Пан Бехер, комуніст за своїми політичними переконаннями, але з симпатичними для мене мілітаристськими схильностями, в одній своїй нещодавній статті, спеціально присвяченій нашому колу, доводить, що буржуазія на пізній стадії своєї еволюції може приймати дві нібито протилежні форми – форму витонченого духовного декадансу і нещадної, кривавої жорстокості. Проявом останньої, на його думку, є «новий націоналізм», який ховається під маскою військової рішучості і розглядає боротьбу як щось «самоцінне». Автор вважає його більш небезпечним, ніж широкі, патріотично налаштовані маси, оскільки він викинув за борт баласт вільгельмівської ери заради прискорення темпу руху. Тим не менш, навіть «новий націоналізм» зображується як останній, відчайдушний жест опору буржуазної ідеології маршу пролетаріату, який має як ідеальну, так і матеріальну перевагу.
Приписаний нам атрибут «жорстокості», тобто волі до боротьби усіма доступними засобами за винятком лібералістської фразеології, ми із задоволенням приймаємо, оскільки він дійсно точно передає суть нашої позиції. Пана Бехера ми знаємо як автора книги Левізіт, яка була вилучена з продажу відразу ж після виходу у світ. У ній з великою любов’ю і знанням справи зображується перемога якоїсь червоної армії в газовій війні. Після прочитання у нас склалася впевненість, що відмінності між нами в поглядах і ціннісних установках не такі вже і великі, ми надаємо перевагу безумовно необхідності ідеї, ніж сучасній гуманності та етосу комфорту. Однак критика нашої позиції щодо класової боротьби здається нам набагато менш вдалою. Ми, звичайно, розуміємо, що пан Бехер не може розглядати нас інакше, ніж як представників буржуазного світогляду. У рамках ідеології, де класовій боротьбі відведена центральна роль, категорії «буржуазний» і «пролетарський» a priori присутні в кожній можливій оцінці, визначаючи, що добре і що погано, і розколюючи світ на 2 половини – марксистську і капіталістичну. Націоналістичний рух – не пролетарський, отже, він має буржуазну природу.
Але ми вільні від таких схем, для нас класова держава XIX століття значить не більше, ніж держава династична. Час ставить перед нами інші задачі, що відрізняються від проблем історичного матеріалізму, значення якого для життя складалося не в здійсненні соціальних програм, а у визначенні нового вектора для різного роду енергій і посиленні волі до влади. Якщо рух вичерпав себе, експлуатуючи одну і ту ж ідею і видаючи за одкровення давно відоме, то будь-які гучні слова будуть вже не патронами, а всього лише стріляними гільзами, термінами з історико-філософського словника. Їм на зміну приходять нові цінності, і віра в них має на увазі людей нового покоління і нові форми організації. Ось з цієї причини людина з почуттям власної гідності, яка ще 20 років тому приєдналася б до марксистів, сьогодні виявляється внутрішньо йому чужою.
Тому нам, людям, що пройшли війну і пережили радикальну переоцінку цінностей, віра у зв’язок крові, ґрунту і долі, що раптово прокинулася, видається сьогодні більш переконливою, осмисленою і необхідною, ніж будь-який інший вид спільноти, і особливо тією, що ґрунтується на логічній стрункості і переконливості економічної теорії. А отже, для нас абсолютно не важливо, що більшість наших лідерів – в термінології класової боротьби – походять з буржуазного табору. Так, ми визнаємо цей «обтяжуючий» факт: у наших лавах дійсно багато представників офіцерського корпусу. Хоча в своє виправдання скажемо, що ще до війни добропорядні громадяни оборонялися від нападок, називаючи себе «чесними бюргерами» («gut burgerlich») і тим самим до певної міри демонструючи класову свідомість; а ліберально налаштована інтелігенція заговорила про «міщанство» в іронічному сенсі взагалі років сто тому, протиставивши йому досягнення прогресу, вільного духу та вільної преси. Щоправда, в лавах націоналістів є чимало робочих лідерів і навіть колишні марксисти – ті самі «ренегати класової боротьби», як їх охрестила марксистська преса.
Немає нічого дивного в тому, що в цьому колі сформувалися певні погляди на працю і робітників, досить далекі від ідеології класової боротьби. Було б вкрай дивно, якщо б принципово інше почуття життя не відкрило нам зовсім новий погляд на соціальні відносини. Основоположна відмінність між марксизмом і націоналізмом полягає в тому, що перший вважає вирішальним чинником спільність духу, а другий – спільність крові. Тому нація, саме існування якої марксизм заперечує, має для націоналізму вище метафізичне значення, що визначає інші цінності, в тому числі і цінність праці. Тут нас цікавлять зовсім не заробітна плата і прибуток – два стовпи морального світу класової боротьби, – а виключно її значення для нації як переважаючого цілого, яке важливіше суми своїх частин. Економіка – не механічний результат, а органічний елемент національного життя. Праця – теж вираз нації, а робітник – один з її членів. Будь-яка спроба вирвати робітника з цих живих зв’язків, підводячи його під порожні категорії «людства» або інтернаціональних інтересів, – державна зрада інтелекту по відношенню до крові3. Сенс праці полягає не в тому, щоб створювати прибуток і формувати заробітну плату, а творити цінності в ім’я нації, без яких вона не могла б розгорнутися у всьому багатстві своїх проявів. Тому праця завжди звернена назовні, володіє певною військової цінністю, кожний дотик до машини рівносильний пострілу в супротивника, а кожний робочий день – армійському марш-кидку.
Я стверджую: тільки таке розуміння праці може визволити нас з тієї вкрай скрутної ситуації, в якій ми опинилися. Вважати необхідне – такий наш моральний постулат. Лише так можна поліпшити становище кожної окремо взятої людини. Бо вчення про інтернаціонал ще не допомогло зекономити жодного пфеніга, ні на грам полегшити ту данину, що ми, як нація, змушені платити іншим націям. Тільки такий погляд на працю як моральне діяння, а не механічний результат, що оцінюється за принципами тейлорівської системи і що має точний грошовий еквівалент, дає робочому те, що, важливіше будь-якого підвищення зарплати, дає йому відчуття гідності творчої людини, чого в марксистсько-капіталістичному світі і сліду немає. Бо ніяке підвищення зарплати не здатне змінити ситуацію найманого рабства: безчестя залишається безчестям, скільки б за нього не платили. Не заробітна плата, а тільки глибоке розуміння сенсу роботи може подолати механічний дух нашої епохи, що гнітить будь-яку творчу людину. Тому нелогічно очікувати від найманого працівника, що він буде жертвувати собою заради великих ідей, які створені лише для вільних і синів вільних людей. Коли робітнику відводиться роль свого роду машини, наділеної загальними правами людини, а його праця означає для когось не більше, ніж видаткову статтю, яку до того ж увесь час прагнуть урізати, то дуже скоро дзеркальне відображення такої установки з’являється і в душі мас. Звідси неминуче випливають загальна запекла боротьба за прибуток і знищення всіх дійсних цінностей. Тоді Батьківщина здається лише вигадкою експлуататорів, а всі державні інститути перетворюються в засоби для примусу, оскільки у світі, де гроші являють собою головну ідею, всі цінності неминуче стають продажними, вся влада – підкупною, а значить, створюється сприятливий ґрунт для деструктивної діяльності.
Цей процес не здатний зупинити ні капіталізм, ні марксизм, оскільки і той, й інший пов’язані з ним тисячею ниток. Зупинити його може лише нова, глибока оцінка життя і підпорядкування вимірювального розуму глибокому почуттю. Ця боротьба – завдання націоналізму, але один може спробувати вирвати економіку з лап власницьких інтересів і підпорядкувати її нації. Якщо спроба вдасться, зменшиться і матеріальний гніт. Але говорити про це, як про мету, вдаючись до пропагандистських прийомів, значить опускатися до рівня демагогії і партійних чвар, тобто бути не вільними людьми, а пригнобленими, рабами, нездатними з натхненням і самовіддачею битися за ідею. Сила ідей в тому, що вони вимагають принести себе в жертву, не обіцяючи підвищення заробітної плати.
А тому, пан Бехер, я не вірю, що комунізм може нас врятувати. Бо комунізм – не що інше, як спадщина пізнього лібералізму, кінцевий і примітивний наслідок з чисто розумового світогляду. Якщо навіть і вийде пролетаріату перемогти в нашій країні (а лібералізм, вірний своїй двоїстій природі, буде не стільки заважати, скільки усіма силами допомагати), то до влади прийде саме та частина маси, яка володіє найбільш яскраво вираженими власницькими інстинктами. Ми зробимо несправедливість по відношенню до кращої частини робітників, що володіють сильною волею і прагнуть освіти, якщо відчинимо перед ними двері пильних кабінетів, цих паноптикумів матеріалізму, де від живої присутності духу не залишилося й сліду! Ні, замість того, щоб тішити академічне самолюбство його духовних батьків, доводячи до останньої межі насильство над життям, ми краще задумаємося про те, як зміцнити наші кровно-родинні узи. Удачних моментів випадає чимало – адже не одна тільки економічна програма виявляє безпліддя німецького комунізму.
Отже, ні чисельністю загонів, ні популярністю комуністичної ідеї не похитнути нашої віри в те, за що ми билися на залишеному пості. Авангард націоналізму відірвався від головних сил, однак ми знаємо: настане день, коли наша позиція виявиться єдино вірною.

Share and Enjoy