Наша спільнота має бути спільнотою крові – така перша наша вимога. Але що є кров? Це питання і просте, і складне одночасно. В ньому виявляється якнайглибша суперечність між пізнанням і почуттям.
Будь-хто, хто дійсно цінує життя, той відчуває, що це таке – своя кров. А ще він знає, що найважче говорити про миті, коли ця текуча стихія життя починає хвилюватися. Кров не можна виразити за допомогою слова. Мова подібна до сітки, крізь вічка якої вислизає, ледве піднявшись до світла з глибини, весь рясний улов. Мова містить у собі зміст подібно до стін будинку, і лише через віконні отвори струмує магічне свічення. Таємний, невимовний жар, будучи втіленний у слові, стає матово-блідим, безбарвним. Навіть найбагатша мова – лише майстерна рамка для таємничих картин, видимих лише внутрішньому погляду.
Кров глибша, ніж все, що про неї говориться і пишеться. Коливання її темних і світлих мас народжують чарівливі мелодії, а вони то навіюють смуток, то наповнюють груди щастям. Вони то ваблять нас до людей, пейзажів, речей, то відштовхують від них. Те велике щось, що відкривається нам в силуетах гір, в горизонті рівнин, грі хмар у небі, в людському сміху, в рухах звіра або колірній палітрі картини, творець якої, можливо, давно вже помер, одним словом, той неповторимий акцент, який надає всім речам, що оточують нас, саме життя, – визначений своєрідністю крові. Явище нам дане, проте сила і багатство крові вперше йому цінності, робить його чимось значущим, символічним і глибоким. За допомогою очей ми бачимо, за допомогою вух чуємо, за допомогою рук відчуваємо на дотик, за допомогою мозку сприймаємо чужі думки, проте, лише кров вирішує, чи залишиться все це мертвою матерією або ж буде наповнено живим диханням. Ми сприймаємо предмети за допомогою нервів і органів чуття, а за допомогою крові нам розкривається їхня глибинна сутність. Завдяки відчуттям ми пізнаємо, завдяки крові – визнаємо. Завдяки крові ми відчуваємо свою чужість або спорідненість.
Кров відчуває родинний зв’язок однієї людини з іншою. Ми живемо у переповненому світі і вже не здатні зрозуміти, наскільки щасливою може бути людина, що виявила цю спорідненість, тому що тяглість до раціоналізації притупила її інстинкти. Лише самота, лише сильні відмінності в расі та стихійні події здатні знов збудити це могутнє відчуття, що дрімає всередині людини. Навіть такий холодний і тверезий автор, як Стенлі, говорить, що отримав п’янке й ні з чим не порівнянне відчуття, коли повернувся з подорожі по Конго, і після багатьох років, проведених серед ебеново-чорних людей, побачив першу білу людину.
Та навіть серед сучасної цивілізації, у цьому вкрай механістичному світі, ми не в силах уникнути впливу крові. Рукостискання, яким обмінюються чоловіки, зустріч поглядів, тон голосу, незалежно від змісту мови, хода, виправка, рух і міміка – сприймаючи тисячі непомітних речей, навіть не думаючи про них, ми говоримо мовою крові, сама кров говорить в нас, волаючи, притягаючи або відштовхуючи. Незважаючи на безліч масок, Я і ТИ досягають порозуміння завдяки таємній мові, яка первинніша за всі мови. А там, де є спільне між Я і ТИ, там повинно бути і щось більше, якесь середовище, що містить у собі обидві сторони, – подібно до того, як навіть у безповітряному просторі ми допускаємо якийсь ефір, через який проникає промінь світла. Саме це велике – і є доля, що єднає одинаків узами спільного почуття, спільного сенсу. Окремими відчуттями ми сприймаємо лише верхівки явищ, а підземні сплетення коріння, то тут, то там вистрілюють новими паростками це є справжні зв’язки, в порівнянні з якими індивід, – ніщо, бо лише вони володіють народжуювальною силою. Про все це ми здогадуємося завдяки крові, знаходячи в ній щасливе почуття згуртованості і єдності.
Якщо якась спільнота не має такого почуття – це означає, що вона як спільнота мертва. Нарід, що не відчуває кровних зв’язків, є простою масою, фізичним тілом, нездібним піднятися над матерією та явити силу вищого життя. Всередині такої спільноти вже немає місця неймовірному, сліпуче світло якого більше не може втішити людину в хвилини слабкості, всюди панують лише самі закони механіки. Заради такої спільноти не варто ані жити, ані вмирати, ані народжувати дітей, ані розтрачувати творчих сил будь-де ще поза індивідуальною сферою. У неї більше немає ні судьби, ні крові, готовій прийняти цю долю.
Але ж ці дві речі додають життю великого напруження, сенсу, гідності й трагічного змісту. Доля і кров. Перша – незрима сила, друга – стихія, в якій виявляється доля. Лише завдяки їй ми можемо цілком збагнути суть крові. Кров без долі подібна до незарядженої батареї, магніта без тяжіння. Чистота й порода крові, добротність її змішення не має ані найменшого значення без великої сили долі. На ній, як на спробному камені, перевіряється цінність крові.
Тому ми відкидаємо всі спроби підвести під поняття раси і крові якесь раціональне обґрунтування. Доводити цінність крові за допомогою мозку, засобами сучасного природознавства – все одно, що примушувати кнехту відповідати за пана. Ми не бажаємо чути про хімічні реакції, ін’єкції крові, форми черепа та арійські профілі. Все це рано чи пізно обернеться неподобствами і дріб’язковими склоками, відкриваючи для інтелекту двері в світ цінностей, які він не в силах зрозуміти, а здатний лише знищити. Кров не потребує перевірки легітимності і доказів, особливо якщо мова йде про спорідненості з павіаном. Кров – те пальне, що живить метафізичне полум’я долі. Її хімічний склад може бути яким завгодно, для нас він не має значення. Нехай вчені мужі роздивляються в мікроскопи кров’яні тільця та сперечаються про них. Такими питаннями дух цяткує сторінки книг, але життя наповнює простір долі чимось іншим.
Магнетична сила крові не потребує зовнішніх матеріальних ознак. Вона володіє не логічною, а символічною цінністю. Її носії знаходять одне одного подібно до двох метеликів в нічній долині: вони дізнаютьсяодне про одного за милю. Вони відчувають, коли приходить їхній час, подібно до зграй перелітних птахів, які чуттям знають більше всіх метеорологічних станцій світу. Вони в усьому слідують невблаганному заклику долі задовго до того, як історики напишуть про цю необхідність книжки. Кров точно відчуває, звідки чекати небезпеки, а звідки – підтримки. Її не можна обдурити, зав’язавши їй очі, тому що вона бачить без світла.
Лише там, де кров єднають зв’язки долі, народжується спільнота крові. Не було б цих зв’язів – сім’я, аристократія, народ, – все б втратило свій сенс, всі глибокі древні почуття стали б мішенню для глузувань з боку звільнених розумів, зухвалих і цинічних літераторів. Все зрівнюється, розкладається і розмазується по поверхні, нівелюються будь-які творчі відхилення, і в пустелі загальних істин відмирає відчуття особливого, відчуття органічного зв’язку. Образи на адресу спільноти більше не сприймаються індивідом як плювок в обличчя, великі досягнення індивідів більше не викликають гордості у всіх, ніхто більше не впізнає себе у вождях, і там більше немає приголомшливого відчуття згуртованості, яке наповнює великі міста найбільшим тріумфуванням життя. А разом із затвердженням піднесеного, позачасового життя зникає і презирство до смерті, адже воно пов’язане з розумінням того, що окрема людина володіє сенсом і цінністю лише через співвідношення із вищою, надособовою цінністю. Воля до жертви, ця божествена стихія, що приміряє зі смертю, гасне.
Для крові рух важливіший за мету. Кров не знає прогресу, бо її воля прямує и досягає абсолютного в будь-який час, в будь-якому просторі та в будь-якій спільності. Вся справа в інтимності зв’язку й непорушній силі. Відтого ми визнаємо героїчні діяння всіх часів та усіх країн. Наша любов до Риму не виключає любові до Ганібала. В Наполеоні ми бачимо дивне втілення життєвої енергії. Ми цінуємо видатні, заплямовані кров’ю постаті Французької революції від Мирабо до Робесп’єра, кожну по-своєму, й будь-які приклади насилля перестають нам вважатися жахливими, щойно ми згадаємо про холоднокровного Барасе. Ми віддали б належне й нашій революції, якби за неї пролилося стільки ж крові.
Оцінюючи нас, нащадки дивитимуться не на цілі, які ми переслідували. Мети досягнено, завдання виконано й поставлено якісь інші завдання. Головне, що ці завдання – лише зовнішня, скороминуща оболонка долі. Доля ж існує завжди, і лише свіжа кров затверджує себе все в нових і нових формах. Оцінюватимуть нас і не міркою успіху. Важливе лиш одне – чи доросли ми до необхідності у нас самих, чи ні. Спартанці Леоніда загинули, але в їхній звитязі виповнився абсолютний сенс. Ніколи, в жодному місці і ніякими засобами життя не буде здатне вчинити більш піднесений подвиг.
Ні, не за нашими успіхами почнуть судити нас – питати будуть лише про те, як гучно лунало наше «Так», як яскраво горіло в нас полум’я волі. І саме тоді ми з гордістю зможемо сказати, що й на наше життя випало щастя досягти абсолюту на новому витку долі. Про нас свідчить кожен лінкор, що пішов під воду з піднятим прапором. І всі, хто були на нім, від адмірала до простого кочегара, – герої, зв’язані єдністю крові і сповнені презирства до смерті. Про нас також мовчазно свідчать солдати окопної війни, які безстрашно дивилися назустріч військовій техніці і впали замертво, з диким захватом прийнявши вище буття.
Все це відклалося у вічності. Ми ж стоїмо посеред світу, що змінився. До нових цілей прагне наша кров, жадає нових ідей, аби п’яніти від них, нових рухів, аби до знемоги віддавати себе ним, нових жертв, аби в них заперечувати саме себе. Кров хоче причаститися великої любові; вона жадає жити і вмерти за неї.

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus