Сьогодні однією з найбільших проблем української держави є повна зневіра та розчарування її громадян. Розчарування державою, владою і, що найбільш прикро, самою ідеєю незалежності. Аналізуючи, можна назвати кілька причин такого стану.

1. Українці програли психологічну війну[.] Пропагандивна, психологічна війна тотально ведеться проти української державності, національної ідеї. Ззовні – шовіністичними російськими політичними колами, зсереди ніби то «українськими» політичними силами, які опираються на російський електорат і фактично є «п’ятою колоною» Росії в Українській державі. Названі вище сили докладають максимум зусиль для пропагування ідеї, що українці не здатні створити власної держави, що Україна як самостійна Держава приречена на жебрацтво, на розвал всіх сфер економічного і політичного життя, і лише возз’єднання з «старшим» братом захистить українців від вимирання голодною смертю. Часто ми недооцінюємо фактору пропагандивної психологічної війни, фокусуючи свою увагу лише на економічних і політичних диверсіях Росії. Щоб краще проілюструвати свою думку, наведу факт з недавньої української історії.

1991 р. – пусті вітрини магазинів (якщо не рахувати березового соку і морської капусти), безконечні черги у випадку появи будь-якого товару, політична нестабільність. Набуває поширення переконання (своєрідний «політичний міф») про багату Україну. Росла впевненість, що достатньо Україні здобути незалежність, і всі заживуть щасливо і заможно. В цих умовах українці (власне українці) на першогрудневому референдумі майже стовідсотково голосують за незалежність.

1998 р. – сьогоднішні дні. Звичайно, економічна криза глибока, але все ж такого катастрофічного стану, як в 1991, не спостерігається. Принаймні сьогодні не має такої високої ймовірності, як в 91-му, мілітарної експансії або громадянської війни. Але що відбувається в масовій свідомості? Сьогодні українці (опановані іншим «політичним міфом») більшість бід зв’язують з існуванням Української держави, і невідомо, як би вони нині проголосували на референдумі, аналогічному до першогрудневого 1991 року. Про морську капусту, березовий сік і черги забуто.

На цьому прикладі ми бачимо, що стереотипи масової свідомості часто є «реальнішими», а ніж реальний стан речей. Коли українці вірили в Україну, вони здатні були долати неймовірні перепони. Сьогодні ж коли авантюристи або випадкові люди, яким вдалося узурпувати владу в Україні, дискредитували ідею Української держави, антиукраїнським силам створено чудовий полігон для пропаганди ідеї неспроможності Української держави.

У зв’язку з цим згадується криза в США 30-х років. Ні політики, ні економісти не здатні були зупинити кризові процеси в державі, зневіра і розчарування заполонили суспільство, і тоді був проведений референдум з одним лише запитанням: «Чи вважаєте ви, що американці є великою нацією?» Проведення цього референдуму зробило те, що було не під силу політикам і економістам. Громадяни США відчули себе єдиним цілим, кожен на своєму місці почав боротися з кризовими явищами. Кризу було подолано, і це є яскравим прикладом того, що психологічний стан, в якому перебуває нація, є куди важливішим, аніж економічний чи політичний.

Сьогодні українці перебувають у вкрай негативному психологічному стані, і це є однією з основних причин кризи в українському суспільстві.

Патріотичні сили України повинні зрозуміти – перш за все ми повинні виграти психологічну війну. Це найперше і найважливіше наше завдання. Подолавши психологічну кризу, ми набагато легше подолаємо кризу економічну та політичну. Адже усе є результатом людської діяльності, і усе починається з людської свідомості. Ми повинні подолати відчуження між народом і владою, між нацією і державою, і лише тоді зможемо успішно вирішувати подальші проблеми. Звичайно, все це можливо лише у разі приходу до влади тих політичних сил, для яких українська ідея і українська нація є найвищими цінностями, а не предметом для спекуляції. Цією політичною силою, на моє глибоке переконання є Соціал-Національна партія України.

2. Суспільство втратило ціннісну орієнтацію[.] Триває ідеологічна експансія з Заходу. Вирвавшись з обіймів російського «старшого брата», українці з розпростертими руками кинулись в обійми іншого «старшого брата». Духовна експансія комунізму, ворожого українській душі, змінилася не мелеш ворожою ідеологією демолібералізму. Традиціоналізм, глибокі духовні цінності українців почали руйнуватися під лавиною агресивної пропаганди розпусти, збоченства, наркоманії та насильства. І все це подається як запорука правдивої демократії, як захист прав особи, як найвищі цінності «вільного» Заходу. Тотальна пропаганда, ворожа духові української нації, призвела до того, що суспільство втратило ціннісну орієнтацію. Біле стало чорним, а чорне – білим. Самопосвята, героїзм, честь стали осміюватися. Відданість таким високим ідеалам, як Бог, Держава, Нація стала не популярною. Якось мій батько зі здивуванням відзначив, що раніше навіть повії прагнули бути подібними на порядних жінок, а сьогодні порядні жінки прагнуть бути подібними на повій. З екранів телевізора (найефективнішого на сьогодні засобу маніпуляції громадською думкою) пропагуються збочення в найагресивнішій формі, і вже стає майже правилом хорошого тону, коли ведучинй або співак має «нетрадиційну» сексуальну орієнтацію. Це сучасно і модно. Система цінностей перевернута, і тому не дивно, що сьогодні при владі в Україні перебувають здебільшого злодії та злочинці. Треба чітко розуміти, в чому причина такого стану речей. Ми повинні повернути українцеві притаманну йому систему цінностей.

Хто ж здатний це зробити, хто здатен протистояти руйнівним тенденціям. Більшість політичних партій України є маріонетками, лобі або ідеологічної експансії Росії. А бо ідеологічної експансії демолібералізму. І лише націоналісти, які опираються на власні сили, на українську націю, є єдиними виразниками її інтересів. І тому не дивно, що власне на націоналістів чиниться неймовірний тиск як адміністративний, так і ідеологічний. Бажання знищити націоналізм як ідеологію, дискредитувати політичні партії які, є носіями українського націоналізму, вже дало перші результати. На виборах у парламент 1998 року жодна з націоналістичних партій не змогла чотиривідсоткового бар’єру. Втратився баланс у суспільстві. Демоліберали і комуністи безкарно грабують державу, дискредитують ідею української державності. Відсутність націоналістів у Парламенті стала відразу відчутною. Ліві підіймають питання і обговорюють ймовірність відновлення СРСР. Як би в Парламенті була потужна фракція націоналістів очевидно, Верховна Рада обговорювала б питання заборони КПУ, а не відновлення СРСР. Партія Чорновола, завдяки провокативній діяльності якої націоналісти втратили значну частину голосів, виявилась цілковито нездатною до опозиції комуністам. Ця номенклатурна партія давно втратила зв’язок з народом і набирає на виборах голоси лише завдяки популярності Руху 1989-1991 років, до якої більшість зі сьогоднішніх керівників НРУ не мають ніякого відношення.

Відбувається тотальне відчуження владних структур від громадян. Звідси-ще одна причина розчарування і зневіри українців.

Слід також зазначити, що існують певні розбіжності і всередині суспільства. Певний психологічний поділ на Східну і західну Україну, який зумовлений історичними обставинами. Довший час Україна була поділена кордонами ворожих держав. На сході сьогодні більш популярними є гасла соціальної справедливості, якими часто спекулюють комуністи. Для Західної України ближчою є ідея національної справедливості, якою часто спекулюють демоліберальні політичні угруповання. Партія, яка прагне відстоювати інтереси української нації, яка прагне обє’днати українську націю і боротьбі за могутню державу, за добробут своїх громадян, зрештою, у боротьбі за виживання, повинна поєднати у своїй програмі соціальну і національну проблематику. Це стане запорукою її успіху, запорукою того, що вона буде відстоювати інтереси всієї української нації, відкинувши в минуле штучний поділ на Східну і Західну Україну. Єдиною партією в Україні, яка поєднує в своїй ідеології соціальний і національний фактори є Соціал-Національна партія України, яка незважаючи на той тиск, який чиниться на неї як з боку комуністичних, так і з боку демоліберальних політичних сил, впевнено крокує, несучи на своїх стягах оберіг українців – Ідею Нації, несучи у своїх серцях заповіді наших Великих Попередників і віру в перемогу. Ніщо не може тривати вічно, завжди на зміну темряві приходить день. І ми віримо у великий Світанок української держави, у відродження її могутності, її величі.

Ми закликаємо кожного українця, хто вірить у перемогу справедливості, в кого в серці жевріє любов до України, в кого в жилах тече кров найдревнішої в світі нації, поставити собі запитання: «Чи є українці великою нацією?» І коли кожен у свому серці дасть ствердну відповідь на це запитання, я переконаний – ми зможемо подолати усі труднощі і негаразди.

26 жовтня, 1998 року

Андрій Парубій

«Погляд Справа» Львів 1999 с. 28-31

Текст обробив – Богдан Лазур

Share and Enjoy