ІІ-й Зимовий похід, званий також Листопадовим рейдом 1921 р., став останньою у добу І Визвольних змагань 1917-1921 рр. відчайдушною спробою українських вояків збройним шляхом здобути незалежність України. Фактично беззбройна українська армія пройшла з боями від Поділля до Дніпра по території з багатократною збройною перевагою противника. Похід закінчився трагічною поразкою під містечком Базар на Житомирщині, де були розстріляні всі 359 полонених українці, що відмовилися скоритися більшовикам і дали приклад стійкості поколінням майбутніх бійців за Україну.

Вони гинули у холодному, майже зимовому листопаді 1921 року. Свинцеві кулі нещадно розривали гарячі молоді серця, на півслові перериваючи останню в їх короткому, але героїчному житті пісню. Всі вони йшли з життя з національним гімном на устах. Жоден з 359-ти розстріляних не погодився на пропозицію ворога, жоден не помер мовчки – всі відходили у небуття зі святими для кожного українця словами.
Тепер у 90-ту річницю ІІ-го Зимового походу можна довго розмірковувати про те, що керувало ще молодими хлопцями, вже зрілими чоловіками і досвідченими майже дідами, які крокувати босоніж з рушницею без набоїв у сніжно-дощову імлу невідворотної смерті.
Теперішні публічні можновладці, партійні речники та інші ліберальні балаболи на різноманітних сльозливих панахидах і гламурних ювілейних концертах будуть з піною біля рота стверджувати, що учасники Листопадового рейду, як і інші сотні й тисячі героїв національної історії, загинули за демократію і ліберальні цінності. Звісно їх авторитетно підтримають шоу-бізнесові голоси на блакитних екранах і платні історики-грантожери, які пишуть науку на замовлення. Але чи справді це так?
Невже у хоч якоїсь адекватної людини може закрастися думка про те, що загиблий під Крутами чи Базаром, проливав свою кров задля того, щоб мільйони аполітичних рабів могли кинути кольоровий папірець у прозору урну для вибору чергового рабовласника?
Невже хоч один з тих, хто залишив своє життя у морозних боях І-го чи ІІ-го зимових походів, віддав його за те, щоб гомосексуальні збочинці та гламурні шльондри могли вільно крутитися по телебаченню?
Невже хтось з вояків-повстанців у 1920-х чи у 1940-х годував цю землю своєю кров’ю, щоб тут себе вільно почували різнокольорові мігранти?
Наврядчи…
Українські повстанці завжди і всюди рясно лили свою і чужу кров за одне єдине в світі. Вони щедро начиняли могили власними і ворожими трупами задля однієї-єдиної речі. І ця сокровенна річ нині є в наших руках. Це вічне життя. Ні, не та жлобська казочка про можливість тисячі років, не старіючи, купатися у всіх можливих радощах мирського задоволення. А вічне життя у пам’яті власних нащадків, які дадуть життя і сповнять пам’ять своїм нащадкам, що передадуть ці сокровенні речі (життя і пам’ять) нащадкам своїм, а ті, у свою чергу – своїм, щоб довіку не перервалася нитка того вічно нескінченного національного життя. Нині в наших жилах тече кров героїв давнини, а нашу свідомість сповнює пам’ять про їх подвиги.
Але продовжити нині справу героїв здатні лише герої. Наші нащадки зможуть передати нашу пам’ять і кров своїм нащадкам лише якщо подвиг здійснемо МИ.
МИ – це нове покоління героїв, готових і здатних вести Націю крізь соціальну і національну боротьбу у майбутнє вічне життя. І лише від незламності нашої волі, щільності наших колон і дисципліни наших рядів залежить пам’ять про наших померлих, доля наших живих і саме існування наших ще не народжених.
Отже, новітні герої, ставайте до наших лав на шляху боротьби за вічне життя, шляху, яким пройшли наші кровні та духовні предки.

Пам’ять про них завжди залишиться у наших серцях!
Їх чин ніколи не буде забутий!
Їх справу буде продовжено!

М.К.

Share and Enjoy