На зміну дискредитованій самою історією марксистсько-ленінській ідеології, за допомогою якої “вправляли” дитячі мізки моєму поколінню, м’яко і плавно прийшла нова, прийнята наче спонтанно, оскільки альтернативного світогляду, який замінив би попередній, чомусь не виявилось. Про конкретну назву цієї ідеології засоби, що формують суспільну свідомість, не говорять так відверто, як говорили про вищезгадану попередню. Але у свідомості кожного громадянина вкорінилися такі поняття, як “права людини”, “демократія”, “громадянське суспільство”, “відкрите суспільство”, “правова держава”, “загальнолюдські вартості”, “цивілізований світ”, “ринкова економіка”. Комплекс цих ідей політологи пов’язують з ідеологією, яка отримала назву “демоліберальна”. Сама етимологія терміну “лібералізм”, тобто свобода, свідчить про те, що центральним моментом цієї світоглядної позиції є феномен свободи.

Для того, щоб детальніше розглянути питання, пов’язані з цим феноменом, перенесемось в епоху, коли ця ідеологія була ще дуже “юною” і робила свої перші кроки…

У той період жив мислитель і літератор маркіз де Сад, ім’я якого увічнилось завдяки терміну “садизм”.

Погляди цього філософа є логічним продовженням принципів ідеологи лібералізму, незважаючи на “травоїдність” духу ідеології “загальнолюдських вартостей”, званої ” soft ideology “. Маркіз де Сад дуже добре збагнув її сутність і чітко уявляв наслідки, до яких може призвести її поширення і розквіт. Життєве гасло героїв його літературних творів можна ототожнити з основною заповіддю одного з корифеїв сучасного сатанізму Алістера Кроулі: “Роби, що хочеш – це твій єдиний закон”. На відміну від лібералів, які не охоплюють чи не бажають охопити весь ідеологічний простір власної позиції, де Сад чесно визнав, що “збільшення” свободи для одних можливе лише за рахунок її “зменшення” для інших. “Забобони” та “закомплексованість” лібералів, яку вони успадкували від епохи, що передувала їх появі, перешкоджає їм легалізувати всю повноту збочень, які вони “приймають” послідовно. Герої творів де Сада, прагнучи максимальної індивідуальної свободи, доводять її до логічного завершення, знищуючи обмеження індивідуальності, які ще збереглись в демократичному І освіченому суспільстві як спадок “темних ” неліберальних часів.

Де Сад пропонував легалізувати злодійство (виявом цього є сама природа акціонерно-біржового бізнесу), легалізувати всі види сексуальних збочень і, в першу чергу, гомосексуалізм (цей процес просувається досить успішно), відмінити смертну кару за будь-який злочин (з цим проблем також немає), відкидав все пов’язане з традицією: церкву, державу, етичні норми, мораль (згідно із сучасними “цивілізованими” поглядами особистість стоїть понад цими речами).

Лібералізм наполягає на максимальному “розширенні” прав свобод особистості. Релігія (віра) і традиція з їх “репресивною” природою пригнічують особистість, а, отже, повинні відійти в небуття, як рудименти архаїчного і регресивного, в ім’я розкріпачення людини. Звісна річ, коли задоволення бажань одного індивіда передбачає обмеження прав іншого, ліберали застосовують такий принцип: “Не роби іншому того, чого не хочеш, щоб зробили з тобою”.

Але в декого може виникнути логічне запитання: “Заради чого я повинен не завдавати шкоди іншим?” Бога нема, етика і мораль без сакрального підґрунтя стають речами відносними. Залишається один аргумент – сила, і коли вона на твоєму боці, то чому її не застосувати? Плаксивий аргумент про “співчуття до слабшого” сприймається далеко не всіма, слабкість не у всіх викликає співчуття, у декого зовсім навпаки.

Отже, лібералізм, з його ідеєю максимуму індивідуальної свободи, з одного боку, і плаксивим гуманістичним скиглінням з іншого, відкриває широкий шлях більш “розкомплексованій” постаті, яка радикально відкидає будь-які табу.

Заперечуючи надраціональні, надіндивідуальні елементи, які вважаються фікцією, дане вчення оперує лише одним фактором, який можна назвати Homo economicus – “людина економічна”. Тобто нормальна людина, згідно з такими поглядами – це істота, що прагне лише комфорту, насолод, достатку, прагне володіти. Всі інші пласти людської особистості другорядні і несуттєві. Тож не дивно, що в одній пробірці з такими хтивими і пожадливими соціальними амебами може “виродитись” щось небезпечніше.

Дещо по-іншому розглядає феномен свободи традиціоналізм, який грунтується на надраціональному знанні. Розум, здоровий глузд, повсякденна свідомість мають лише допоміжне значення.

Дійсно, свобода – це можливість реалізації бажань, але бажання бувають різними. Є бажання плотські, пов’язані з нижчими вегетативними пластами свідомості, але природа людська не вичерпується лише цим. Вищі, божественні відчуття і прагнення є не менш реальними і дієвими. Невід’ємним елементом кожної автентичної традиції є обряд ініціації. Його мета полягала в тому, щоб посвячуваний проходив через ініціаційну смерть, на власному досвіді виявляв, що після однієї форми існування настає інша. Лише після містичного досвіду людина могла переконатися, що земне життя – не абсолютна цінність, а лише одна з форм її існування. Лише після такого досвіду людина могла добровільно підпорядковуватися нормам свого суспільства і не через жалюгідний страх, а усвідомлюючи її священну духовну виправданість.

У світлі традиції свобода трактувалася як подолання нижчих рівнів людської природи. Арійська традиція вказує два шляхи такої самореалізації: Деваяна (шлях богів) і Пітріяна (шлях предків). Перший передбачав вихід людської особистості за межі Космосу шляхом аскетизму і повне її поєднання з Богом. Тоді вже не існувало людини з плотськими прагненнями, її бажання і воля були тотожні з волею Бога. Пітріяна передбачала злиття з колективом. Індивід долав свою обмеженість, зливаючись з родом, кланом, плем’ям. Власна свобода – це свобода колективу. Людина добровільно приймає сувору дисципліну, відмовляється від індивідуальних можливостей. Вища форма цього стану – героїзм, готовність померти за громаду. Отже, шлях предків – це добровільне самообмеження і самопожертва.

Отже, маємо два підходи, два способи сприйняття реальності і, відповідно, дві екзистенційні позиції. Мудра фраза про те, що свобода – це усвідомлена необхідність, не пояснює того, що примушує приймати людину певні речі, як необхідні. Відповідь дає просте усвідомлення того, що людиною керує або любов до власного “его”, або любов до Бога та ближніх. Логічним завершенням першого шляху є ідеологічні вартості де Сада, другого – той духовний світ, у якому жили наші предки, в якому мали місце ідеали націоналізму.

Андрій ПОЦІЛУЙКО

«Молодий націоналіст» 30 липня, 1998 року

Оброблено в цифровий формат Святославом Гетьманом

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus