Всемогутній та добрий Господь наш іноді посилає нам випробування, які без сумніву, ми маємо витримувати і, врешті-решт, можемо витримати. Хоча — це важко. Інколи вкрай важко. Подібним випробуванням для багатьох українців стали 15 років поганого миру в неоліберальній буржуазній державі, яка від 1991 року ствердилася на ук раїнських землях.
Всемогутній та добрий Господь наш іноді посилає нам випробування, які без сумніву, ми маємо витримувати і, врешті-решт, можемо витримати. Хоча — це важко. Інколи вкрай важко. Подібним випробуванням для багатьох українців стали 15 років поганого миру в неоліберальній буржуазній державі, яка від 1991 року ствердилася на ук раїнських землях.

Адже українська культура є культурою військово-землеробською. Мирне і гречкосійне Трипілля схоже на велику корову, яку через примхливу селекційно-жорстоку вдачу євразійського простору, вищі сили схрестили з вовками — зі скіфами та готами. Цікавою мутацією цих схрещень стала сучасна українська нація. Точніше — дві українські нації. Нащадки вайлуватої трипільської корови і нащадки голодних та злих вовків — скіфських та готських. Вони впродовж багатьох і багатьох століть мусили існувати в межах одного простору і однієї культури. Трипільські телята покликали до життя кволу антську державу короля Божа, гречкосійну субцивілізацію, татарських людей, галицьких бояр, що поборювали князя Данила, малоросійство (літературне та політичне). Ця українська нація хоче наслідувати свій тотем — корову, себто плодитися, їсти, давати господареві молоко та м’ясо, здобрювати землю та кінець кінцем стати частиною жирного борщу на панській учті. Ця нація вміє наносити смертоносні удари рогами та ратицями — тоді лишень, коли виникає загроза її запланованому існуванню. Коли важко дістатися до рясних пасовиськ та повних ясел. Тут варто згадати і республіканський путч проти Гетьмана Скоропадського в 1918 році і шаржовану подобу цього заколоту у вигляді попереджувального страйку восени 2004 року проти Ющенка. Нащадки трипільської корови не завжди вмирають як худоба на бійні їм варто віддати належне. Партизанська деструкція Нестора Махна — теж їхній здобуток. Щоправда, війна для них — важкий та не дуже зрозумілий труд. Вони віддають перевагу вчинкам та перемовинам, які дуже часто приводять їх все одно на бійню. Вони створили власне письменство, яке в часу імперії — змагалися представити як українське письменство загалом. Котляревський, Гулак-Артемовський, Сергій Єфремов, Олесь Гончар, пізній Павло Тичина, мертвородні класики соціалістичного реалізму та не менш мертвородні псевдокласики так званого постмодернізму — ось їхній літературний канон. Втім, ця стаття не про них і не про їхнє красне пись менство. Не про людей миру. Ця стаття про їхніх споконвічних ворогів-співвітчизників. Про людей війни. Про їхню літературу. Адже жахлива і чорна іронія полягає в тому, що люди війни мають існувати в часи миру. Коли рясно множиться раса звіро-людей. Власну літературу люди війни також змушені писати в часи миру. В часи повних ясел та щедрих пасовиськ.

Люди війни в часи миру нагадують вікінгів, чиї дракари запливли аж надто далеко на південь. Люди війни нагадують мешканців верховин, які були змушені спуститися з гір та загубитися серед пласкої рівнини. Шлях на північ, шлях в гори тимчасово втрачено. Доречним буде і метафора про вовків, кинутих за решітки зоосаду чи то пак, посаджених на ланцюг. Лишається лише несамовито гризти ланцюги та ґрати, кусати руки наглядачів, які приносять до вовчих кліток харч травоїдних істот. Лишається небагато. Лишається відшукувати потаємні старовинні карти та древні манускрипти, які вказують шлях у гори. Шлях на північ. Адже кодекс честі людей війни не працює в часи миру. На сипати кургани та начакловувати сніг — заборонено. За це можна потрапити до в’язниці. Такою є до ля людей війни в часи миру. Вони існують серед багатьох непотрібних та незрозумілих (з їхньою точки зору) обмежень та заборон. Заборона на зброю — може привести її власників до іншого боку стіни з колючим дротом понад нею. Заборона на бійку — коли хам глумиться і плює в обличчя, треба шукати рушник щоб витертися або подавати в суд на того, хто зґвалтував твою дівчину. Заборона на кровну помсту — ті, хто пролив кров твоїх дідів та батьків, вмирають у багатстві та шані, їхні діти та онуки керують твоєю країною, перетворюючи її на всесвітнє посміховисько. Заборона на існування правдивої ієрархії — тилові щурі, лакеї, конюхи, псарі, чистильники взуття, садисти-петеушники стають міністрами, депутатами, олігархами і, аби не вмерти з голоду, ти маєш служити їм. Обмеження навіть найдрібніших згадок про мілітарний триб життя, скасування військових парадів на день відновлення незалежності, конкурси поїдання вареників посеред головної вулиці країни замість проходження нею важкої бронетехніки та зенітно-ракетних комплексів, намагання вилучити «Гайдамаків» зі шкільної програми — є сумними реаліями сучасної української держави. Старе радянське заклинання — «тільки б не було війни» — реанімовано у малоефективній третій республіці. Це заклинання колись вбило імперію. Зараз воно вбиває Україну.

З оунівських документів нам відомо таке означення як «воююча Україна». Вона живе і сьогодні. Паралельна і потаємна земля, на якій досі живуть свої схрони, явочні квартири, паролі. Це — гностична антисистема. Це — світ, де ніколи не припинялися масові арешти, облави, обшуки, карні справи тощо. До воюючої України сьогодні можна потрапити за допомогою такої відверто химерної та контрініціастичної речі, як Інтернет. Доступ до невеличких спільнот людей війни, щиро закоханих в зброю, в напіввійськові вишколи в Карпатах і на Поліссі, в таємні доктрини повернення до Гіпербореї є відкритим. Не варто розмірковувати, скільки людей у цих спільнотах контролюється спецслужбами буржуазної держави. Варто лише зазначити, що традиції української консервативно-революціійної поезії, започаткованої тами людьми, які складали так звану «квадригу «Вісника» і чиє езотеричне підгрунття тотожне вишуканій філософії майже повністю знищеного кола втаємничених, яке очолював Микола Зеров, навіть сьогодні є живими та активно діючими. Проте, ми погрішили б проти істини, якби зводили письменство людей війни виключно до поезії чину, до киплінгівських та гумільовських пружних рим та ритмів, які нагадують і кориду, і ножову бійку. Без спокійної та суто книжної поезії Миколи Зерова і Юрія Клена не ножна збагнути притаманний тим таки оунівцям імператив про «поклик Києва», про особливу есхатологічну місію міста на горах, заснованого іще готами. «Хай анти ждуть за річкою в тумані» — це попередження Ольжича лишатиметься незрозумілим без категоричних настанов доктора Донцова, Якщо ж оглядатися в часі дуже і дуже далеко, вглиб сторіч, то в «Роксоланії» Кленовича ми зможемо побачити як прегарно співіснують на сусідніх сторінках філософські речі та вихваляння зброї. Теологія і мистецтво розпалювання партизанської війни відзначали творчий доробок як страченого поляками Данила Братковського, так і померлого на вигнанні Івана Мазепи, ця традиція поєднувати потаємні доктрини з ударними загонами протрималась до останніх календ тієї боротьби, яку вела УПА. Лише потім у часи великого миру, коли помирала імперія, коли без крові та боротьби народжувалася збочена псевдоукраїнська держава, згаданий симбіоз припинив своє існування. З’явилося інше письменство. Письменство очікування війни. Останньої війни. Фактично Армагеддону. Творчість єретично божевільних поетів Київської школи та Лаврської школи, прозаїків, що входили до так званої «житомирської плеяди» і є спробою створити карту, яка вкаже путь до втраченого раю. До Гіпербореї. До гір. На північ. Люди, що творили та творять цей дискурс, іще не дуже активно співпрацюють із «воюючою Україною», хоча подальше ствердження хамського капіталізму, «рясного пасовища», республіки нешляхетних не може не реанімувати поєднання гекзаметра з гексагеном, метафоричної поезії з рукопашним двобоєм, химерного реалізму з технологією виготовлення напалму. Заради справедливості мусимо зазначити, що ті з людей війни, які прийняли клеймо лівацько-республіканської ідеологеми остаточно лишилися надбанням історії. Література українського націонал-більшовизму потонула, як Атлантида у кривавій водоверті 1930-их років. Нащадки трипільської корови підняли на роги тих, хто створював навіть приховану небезпеку для раювання в червоному хліві. Таких щирих націонал-ліваків як Євген Плужник, наприклад. Проте, надати певний мілітарний чар плебейській боротьбі за повні ясла все ж таки вдалося. Варто лишень згадати неперевершених «Вершників» Юрія Яновського.

Якщо ж говорити про сучасну добу, себто про помаранчеву та постпомаранчеву Україну, то ми маємо констатувати повільний, майже повзучий але незаперечний (щоправда тимчасовий) тріумф людей миру, як відомо не гарячих і не холодних. Те, що відбувалося в 2004 році чинилося з обох боків травоїдними особами. Помаранчевій революції ставлять за головну чесноту відсутність масо вих заворушень, сутичок та розгромлених буржуазних крамниць в центрі Києва. Сумнівна чеснота. Поруч з політичною перемогою людей миру доводиться казати і про їхню перемогу в красному письменстві. Малоросійський вбогий водевіль помер. Натомість живе не менш вбогий малоросійський «культовий роман». Огидний витвір провінційних на кшталт Андруховича або Карпи. Телята хочуть показати, що з них можна робити не тільки біфштекси, але й гламур. «Та всьо ж по модньому, по — хранцюзькі» — захлинаються отруйною слиною доморощені пародисти Уельбека. Біс із ними. Вони зникнуть разом з третьою українською республікою, яка переживає зараз найсерйознішу політичну кризу в своїй історії. Подальші тектонічні зрушення в житті України врешті-решт зроблять актуальною саме воюючу кшатрійську літературу. Адже патріотизм та патріотичне виховання потрібні тоді, коли виникає загроза цілковитого знищення певної етнічної спільноти. В даному випадку — українців.

Тарас МАХНО

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus