» напр. тільки як при – кривка для «нелегальної» боротьби, і «нелегальні» по самій формі. Важне, щоб вони були сперті на власно – підметних осно вах і йшли по лінії, окреслюваній одним політичним проводом і його політичним «вірую» та конкретними плянами діяння. Остаточно, суто – політична, інтегруюча, будуюча, кермуюча, виховна чинність організованого націоналізму буде все вирі – шальною для того, щоб і «легальний» і «нелегальний» суспільно – революційний фронт реалізував мету боротьби.
Для націоналістичного українства закордоном обовязують ці самі принципи, з тим, що все життя стоїть тут перед ним здебільша куди більше отвором, що сфера діяння тут подекуди ширша в своїх реально, політичних умовинах. Це українство мае свої окремі завдання в площині закордонної політики. Але чи вичерпало вже націоналістичне українство закордоном вповні всі можливості бути вільною кузнею, де виконується не один державно – творчий і суспільно – мобілізуючий експеримент із ділянки нашої загальної внутрішньої політики?

Найгірше, що ті «вічні майбутники» — про яких ми згадували вище, що залюбки відриваються від дійсности й линуть, проковтуючи роки, в прийдешнє — доходять густо – часто до краиньо – хибного способу думання. Це й зрозуміло — хто не стоїть твердо ногами в реальній дійсності, для того образ майбутнього не є органічним розвитком завтрішнього з теперішнього, а відірваною, вільно уявленою візією. Ця візія може мати з усім щось спільного, але не з законами історії й суспільною льогікою. Наведемо кілька прикладів:

Ось поповнив у Києві при кінці серпня 1937.р. самогубство Панас Любченко. Довкола цієї, правда, ніяк не звичайної, події починають кружляти різні чутки. І ось скоро починає домінувати серед них одна характеристична: «може він був наш?» Ось вам наглядний приклад, як думають люди, що знають іноді ніби прегарно всі теоретично – програмові заложения українського націоналізму, деклямують про його історичну ролю, принциповість, елітарність і т. д. — а для Люб* – ченка, цього подлого малороса, оказу най гидкішого продукту поневолення нації, не вміють знайти критерій оцінки!

Треба тому сказати всім, кого це інтересує: можемо припустити, що так зв. українські комуністичні кола, як і другі опортуністичні групи, будуть із моментом зриву стосувати тактику примиренства; вони вже тепер у міру зросту сили українського націоналізму можуть старатися зміняти краску з червоних на рожевих — бо ця краска ближче в спектрі барв до жовтого й блакитного… Рахуємося з фактом, що кожна революція звичайно уникає зразу при свойому отвертому вибуху виразних розмежувань. Все тоді огорнене якимось святковим рожевим мряковинням — примиренство стає конечною політичною функцією. Дотеперішня реакція намагається в такому своєрідному мімікрі прибирати фарбу, можливо най – подібнішу до революційного табору, щоб не потерпіти багато. Але період загальних обіймів не може тривати довго.
Любченкам і їх попутчикам не вдасться ніколи на довшу мету підробити собі морального паспорту до нас! І тому питаємо, як це уявляють собі ті, що здогадуються раз і другий: «може цей, або той був наш?»; як це вони уявляють собі той момент, коли ці «любченки» одного дня мали б станути перед українськими масами й сказати: «дотепер ми вас мордували й гнали на Соловки, дотепер ми дерли з вас останню шкуру, дотепер був ідеал інтернаціоналізму й соціялізму для нас заповіддю війни всім вам — але від тепер давайте будемо вашим проводом, але в імя того, за що ми вас раніше висилали мільйонами на той світ?».. Як це буде виглядати тоді українська національна ідея? Що тоді станеться з так тонко розвинутим у маси почуттям права? Це абсурд ставити такі питання — але є фактом, що треба декому їх ставити!
Український революційний провід і ідея будуть ті самі завтра, що й нині. Вони виросли в протиставленні до всіх чужих ідейних впливів та всіх сил ворога в українській політичній дійсності, і врешті до всіх залишків власного українського сумного минулого останніх десятиліть. Тут немає, не буде й не може бути перероджень із одного в друге, компромісів і можливостей симбіозу чужих собі й досі діяметрально протилежних — течій. Вірити в такі можливості — значить не розуміти ні за шага законів ставання революцій!

З другого боку, коли ми кажемо про можливість примиренства у теперішніх слуг Москви супроти нас, то це не значить, що ми уявляємо собі, що це примиренство буде загальним яьищем. Своєрідна в декого уява на 100 відсотків єдиного революційного фронту СУЗ проти Москви є теж одним із прекраснодушних плодів фантазії мрійників у політиці. Всі зусилля українського нацоналізму спрямовані на створення єдиного революційного фронту проти Москви, але коли не рахуватимемося з теоретичною можливістю нинішньої Еспанії на українському тлі й не будемо морально й усїляко інакше готові витягати всі висновки в такій можливій ситуації — то значить, що дамо себе заскочити фактам, а в політиці не сміє бути заскочень!

Визвольний змаг української нації спирається в своїй закономірності на найпримітивнішому інстинкті національної спільноти вдержатися й рости. Цей момент є найсутєвішою основою мобілізації національних сил; він є повсякчасно існуючою істотністю, яка вимагає тільки якнайінтенсивнішо – го розгорнення й сконкретизовання у формах політичної ак – тивности. Саме на шляху до цього розгорнення й політичної конкретизації, виринають для політичного проводу питання метод мобілізації нації. Як розбудити в найширших масах нації, у всіх її соціяльних прошарах, серед усіх її інтелектуальних верств, недорозвинений чи приспаний національний інстинкт, як культивувати його й як будувати на його психо – льоґічному тлі політичну надбудову?

Проблема перманентної національної мобілізації однаково актуальна для нації державної, чи недержавної. Для недержавної нації вона подвійно гостра, бо здобуття держави, як передумови для всякого дальшого росту нації, вимагає звичайно куди більше зусиль, ніж пізніше формування долі нації. Ці зусилля тому такі важкі, бо поневолена нація не живе в політичній порожнечі, а виставлена не тільки на фізичне насилля, але й на зусильні демобілізаційні зазіхання другої — державної нації, що її поневолює. Під кутом цих проблем потрібно мати якнай ясніший образ про українську дійсність.

Які маємо тепер можливості ми — в стані поневолення для боротьби за душі власної «спецієс» і демобілізації чужої? Які в нас засоби домогтися того, щоб ворожа ідея улягла вповні нашій наступаючій і лежала в поросі, розбита й немічна? А які можливості має ворог у цьому відношенні до нас? Не хочемо доходити тут до песимістичних стверджень, аде є цілковито можливим, що переможне розгорнення нашої ідеї довершиться вповні тоді, коли буде відновлена певна’ вільна гра сил між нами й нашими ворогами. Себто — що певна меншість, в кожному разі якась частина цілого, може бути змушена боротися зразу не тільки з самими національними ворогами, але й за зведену на манівці частину прошарків власної нації — і то боротися не самими лише ідейними засобами!

І українська національна революція буде мати свою «проти – революцію», «реакцію», чи як би її не назвали. Проти революція чи реакція не є ніколи чимось одноразовим і не обіймають якогось точно означеного, часово обмеженого напрямку; їх можна схопити тільки з кожночасної політично – культурної ситуації. Реакцією чи протиреволюцією для українського націоналізму буде все, що протиставить себе — в меті чи шляху до неї — меті чи шляхам реалізації націоналістичної революції й спрямовує свою волю здебільша взад — до минулого стайу річей, як ідеалу. Вона триватиме так довго, поки розгортається сама революція — хоч повинна все більше завмирати.

Повторюємо: хто стоїть твердо ногами в реальній дійсності, для того такі проблеми ясні, як сонце; хто ж оселився в облаках і ‘не бачить звідтам землі — той стає розгублений, коли ступить на неї. Найвищий час відбути всім, хто ще здібний на це, таку зміну мешкання й акліматизуватися як шнеко рше в новому середовищі…

Щоб перейти до питань закордонної політики, хочемо торкнутися ще одної проблеми, коло якої товчеться теж багацько непорозумінь. Це доволі відірвана в нашій темі, хоч і одна з високо засадничих, проблема, але вона незвичнйно характеристична для ментальности людей, що — схильні муміювати догми — є й дальтоністами в реальному політичному житті. А саме — недавно в часі абїсинської війни, а тепер у звязку з далекосхідним конфліктом, підносилися й підносяться серед українців голоси: по чийому боці мають бути наші симпатії? По боці тієї Італії чи Ніппону, що, як Москва чи Польща, збираються поневолювати свобідні народи, чи по боці тих саме народів, що їх брутальна сила окупанта позбавляє держав – ности й свободи?
Коли будемо говорити про симпатії, то зайдемо не в домену політики, а в домену психольогії чи фільософії. Симпатизувати ж можна в даних випадках або з тими, кому діється кривда, або з тими, хто не дає, щоб йому діяли кривду. Залежно від духового наставления людини взагалі. Бо в кожному разі, Москва й Польща йшли на нашу землю не з життєвих конечностей, як Італія на Абісинію, чи Ніппон на Китай. Але в політиці ніколи не йде про симпатії; власне українська політика в часі нашої короткої державності! й довго після неї (в декого ще й до нині) була й є нерозривно з вязаною з цим комплексом «симпатій» й «антипатій»; і це було одним із наших найбільших нещасть. Вірили й вірять, що можна рахувати на чиїсь ірраціональні симпатії до нас та на чиїсь антипатії до наших ворогів; думали й думають, що вільно нам коли небудь казати, що ця або друга нація нам «більше симпатична» від другої й тому треба «шукати» союзу з нею…

В 1936 році прийшли події в Еспанії. Катальонці й баски — поневолені народи, звязали свою судьбу з комунізмом і Москвою. В декого (не тільки в наших доморослих червоних) знова сумніви: всеж це боряться дві поневолені нації за свою свободу, а Франко це мов Денікін, що хоче ліпити еспанську «єдину – неділиму».. Справа тут уже така скомпл і кована, що мало хто важиться ставити ясно й недвозначно: за катальон – цями й басками — проти Франка. Та треба б, мовляв, ставитися до цеї справи з певними «застереженнями»… Можна собі мати тисячу застережень, але коли треба витягати практичні висновки, то воии мусять бути ясні й недвозначні.

Або ще справа Індій — «найбільшої поневоленої нації світа». Це можна відчути в декого з наших людей цілком виразно, що вони з якоюсь особливою радістю говорять: англійців горстка; хай тільки ця індійська маса рушиться!… Взагалі Англія тріщатиме от — от аж ну… Коли запитати, чи з цього тріщання вийде щось для України, то відповідь буде приблизно така: ну, всеж — це справа поневолених народів взагалі…

Коли йде про цю останню справу, то оборонці Індій були трохи заскочєні, коли довідалися, що існує так назв. еспансько – індійський комітет, при чому йде про червону Еспанію, і що індійська конгресова партія висилає в імені індійського народу привіти еспанським большевикам… Якже ж тут буде з нашими «симпатіями»? Виходить, що. індійці наплювали на наші симпатії, так само, як катальонці й баски; вони лучаться з тією самою Москвою, яка нас поневолює. Так само тепер Китай. Як тут можливий спільний політичний фронт? І тут ми натрапляємо в ядро справи.

Абстрагуючи засадничо від проблеми «симпатій» — могла б існувати взагалі в політиці концепція фронту всіх поневолених націй світа проти націй – гнобителів. До такої концепції (своєрідного «Інтернаціоналу поневолених»), коли вона була б мислима, можливо б прикладати щойно справу нашого психольогічного наставления — себто «симпатій» до всіх поневолених націй, від аісинбців і індійців починаючи та на всіх поневолених народах СССР, різних національних меншинах і т. д. кінчаючи, і антипатій до кожної нації, яка поневолює якусь другу націю.
Стверджуємо, що ідея такого Інтернаціоналу, як оруддя нашої визвольної боротьби, сьогодні неактуальна. 1 тому політичні фантоми в роді безумовної солидарности поневолених проти пануючих є шкідливі й небезпечні. Йде про Україну» а не про фантастичні концепції й сентиментальні солидарности в імя мертвих догм. Хтось скаже: але ж ви підважуєте націоналізм для себе самих; ви ж таким зовнішньо – політичним ставленням калічите своє внутрішньо – політичне обличчя!

Ні! Ідея нації для нас свята. Теж у зовнішньо – політичній площині спираємося на ідею нації, але… не в божевільний спосіб: фронту з москвофільськими поневоленими націями проти пануючих націй, які є ворогами нашого найбільшого ворога — Москви. Ідея націоналізму — це сьогодні в світі перше за все боротьба з найбільшим ворогом усіх націй взагалі, і нашої зокрема: Москвою й большевизмом. Коли б ми стратили з ока цей фронт націоналізму проти москво – комуни, а закладали собі другі фронти, за якими до речі (як ув індійському, китайському й еспанському випадку) стояла б Москва — то це була б пропаща позиція! Практично зрештою не міг би ніхто на це рішитися. Бо як можна співпрацювати рівночасно з Туркестаном і Грузією, що не мовкнуть ні на хвилину в боротьбі з Москвою, і з тією Катальоніею, яка стала пляцдармом Москви в Европі?

Але йде тоді про відворотну сторінку медайлі: чи можлива напр. наша беззастережна готовість найти спільну мову з націоналістичною Еспанією, яка є в конфлікті з двома поневоленими націями. Фронт поневолених націй мусить покриватися з фронтом протимосковських націй. І коли можлива в нас співпраця з другими поневоленими націями, то тільки на ґрунті опертя на націоналістичний фронт світа й на проти – московські позиції.. Практично ці можливості існують в більшості випадків. Де їх нема — там мусимо бути готові витягти останні висновки.
Все вище сказане не перечить тому, що в нас можуть бути на поодинокі справи поодиноких поневолених націй другі погляди, ніж напр. у деяких націоналістичних держав. Для нас все буде безапеляційним постулятом повне розбиття СССР і Польщі на поодинокі національні держави й за таку постановку ми можемо ломати копіє… Але сумніватися, яке зайняти сьогодні становище, коли треба було б це становище зайняти ясно й недвозначно, супроти Індій чи Катальонії — або других подібних випадків, яких може ще бути дуже багато! було б непростимою наївністю.

Закордонна політика є тією ділянкою політики, яка ведеться в упорядкованій державі зправила авторитарно, в якій западають рішення й виконуються потягнений волею одиниці чи кількох одиниць. Найглибше довіря до проводу нації — це головне, що остає до безпосереднього сказання широким масам нації в міжнародній політиці. Посередньо нація доповнює, звичайно, закордонну політику проводу різним діянням, яке вповні повинно бути згармонізоване з закордонно – політичними постулатами проводу.

Всеж справи закордонної політики сьогодні куди, куди більше рясніють напр. на сторінках української преси й у широких дискусіях, ніж внутрішня політика, а це тому м.ін., що є серед українства політичні групи, які з закордонної політики вчинили свою єдину вивіску й предмет «діяння», бо внутрішньої політики не ведуть, або ведуть невдало. Спеціяльно одна група пакостить найбільше українській закордонній політиці — з її шкідливою роботою доводиться нам зустрічатися раз – у – раз, і тому в нікого з нас не сміє бути неясностей щодо її ролі. Протиставлення наших закордонно – політичних постулятів унагляднить нам найкраще всю небезпеку цієї злочинної закордонно – політичної концепції — небезпеку, яку може й не все доцінюемо як слід.

Відомо, що люди часто тратять у час паніки спокійні нерви й ясний розум та готові на найбільш нерозважні й погубні вчинки. Цю правду усвідомила собі ця горстка політичних банкротів серед українства й хоче покласти її в основу своїх погу – бних для нації плянів. Побиваючи всі рекорди в горланні про «напередодні рішаючих подій», хочуть ці люди викликати паніку, що Україні горить дах над головою, або що вона летить у пропасть, а потім підсунути свою, ліпше чи гірше зашифровану, рецепту та власну кандидатуру на «провід»; дати тонучо му вхопитися цього мов бритви і, покалічену жертву, завести справді над пропасть.
Українство йде до величезної поразки, після якої воно позбудеться й тих придбань, що має нині. Все скінчиться новими Крутами й новими Базарами — тільки десятки разів більшими. Єдина можливість актуалізації української проблеми залежить від того, чи буде війна, чи ні. Підчас світової війни Україна стала потрібною лише під кінець війни, а тепер будуть її шука• ти з самого початку. І ось ця війна вибухне от — от — а українці зовсім до цього моменту не готуют»ся… і т.д. Такий Хід думок різних алярмуючих голосів із кругів згаданої групи.

Вихід? «Всеукраїнський національний конгрес», що визнає «уряд Української Народньої Республики» й його орієнтацію на визвіл Польщею України з московського ярма. Теперішня організація «Луг» на ЗУЗ стане завязком українського лєгіону, що піде, як колись «Українські Січові Стрільці», «визволя ти братів – українців із московських кайдан»…Все це концепції такі, скажім делікатно,…фантастичні (читай, як доповнення до цього, анкету львівського «Діла» й варшавського «Бюлєтину бирати обличчя «визволителів східних земель». Ундо звяза – лося тоді з «урядом УНР», а група ГІалієва з « гетьманом » Скоропадським. Яраз тоді! Отже капітуляція на власному, приділеному історією, відтинку боротьби, і ніщо друге, було тим мотивом, що пхнув опортуністів з ЗУЗ на позиції «визволителів». Історія української державно – політичної думки повинна занотувати грубими літерами ту «світлу» сторінку, як то прибрали «всеукраїнський масштаб» поодинокі політичні течії по українських провінціях…

Є факт, що приблизно від 1935 року Польщі вдалося частинно осягнути те, до чого змагала вона від низки років. На деяких давніших і новіших, відомих і менше відомих, прикладах хочемо зясувати в основному комплекс польських позицій в українській справі:

Є засадничою помилкою й поглядом поза всяким ‘почуттям дійсности — твердити (як це неодноразово чуємо й читаємо), ніби якінебудь потягнення Польщі в справах всеукраїнського масштабу диктовані суверенною волею нації, що експонує випливати на ширші води східно – европейської політики. Не чимсь другим, ніж фактом і тільки фактом існування й боротьби в її межах 7 мільйонів українців, які” є найважливішою проблемою польської державности від самого початку її існування аж по сьогодні — можна пояснити цю, в стимулах чисто дефензивну, політику Польщі. Держава, яка має 40 відсотків чужого й крайно ворожого їй населення, між ним най – численніших і найактивніших у ворожій поставі українців — не може мати другої проблеми, що була б важливішою! Ні питання закордонної політики , ні соціяльно – економічні справи й т.д. — не тільки немислимі для Польщі, але вони змушують її під кутом цієї і тільки цієї проблеми глядіти на всі свої державні справи.

Поскільки триває національна боротьба проти Польщі, а ведуть цю боротьбу в першій мірі українці — Польща не може стати ніяким серьозним закордонно – політичним партнером. Оскільки формується в світі бльок проти СССР, який схоче станути на союзницьку стопу з Україною проти Москви, то при активній проти польській поставі Західньо – українських Земель він не буде застановлятися, кого вибирати: соборну протимосковську (і протипольську) Україну, чи розхитану спараліжовану Польщу.

Економічно Польща без чужих територій, а в першій мірі української, відразу зведена до ролі однієї з найбідніших держав в Европі. А тепер уже — проблема кольонізації, проблема розміщення промислу і т.д. – – всі ці проблеми раз – у – раз, передусім, коли йде про українські території, е для Польщі незвичайно скомпліковані Це річі прості й самозрозумілі для кожного, хто дивиться відкритими очима. Є фактом напр., що успішна розбудова українського економічного життя за останні – роки мала одне зо своїх джерел у тому, що польська торгівля й промисл, не зважаючи на всі намагання держави, з одного боку втікали поза ЗУЗ, а з другого боку не важилися приходити сюди з других частин держави, бо вважали ЗУЗ тереном, де поляк і все, що польське, не певне ні дня, ні години. Є фактом, що завдяки пропаганді «нової ери» ці річі подекуди були змінилися; до речі: це ще одна ілюстрація, як «нова ера» — «хоронить здобутки».

Треба бути божевільним, щоб твердити, що держава, яка має в свойому внутрішньому житті так спутані до крайнього руки, як Польща — хотіла б брати «активну участь у перебудові відносин на сході Европи». Нам кажуть, зрештою послідовно, що треба власне Польщі розвязати ці руки шляхом ліквідації боротьби Західніх Земель. Але запитаймо тоді: чию політику ведете в такому разі, панове «визволителі», — українську чи польську? Бо — ви, що хочете рятувати східні землі ціною західніх, скажіть нам нарешті, яка запорука, що Польща піде «визволяти Україну» ? Чи та, що Польща дала Ундові полични ка (про це ще нижче), коли воно наївне гадало, що «притисне до муру» її в справі протибольшевицького фронту; чи та, що Польща збирається творити «козацьку націю» на наших схід – ніх кордонах; чи та, що вибрала на контрагентів для своєї «визвольної акції» найбільше безхарактерний зпоміж українства елемент? Чи може те, що творить завязки українських частин у такій формі, як табор у Каліші?
Чи може, врешті, те є запорукою, що тисячі утікачів із УСРР, з яких можна ж би творити «легіони» — видають поляки, видусивши їх для цілей свєї розвідки при помочі ваших — і панове з «варшавського центру», людей, під большевицькі кулемети, або винищують голодом та пошестями й направду большевицькою каторгою — в спеціальних волинських і поліських концентраційних таборах і низці тюрем? В цій справі можемо сказати багато, що нам очевидно заперечуть, як каза! – ли недавно заперечити напр. «Ділові», що появилося в пресі про Чеботарева. Але перед обличчям історії не дасться нічого заперечити!

Тому, коли йде про задушевні мрії Лівицьких і їх прислужників, щоб ЗУЗ замовкли для забезпечення їх рації існування на польському хлібі, ми відповідаємо:
Ніколи!

Гадаємо зрештою, що й Польща свідома цього. І радимо взнати це її клієнтам зпід знаку УНР і «конгресу» та не творити н$ собі, ні не впоювати в нікого ілюзій, що український націоналізм на ЗУЗ до цього допустить!

Ми ствердили отже, що сьогоднішня Польща й легенда «напувати коней у Дніпрі» — це кпини. Ціла польська політика в українському питанні зводиться до оборони позицій поневолення Західньо – українських Земель! Ундівець Д. Левицький схотів у згадуваній уже вище соймовій промові за грати з Польщею у відкриті карти — мовляв, наша співпраця тут основується на ясних і недвозначних плянах щодо Східньо – українських земель. За кілька днів він почув був (пригадуємо…) від тодішнього міністра внутрішніх справ Косьцялковського слова, які загально найшли в поляків і в українців окреслення: поличник. Представник польської політики, щоб не відповісти Левицькому на його апель гри в відкиті карти в питанні «визволення СУЗ» — злаяв ціле Ундо, що воно не репрезентує українства, що воно «могикани» і т.д. Це не є річ припадкова. Польща не зайняла досі, та зайняти не могла й не зможе — ні. словно, ні фактично – гзобовязуючого становища в справі, на якій у нас будуються «визвольні концепції». Навпаки, вона веде чортівську гру, яка досі наносить українству самі удари, яка комплікує в високій мірі справу

визволення України взагалі! А гра ця подиктована чисто й виключно внутрішньо – політичними моментами, а саме українською проблемою в рямцях Польщі. Ясно, що гра вірвалася б, коли б не стало партнера!

Вернемо ще до справи конгресу. Порушуючи ширше справу, не відгріваємо забутих річей. Конгрес досі не відбувся але він відбудеться, по всякій імовірносте, коли його властиві аранжери вийдуть із своєї резерви супроти дотеперішньої «вільної гри сил» на цьому відтинку й сильніше «натиснуть» на українських «конгресменів». Т.зв. передконгресові конференції відбувалися легально у Львові — під польською опікою; так само ціла пропаганда конгресу ведеться в українській пресі під Польщею без ніяких перешкод. Отже вже з цього погляду не оставляє ціла імпреза ніяких сумнівів. Поляки потребують конгресу на те, щоб усе, що вони будуть робити для ліквідації української небезпеки, мало, так мовити б, українську — «всеукраїнську» — санкцію. Ролю санкції з українського боку в протнукраїиських потягненнях .поляків відо – гравали досі всякі заяви ундівських парляментарних репрезентацій і делегацій на різних міжнародніх конгресах (Л. Ма – карушка на конгресі національним, меншин у Женеві в вересні 1935).Але це була всеж тільки одна партія. А тепер це був би орган «всіх нормальних і доброї волі людей», як кажеться в одній «конгресовій» статті. Пригадаймо, як поляки виарешто – вують одних уенерівців із санкції других (полк. Єфтимович, переслідування поодиноких «калішців» із санкції «варшавського центру»). Конгрес має дати полякам санкції в дальших протиукраїнських потягненнях на ЗУЗ і взагалі проти українсь – кого націоналізму, якого одинокого Польща визнає небезпекою для себе. Коли конгрес схотів би говорити в отвертий спосіб із поляками про справи «визволу» СУЗ, Йому дадуть полич” ника, як дали його Дмитрові Левицькому. Бо Польща грае, а її «українські» партнери маріонетки в цій грі, яку вони вважають, чи вдають, що вважають… визвольною політикою, а яка кидає колоди під ноги справжній визвольній політиці.

Тому навіть не сниться нам витягати проти конгресу аргумеЩ^ ти з засадничої площини, що ідея конгресу механічна і т.д. сходити на таку площину, значить творити п. п. конгресі вцям ілюзії, що не знаємо й не розуміємо, що вони уявляють із себе й затемнювати непотрібно справу. Не йде тут про проблему, як повстають і діють проводи, як відбувається національна ко – нсолідація — йде про проблему: українська визвольна політика чи поборювання її ворогом!
Ось недавно звернувся до «Лугу» у Львові польський «інститут виховання фізичного й пшиспособєня войськовего» — якому підпорядкувалася частина лугової організації на чолі з Дашкевичем — з таким домаганням: лугові однострої мають бути пошиті на польський лад, прапор мусить мати польський напис і орла, «Луг» зобовязаний брати участь у всіх польських імпрезах разом з другими організаціями, що входять до «пшиспособєня»…Отже це є польське формування українського легіону, який разом із Ридзом – Сміглим помаширує визволяти Київ (твердження одної зо статтей «конгресівців»). Ні – один луговик ще ні разу не стрілив із рушниці, ні не мав її в руках* але мусить уже натягнути «рогатувку» й ходити на паради з тими самими «стшельцями», що шаліють по українських селах, розбивають українські установи, громлять українських діячів! В такі ситуації заманевровують себе панове дашкевичі!..
Коли пригадаємо цілий арсенал польських «новоерівсь – ких» помислів для своїх українських контрагентів — з ділянки наступу на душу ЗУЗ; і коли у притомним о собі цілий польський економічно – кольонізаційний наступ ув атмосфері «нової ери» і всі щораз більше удосконалювані польські окупаційні практики — стане нам ясним перед очима одне:йде про рішаючий Удар для українства на наших Західних Землях! Все це діється в парі з певними потягненнями в міжнародній площині. Коли йде напр. про Німеччину, хоче Польща все ще робити їй надії, що стане разом із нею на протимосковські по – ‘ зиції, на те, щоб у цій Німеччині найти петрифікатора теж перше за все польського посідання ЗУЗ. Що це чинить або чинила бодай до недавна Польща не без успіху — може посвідчити крайно негативне становище деяких німецьких пресових’ органів до справ Західньо – українських Земель. Діялося
це цілком по лінії польських бажань обезброїти ЗУЗ, усунути ЗУЗ поза скобки міжнародньої політичної уваги, не допустити до повстання української державности над Дніпром — це єдиний шлях для Польщі вдержати своє існування ц свій стан посідання. Другого нема! Це ж повинно бути ясним, як день!

Ми звертали увагу, що в уенерівсько – конгресових «визвольних» теоретизуваннях цілу справу представляють, навіть не маскуючися іноді, як визвіл ззовні. Бо «все скінчиться Кругами й Базарами», коли Україна сама пірветься з мотикою на сонце, а вже, щоб без війни «актуалізувалася українська проблема» то про це немає й мови! Можуть випиратися цього слова сотні разів, але йде про «інтервенцію», точніше — про те, що в нас розуміють під цим поняттям: про прихід уряду й державности для України — ззовні, на чужих багнетах.

Нема чого дивуватися, що ці люди заступають якраз таку концепцію. Коли якась політична організація існує на грунті, то вона будує тут свою силу, є суверенним чинником, який опісля вже здібний вести м. ін. і те, що називається закордонною політикою. Коли ж хтось існує поза й тільки поза грунтом та е від початку тамошнього свого існування агентом чужої сили, отже чинником не суверенним, то ясно, що єдина визвольна концепцій, яка може вдержати його при політичному житті, це є концепція визволу ззовні. Тоді конечно теж і говорити про те, що Україна сама без того, щоб її «найшли» чужі — здобудеться тільки на Крути й Базарі.
Хай спробує заступати «уряд УНР» і Ко концепцію національної революції, хай спробує заступити концепцію зводжен – ий соціяльних здвигів у національно – революційне русло і т.п. Заступати таку концепцію їм — значило б зректися «проводу», бо «проводом» вони можуть бути тільки в* інтервенції. В усякій другій концепції вони зависли б у повітрі.

І звідтіля оце категоричне звязання долі української нації з вибухом війни. Та тут ще до того ціла низка «але». Погляди панів «визволителів» у справах цієї війни в такому ж степені невлучні — зрештою знов таки з конечности — як жалюгідне ціле їх політичне обличчя. Бо е очевидним, що проблематика цього історично – національного зявища, що називається війною, нині змінилася, напр. в порівнанні з 1914 р. Еспанські події повинні чогось учити тих, які хочуть учитися. Коли говорити про форму війни на найближчий час, то можна надіятися, що така форма світової війни,як її бачимо ші еспанському прикладі, е куди ближче на фоні можливостей нинішнього дня, ніж зудар на лад 1914 р. Зудар двох ідео – льогічних таборів ув одній країні — й психольоґічне, а зде – більша й мілітарно — політичне опреділення низки зовнішніх сил по одному й другому боці. Ясно, в наших умовинах червоний ідеольогічний табор буде ще виразнішою голою силою Москви, — ніж деінде. В обличчі сильного, як ніколи досі, ідеольоґічного двоподілу світа, ідуть потенціяльні фронти світової війни почерез державні організми, а не тільки лініями державних кордонів. Тому заки вибухне світова війна в стилю 1914 р. (що до цього таки дійде — не сумніваємося!), будемо мати можливо ще десять Еспаній. 1 одною з цих Есланій повинна бути Україна! Себто хочемо цим сказати, що коли має існувати те, що називається українська закордонна політика, а не агентура чужих сил, то ця політика має оперувати «еспан – ськими» категоріями, а не категоріями напр. польськими чи чеськими з часу війни 1914 – 1918 p.p., які рішаються сьогодні дезактуалізації українського визволу, або відкладання його’ «ад калєндац грекао.

Але як вимовити це голосно панам інтервентам, коли до українських Франко (або скажім радше — провідників зо ще більшими успіхами, як він)їм так дуже далеко! Вони можуть бути щонайвище новими «гетьманами» Скоропадськими, винесеними чужими багнетами й спертими на них.

Та тут не кінець. Політика панів А. Лівицьких і компанії взагалі, могла б бути на перший погляд клясичним прикладом туподумности: з одного боку горлають, що тільки війна їм поможе а з другого мусять чейже бачити, що Польща докладає всіх зусиль, щоб перешкодити цій війні. Останнє наближення до Румунії це не конвенанси, це акція, за якою стоять могутні протектори — між советами й ворожим їм світом ув Европі має створитися «нейтральний пояс», щоб не допустити до зудару в стилі, Як це публіциствують панове «визволителі». В силу таких «поясів» не дуже віримо, але 1. вони напевно відкладають бодай на якийсь час конфлікт і 2. вони кажуть ворогам советів думати про інші шляхи боротьби в ними. Виходити сьогодні десь з категоріями «війни»’, значить робити неповажне враження. Може недавна справа Тухачевского й тов. стукає панам «визволителям» у голову…

Гадаємо, що стукає й гадаємо, що казати цим людям, що вони туподумні, це був би комплімент. Справи за ясні, щоб їх хтось не розумів. Йде попросту про кліку, яка мусить бук ти свідома своєї злочинної ролі, але яка всеж відважується ображувати націю, що вона, що люди її покрою, «визволяй ють» Україну. Бо коли собі десь існує блазень Остряниця, тЬ він на довшу мету нешкідливий, але в акції «уряду УНР» куди більше нечесности й шкідництва, як в «гетьмана» Остря – ниці!

Бо простежимо ще хвилину проблеми, як вони повязаш. Ми можемо бути певні, що коли СУЗ зірвалися б суверенним революційним зривом до самостійного життя, то Польща намагатиметься доложити всіх сил, щоб цей зрив на спілку» з Москвою здушити. Бо Польща не хоче ніякої української державности, в її життєвому інтересі лежить і мусить лежати — як найдовше кітлування, а не остаточна розправа на фронті Москва – Україна, бо тоді тільки вона може хоронити свій стан посідання. А що зараз українська динаміка небувало сильна, то «уряд УНР» й созвучні йому сили на ЗУЗ існують у поляків на те, щоб 1. вже зараз уенерівськими тенденціями під важу вати сили української ідеї взагалі й 2. на випадок зриву — «уряд УНР» і компанія існують на те, щоб революції над Дніпром відразу защепити первні розкладу. Бо Україна з таким «урядом» на чолі, це держава – аномалія. Ця держава повстала б не актом спільної волі й горіння мас, що видають із Йебе провід, а через насадження «проводу» масам — йому^нІ| певно відразу ворожим. Отже зародки недуги.України — невласне потрібне Польщі. Та ж катастрофальний союз Петлюри з поляками в 1920 р.’^навчив їх напевно одному: КОЛИ треба

українські маси відвернути від української ідеї — вистарчить, щоб ця ідея найшлася у стичності з польською ідеєю. Не тільки занархізоваяі чи пасивні маси, але повстанці — еліта укра їнського села — масово демобілізувалися або ставали ворожі до українського уряду, як зявилася польська армія в Україні. І це було так за Петлюри, а нині це«провід» — як його добре знаємо ми й вся Україна!

Коли дехто з кругів «уряду» каже іноді в приступі щиросте, що маси на СУЗ доведені так до отчаю, що «підуть і з чортом, проти Москви», то 1. це є брехня, а 2. погратулюємо людям, які хочуть сідати на пристіл проводу нації, використовуючи таке психольогічне наставления.. .А коли вони стають іноді на котурни досвідчених політиків і хочуть запускатися у дискусія що важніше — соборність чи незалежність, то це наївна діялєк – тика. Бо «уряд УНР» не тільки зрікається соборности, але є гробокопателем українського визволення взагалі! Це треба повторити щераз і щераз! Не йде про англьофільську, германофільську або польонофільську концепцію. Не йде про фашизм (ОУН) або демократію (УНР) — йде про визволення» або про. його гробокопательство!

Коли маємо відповісти тут на питання: де стоїмо? ■ то кажемо: стоїмо в обличчі моменту, в якому Україна мусить ви» зволитися, але в якому так зв. українське питання автоматично не стоїть ніяк на порядку дня. Вказуємо щераз на справу Тухачевского! Вона є познакою, що в СССР існує низка «питань» для світу, але українське стоятиме так довго в тіш всіх них, поки України не перестануть рекомендувати чинником, який «чекає на війну», і чекає «коли його знайдуть», а Україна стане самостійною реальною силою! Бо заки Україна чекатиме на війну й на те, коли її «знайдуть» — десять нових Тухачевських — які не все мусять бути невдачниками — закабалять її наново І то за допомогою «світа»!

Україна стае силою, а одною з передумов росту цієї сили є повна ліквідація цілого польського політичного комплексу, ра. зом із українською агентурою в політиці визволений:України. До цієї агентури зачислити треба перше за все так зв. уряд. УНР, всі легальні партії й групи на ЗУЗ і зокрема так зв. «конгресові» круги. Справи стоять сьогодні – так, що, як це ми намагалися представити, не тільки не є « справа державносте важніша від соборности», але несоборницька визвольна політика в силу фактичного стану річей взагалі неможлива. А є вже справою національної етики, щоб тих людей, які цю політику репрезентують, притягати до прилюдної відповідаль – ности за ту їх «діяльність», яку вони мають на свойому сумлінні.

Тільки якнайактивніша постава супроти польської держав – ности (Румунія, як польський союзник, і Чехія, як союзник СССР — розуміються самі собою) перешкоджує зокрема існуванню довкола совєтів «невтрального пояса», м ін. теж із польським відтинком, який для нас не може бути вирішальною перешкодою для визволу, але який 1. скріплює позицію По, – , льщі в її грі для внеможливлення повстання української державносте, і 2. унеможливлює ще більше її політику винищення ЗУЗ. Тільки в протиставленні до цілої так зв. уенерівської концепції, ліквідуючи и до щенту й паралізуючи ту кліку, що її репрезентує — духово – політично відірвана від усяких мас навіть на еміграції — можливо розпочати те, що називається українською закордонною політикою. Вести цю політику зможе тільки політична організація, яка стоїть твердо на українському грунті й здібна бути там для чужих сил» партнером, а не кандидатом на агента, що «чекає на війну».

Хто називае себе українцем і каже, що він бажає української державносте, мусить доглянути над Україною той прапор, що стояв усе високо й ніколи не сплямився — прапор “українського націоналізму! Під прапорами цього націоналізму закликаємо обєднатися націю — бо йдуть справді вирішальні години. Ті, що репрезентують «уряди» й «конгреси», дали вже досить доказів того, кому вони — раз свідомо, раз несвідомо — служать. Дозволити довше — якраз сьогодні — існувати й діяти їм в українській політичній дійсності, було б безвідповідальністю, за яку історія, не пращаючи їм, не простить, і всякому, хто був сліпий, або з інертносте толерував те, що вимагало випалення розпеченим залізом!

Підйом національного упадку звязаний усе з меншостями. Все залежить від того, з якою силою волі вони несуть своє святе полумя, наскільки сильно защіплюють нації позитивну мету революції й м. ін. теж від того, з якою мірою глупости їхні вороги достарчають їм пального матеріялу, що запалює їхній смолоскип у народній пожар. Не говоримо тут про цю останню справу, коли йде про наших займанців, бо хоч відомо, що Москва чи Польща й другі займанці, чинять багато глупостей, то знову ж значення цих їхніх промахів у нас іноді перецінюється. Краще підкреслюймо більше їхні неглупі потягнення – для нас небезпечні.

Є багато познак, що зближаємося до тієї стадії української національної революції, в якій ворог зможе її спинити настільки, наскільки можна б задержати вибух вулькану таблицею з забороною. Тому є багато моментів для оптимізму, але ніодного для самозаспокоєння. Активности й щераз активности, розмаху й відваги ставити на останній, рішаючий повновартний чин. Максимум політичної відваги в імя – зужиймо раз простішого порівнання – засади: хто хоче їсти яйце не може лякатися розторощити лушпину!

В природі нашого руху лежить те, що він щойно після охоплення всіх елементів і всіх ділянок життя осягає ціль – так, як устає пожежа степу щойно тоді, коли він кінчиться. Ще більше наставлення на тотальність! Найкращому мусить бути все вільним шлях до найкращих! Тому тотальність у змислі гуртування оцієї й тільки оцієї, справді найкращої частини українців у наших лавах – важна на сьогоднішній день!

Наскільки ми стоїми «в обличчі рішаючих подій» – залежить від нас самих. Бо або субєктом цих рішаючих подій будемо ми, або йнакше відповідаємо: не стоїми в обличчі рішаючих подій! Бо ці події, оскільки десь і заіснують, то будуть вирішальні для других, а не для України!

Грудень, 1937 року.

Ярослав Оршан

  Де стоїмо? - Ярослав Оршан (unknown, 1 571 hits)

Share and Enjoy