istota_derjavyРозуміння нації, як найвищої в своїй внутрішній цінності й значенні основи суспільного життя, приводить націоналізм також до відповідного трактування істоти та завдань держави. У відмінність до соціялістичних протидержавних теорій, український націоналізм вчить, що передумовою забезпечення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світовому оточенні є власна, незалежна держава. Державна організація має узгіднити взаїмочинність усіх сил нації та уможливляти їм свобідний розвиток. Вона — в розумінні українського націоналізму — має відображувати в собі співвідношення окремим національно-суспільних складників, об’єднувати їх, в оту суцільність і охороняти їх назовні силою й правом своєї суверенності (незалежності). Факт існування нації не конче зумовляться її державною незалежністю (бувають і недержавні нації; з таких наразі є й Українська Нація), проте тільки через власну державу нація стає творчим чинником історії й повноправним господарем своєї власної долі. Без нього нація завжди й неминуче стає предметом поневолення й визиску інших державних націй.

Тільки державне існування нації вповні здійснює і посилює чинний характер самої національної ідеї. Тому основне завдання нації полягає в поширенні її державних меж насамперед на цілий, пов’язаний із нею, етнографічний простір. За цим промовляє не тільки духова й фізична неподільність нації, але і усі підстави її власної будуччини.

Неможливість чи невміння досягнути свого державного об’єднання позбавляє націю передпосилок дальшого належного росту, а навіть спроможності правильно виконувати свої життєві функції. Тоді нації унеможливлюється не лише заспокоєння евентуальних потреб екстенсивного (зовнішнього) поширення, але й інтенсивне (внутрішнє) використання її власних ресурсів.

Життя з його духовими двигунами й протилежними інтересами накидає нації свій залізний закон; згідно з ним передумовою її здоров`я, сили й поступу є державна соборність. Без цього загрожує нації розшматування й руїна. Ось причини, чому український націоналізм із такою непримиримістю поборює — поруч історичних ворогів — також москофільство наших комуно-соціялістів та гетьманців і полонофільство ундо-уенерівщини. Свідомий величезного значення об’єднання всіх земель Української Нації, як головної підстави її здорового існування — він протиставить цим групам концепцію власних сил нації й національної революції, змагаючись за здобуття Самостійної, Соборної Держави, що є центральним пунктом його політичної програми.

Засаду великодержавности ми підчеркуємо нарочито, щоби вказати на ті принципові розбіжності, що заходять між українським революційним націоналізмом і різними так зв. «національними» партіями в оцінках завдань і значення нашої будучої держави. Протисоборницька (а тим самим і противеликодержавницька) постава партій, пов’язана з їх фактичним відмовленням від всякої чинної боротьби за державність (легалізм і опортунізм) не є випадком! Тут ділає їх збірна психологія, оперта на старому раціоналістичному світогляді, з його скептицизмом, вірою в пацифістичну конструкцію життя, де правда, мовляв, «сама перемагає» («бо чейже життя керується розумом, а не сліпими стихіями»…). Цим раціоналізмом оперували наші партії в найбільш рішаючі й критичні для Української Нації моменти. Що з того вийшло — всі знаємо! Проте й після пережитого трагічного досвіду їх психологічне наставлення ніяк не змінилося… І тепер супроти боротьби, змагання, жертв, заборчого натиску — взагалі супроти всякої акції, що вимагає напняття волі та зусиль — протестує увесь їх внутрішній зміст.

Стан боєвого поготівля й чинності вражає їх незвичним напруженням; він лякає їх примусом жертв, необхідністю поставити все на одну карту й поступитися еґоцентризмом «особистого інтересу». Тому відкидають вони тактику прямого революційного наступу — з її непримиримістю й принципіялізмом — послуговуючись коньюктурництвом, спекуляціями, легалізмом, опортунізмом і філософією: «якось то буде»..
Самостійности вони справді хотіли б, коли б хтось їм її «дав»; одначе нічого самі не роблячи для здійснення цього завдання, вони вже згори спішать самодемобілізуватися в очікуванні того «спокою», що чекає їх у власній державі. Для того власне вони з такою завзятістю (справді гідною кращого примінення!) виступають супроти націоналістичної концепції національних і міжнаціональних відносин, що вимагає постійного зосередження сил, витривалости й чуйної пильности. Уважаючи націоналістичне гасло — Україна понад усе! — за «нездоровий» або «смішний» шовінізм, а націоналістичну теорію перманентної (постійної) міжнаціональної боротьби й суперництва — де встояти може лише сильна, ініціятивна нація — за «шкідливий імперіялізм», вони вже наперед присягаються, що, здобувши державу (навіть лише у межах Вінницького повіту!..) ні за що не вестимуть супроти інших націй активної політики. Наївні в своєму доктринерстві та непоправно хворі на нігілістичне ставлення до всякої вищої мети, що не укладається в вульгарні, обивательські поняття спокою й «добробуту одиниці» — вони годяться лише на вимушену іншими «оборону»… Забувають при тому, що навіть оборона успішна лише в наступі!

Український націоналізм хоче спричинитися до створення потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно — через свою внутрішню скріпленість і зовнішню активність — найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями. Як вказувалося, у цьому стремлінні він послуговується насамперед засадами здорової, еґоїстичної національної моралі, необмежуваної ніякими «принципіяльними» умовами і виключністю національного інтересу, що стає для нього превище всіх «загальнолюдських» доктрин.

Заперечити життєву рацію цих прагнень і принципів націоналізму ніхто не в силі; не можуть цього зробити й противні йому партії. Тому в боротьбі з націоналізмом послуговуються вони провокаційними брехнями, свідомо викривлюючи його ідеологію й програмові завдання. Вони твердять, що націоналізм хоче поневолити власне ж суспільство й перетворити його в сліпе, безчинне знаряддя послуху «кліці диктаторщиків», що каже: «Держава — це я!»

Утотожнюючи український націоналізм із фашизмом (і при цьому в кривім дзеркалі, брехливо, представляючи сам фашизм у спекулятивній надії, що ширшому громадянству недоступні його джерельні студії, крім безграмотних і демагогічних брошурок) — вони тенденційно представляють його в суспільній опінії за «протинародний» рух і «пужало» громадської свободи.. Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу і дійсно наближуючись де нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом наскрізь ориґінальним і ні від кого незалежним. Він орієнтується лише на завдання власної нації, чого якраз ніяк не можна сказати про наші партії, що в своїй прив’язаності до чужих неорганічних ідеологій цілком забувають умови та вимоги власного національного оточення.

Націоналізм вчить, що коли нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріяльної творчости, то держава — це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, удосконалює й збагачує її існування, як рівнож означує її історичну роль між іншими націями. В націоналістичному світогляді нація й держава виступають як одноціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партійні, групові й особисті.

Таке розуміння істоти держави далеко відбігає від поглядів на її природу політичної демократії, а зокрема «демократії» української… Остання й тепер перебуває під прокляттям примітивної та безтрадиційної ідеології, що з особливою силою проявляється серед бездержавних національних суспільств. Зводячи (здоровий у своїй річевій основі) постулат індивідуальної свободи до абсурдного анархізму в думках і діланню, а поняття особистого інтересу до отупілої міщанської своєкорисности — наша радикальна й соціялістична демократія являє собою застрашаюче видовище ідейного й політичного нігілізму, що стає запереченням усякої системи; ієрархії й громадського ладу. Вищі неуємні вартості держави — це для неї не більше, як… «реакція», або й «контрреволюція»… Пересякнена й тепер забобонністю нігілістично-драгоманівської «науки», вона до всякої державної організації ставиться з засадничою підозрілістю… Всякий державний устрій, (крім її власних програм, де є все, крім… елементів, державництва!) Їй взагалі представляється не інакше, як поліційний комісаріят», де когось обов’язково мають «душити» і «поневолювати». Вона взагалі найкраще почувається в умовах дезорганізованості, а як і в організації, то найрадше під чужонаціональною рукою… Одначе коли б таки прийшло до створення власної держави, то ундо-уенерівські й радикал-соціялістичні «демократи» інакше собі її не мислять, як в ролі тої «кооперативи», де кожний міг би вільно ходити за «добробутом», при тому з якнайменшим тягарем державних обов’язків і жертв. В цей спосіб розуміють вони «ідеї» громадської свободи й людських прав…

Між тим так не є й не сміє бути! Здорова й альтруїстична супроти власної нації, ідеологія українського націоналізму не може погодитися на трактування держави лише за технічний середник задоволення громадських і особистих інтересів. Держава — це не крамничка, що до неї ходять тільки «за потребою»… Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодиноким громадянам — держава водночас має свій власний, незалежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значення. Сама її природа й національно-історична суть обдаровують її вищими вартостями, що перед ними мусить коритися частковий і дочасний інтерес. Держава — це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобов’язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів.
Не внутрішня боротьба часткових інтересів, тільки солідарні, узгіднені зусилля цілого суспільства, спрямовані на забезпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати в лоні нації всім її прошаруванням внутрішній мир, охорону, працю, законність, соціальну справедливість і розвиток. Це конструктивне завдання націоналізм означує в гаслі:
— Держава вище клас і партій! —

Державний устрій націоналізм будує на авторитеті влади й організованій на органічному принципі участі в державному керівництві працюючих верств Української Нації. Підкреслюємо — працюючих верств, бо націоналістична ідеологія (цілком далека як від соціялістичної демагогії, так і від протисуспільної реакційності клерикально-гетьманського «консерватизму») зумовляє рівність у громадських правах й участь у державній кермі насамперед обов’язком громадянина та його працею на користь нації та держави. Тільки творчі, продукуючі соціяльні складники нації — вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою. З цих власне складників творитиметься справжня провідна верства. Натомість соціяльним хижакам, суспільним неробам, шкідникам і політичним «отаманам» — націоналізм відмовляє не тільки права на керівництво, але й самої рації існування.

На цих принципах будується устроєва концепція українського націоналізму, що її називаємо націократією. Політичні, соціяльні й господарські форми націократії ми переглянемо нижче. Тепер подаємо її загальну дефініцію. Отже націократією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціяльно-корисних верств, об’єднаних — відповідно до їх супільно-продукційної функції — в представницьких органах державного управління.

«Nаціократія», 1935 р.

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus