«ОУН не має відношення до славних сторінок української історії.»

В’ячеслав Чорновіл

Ці слова пролунали з вуст В’ячеслава Максимовича на Всесвітньому Форумі українців, що проходив у Києві. Можливо, багато кому, особливо з прихильників Чорновола буде важко в це повірити. Адже кожного дня в перервах поміж захоплюючими американськими бойовиками, рекламами памперсів, чи витончених еротичних фільмів добропорядні українці мають змогу спостерігати рекламні кліпи, в яких демонструється непідкупний патріотизм цього політика. То він проголошує гало, в якому закликає українців відчувати себе господарями на своїй землі, то видає «на-гора» за своїм підписом тексти, які вражають глибиною думки, але в яких багато хто з практикуючих християн впізнає цитати з Євангелія. Очевидно, В’ячеслав Максимович зловживає тим, що автор цих заповідей не має змоги подати в суд за плагіат. Але Бог з ним з плагіатом. Заперечити патріотизм Чорновола важко, просто не можливо, хіба би хтось насмілився проголосити, що реклама вищезгаданого політика, як і інших закордонних чи вітчизняних товарів (включаючи “CAMEL”, який сприяє карієсу, і “Dirol”, який захищає від нього), не завжди співпадає з реальністю.

Але заявити таке, звичайно, ніхто не насмілиться. І тому українцям доводиться миритись з думкою, що п. Чорновіл, як стверджує телевізійна реклама, є українським патріотом. А як же поєднати в одне ціле його патріотизм і вищезгадану вразу? А якось поєднати треба, бо за не перевіреними даними В’ячеслав Максимович планує балотуватись на наступних виборах в президенти України, і нам всім доведеться визначатись. Адже лише проявивши одностайність ми зможемо сподіватись, що кількість наших бюлетнів за котрогось з кандидатів перевищить кількість бюлетенів, кинутих в урну членами виборчої комісії. Отже все залежатиме від нас – виборців, як і належить в демократичному суспільстві.

Бажаючи поєднати патріотизм Чорновола зі згаданою фразою, доведуться провести не легку інтелектуальну роботу. Але перед тим я хотів би нагадати всім, хто бажає бачити Чорновола главою держави, що ні Кравчук – перший президент України, колишній ідеолог КПУ, ні Кучма – другий президент за час української державності, ніколи не займали такої категоричної та принципової позиції що до ОУН, як В’ячеслав Максимович.

Організацію Українських Націоналістів важко трактувати звичайною організацією, яка діяла на території України в певний історичний проміжок часу. ОУН стала явищем, що вийшло далеко за межі історичної події. Цілі покоління українців виховувалися на легенді про бандерівців. Треба визначити, що не лише на території Західного регіону, а й по всій Україні одні- з великою симпатією і любов’ю, інші- з острахом, але всі з повагою говорили про бандерівців у колі сім’ї або в товаристві близьких друзів.

ОУН стала одним з національних міфів. Як свого часу вороги мали панічний страх перед мазепинцями, потім – петлюрівцями, так в останні десятиліття – перед бандерівцями.

Пригадується, як в дитинстві мій знайомий, особа мало патріотична, їхав відпочивати в Одесу і купив 10 пачок цигарок «Львів». Коли я запитав, чому власне «Львів», він відповів, що коли в Одесі заходиш в «кабак» або на дискотеку і витягаєш пачку «Львова», ставлення оточуючих до тебе змінюється. Виникає атмосфера загальної поваги. Місцеві «авторитети» підходять ознайомитись, підморгуючи, випитують, ми зброя при собі, чи залишив в дома. На питання в чому секрет такої поваги, мій знайомий пояснив, що там поважають і бояться бандерівців. І таке явище було масово поширене. Напевно, не один з читачів був свідком таких випадків або чув про них. Молодь Західної України, навіть російськомовна, хизувалися іміджем бандерівців перед своїми земляками з інших регіонів України. Особливо простежувалося це явище а армії.

Так тривало десятки років. І ось прийшов 89-й рік. Сотні тисяч людей, вихованих на легенді про ОУН, виходили на вулиці міст Західної України. Найбільше піднесення, звичайно, нуртувало в Львові. Усі були переконані – існує підпільна сітка ОУН. Нові революціонери лише чикають свого часу, щоб вийти на площі. Популярні на львівських вічах Чорновіл і Горинь сприймалися як ті, хто готую ґрунт для потужної сили ім’я якої було на устах – Організація Українських Націоналістів. Усі сподівались, що заклики Чорновола за перебудову і дружбу народів – вимушені тактичні ходи, а скоро, зовсім скоро, ми зможемо відверто сказати все, що думаємо про російську окупацію України. І від гасел перебудовно — патріотичних перейдемо до гасел націоналістичних.

Але, на жаль, так не сталось. Будь-кого, хто висловлював більш радикальні ідеї називали провокатором. А коли п. Чорновіл очолив Львівську обласну Раду, засоби інформації – нові, демократичні – зробили все можливе, щоб звести поняття «націоналізм» майже до рівня лайки. Прагнули показати ідеологію націоналізму як щось не сучасне, розраховане на людей мало інтелектуальних і відсталих. Ми усі це пам’ятаємо і пригадуємо, яку важливу роль в цьому процесі відіграв В’ячеслав Максимович.

Йшли роки. І прийшов час, коли завдяки самовідданій праці людей, для яких Ідея Нації була дороговказом у житті незалежно від політичної кон’юнктури, націоналізм почав знову опановувати серця українців. І тоді п. Чорновіл авторитетно заявив з трибуни Львівської обласної ради, що він теж український націоналіст. Очевидно, так треба було, щоб втриматись на посаді керівника області, щоб пом’якшити загальний «завал» в управлінні, особливо в економіці. Але перебравшись (чи то втікши) у Київ, він позбувся необхідності називати себе націоналістом. На загальноукраїнському рівні в цьому вже не було такої вигоди як на Львівщині. Тим більше, що нові друзі-покровителі В’ячеслава Максимовича сумнівного походження, очевидно, не схвалили такої ідеологічної позиції.

Отже, довелось повернутися до пост — перебудовних гасел і знову оголосити війну націоналізму і славній історії ОУН. Війну, оголошувану різними людьми і політичними напрямами яка триває вже багато десятиліть: від перших днів створення цієї організації і до сьогодні. На жаль, на сучасному етапі одним з її послідовних натхненників став п. Чорновіл. Протягом десятиліть ця війна демонструвала, хто є хто. Демонструє і сьогодні. І не випадково один з керівників Львівського відділення партії п. Чорновола п. Ключковський якось в приватній розмові намагався переконати мене, що СНПУ і ОУН є партіями фашистського типу. Ми, соціал-націоналісти, справді вважаємо себе ідеологічними та духовними спадкоємцями ОУН і нам приємно, що п. Ключковський це усвідомлює. А от на рахунок фашизму … Я думаю, що як би цей запеклий антифашист жив у 40-х роках він би не опинився серед тих, хто проливав свою кров у безкомпромісній війні з окупантами. А це були переважно ОУН-івці.

Можна довго вести філософські роздуми про те, яка б доля чекала панів Чорновола, Гурвіца, Ключковського, як би вони жили в 40-50-х на Західній Україні. Можна довго дискутувати, який би вони обрали шлях у той не простий час, як ідеологічні принципи.

Але повернемося до сучасності.

Націоналізм сьогодні здобуває все сильніші і сильніші позиції в Україні. Не дивно, що націоналізм має багато ворогів. Дивує інше, що людина, яка безсоромно очорнює священну боротьбу наших батьків, багато хто з свідомих українців ще вважає ледь не національним героєм. Час глибше вникнути в суть речей і, зробити зовсім не складний аналіз нарешті збагнути: хто є хто в сучасній українській політиці.

26 вересня, 1997 року

Андрій Парубій

«Погляд Справа» Львів 1999 с. 17-20

Текст обробив – Богдан Лазур

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus