Про Біласа і Данилишина можно розповідати довго в контексті їх експропріаційно-терористичної діяльності. Для ІІ-ї Речі Посполитої ці два українських бойовика були звичайними грабіжниками. Так, навіть не терористами, а просто грабіжниками. Адже вони, як могло здатися зовні, просто грабували банки і пошти. Цілком інша справа, куди вони потім пускали ці гроші (А без здобутих ними і такими як вони коштів Українська Військова Організація існувати б просто не могла). Та формально перед польським судом вони предстали саме як грабіжники. Якби ці двоє зробили те саме на 80 років пізніше, ця держава (що зовсім формально носить назву «Україна») так само винесла б їм вищу міру покарання (правда з тією різницею, що до смертної кари наразі діє мемеорандум). Так, для республіки «Україна» Білас і Данилишин героями бути не можуть. Але для нас, соціал-націоналістів, ці двоє були, є і завжди залишаться прикладами незламності духу українця-бойовика. І кожнен соціал-націоналіст має завжди пам’ятати останні промови цих бойовиків ОУН. Два молодих хлопці ніколи не мали особливого ораторського дару, але їх останні слова мають закарбуватися на серці кожного з нас. На пропозицію покаятися Данилишин відповів просто:
«Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!» Підтверджуючи слова побратима-подільника Білас вигукнув «Слава У…» Договорити гасло йому не дала смерть…

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus