Сьогодні, вислуховуючи ґрунтовну критику демократії, прийнято погоджуватися, але наводити старий, але, нажаль, не забутий афоризм В.Черчілля «Демократія – погана форма правління, але кращої ще не вигадано». Ця фраза жодним чином не відповідає дійсності. Існує цілий ряд недемократичних політичних режимів, які функціонально є більш ефективними та мають на порядок менше вад, аніж демократія. Їх існування у суспільстві «свободи, рівності та братерства» не заведено афішувати, адже це може вивести людство на новий етап свого розвитку, де немає місця ані демократичній безвідповідальності, ані її вічним супутникам – ліберальній вседозволеності та капіталістичному здирництву. Серед таких устроїв майбутнього особливе місце посідає система Націократії, розроблена українським націоналістичним ідеологом, полковником армії УНР Миколою Сціборським. Особливість Націократії зумовлено кількома факторами:
1) М. Сціборський як доктор наук Подебрадської академії розробив свою систему, виходячи з детального фахового аналізу як вад демократії, соціалізму та комунізму, так і з огляду на недоліки диктатури взагалі і фашизму зокрема (більше половини його твору присвячено саме аналізу цих вад і недоліків, що був проведений у часи, коли в диктатурі ще можна було розглядати позитиви, а в демократії — негативи);
2) М. Сціборський як інженер-економіст, а не політолог, творив дану концепцію, орієнтуючись, передусім, на господарську доцільність та технічну можливість її функціонування без огляду на необхідність дотримання якихось міжнародних норм чи реакції електорату;
3) М.Сціборський як ветеран Громадянської війни та офіцер української армії завжди стояв на україноцентричних позиціях і у своїй роботі опирався саме на українські реалії, тому його працю неможливо звинуватити у заанґажованості та орієнтації на інтереси якоїсь із світових держав. Саме цю, принципово нову систему державного устрою, ми, українські соціал-націоналісти, пропонуємо до утвердження. Отже, до уваги читача основні тези націократичного державного ладу:
— національна солідарність (надкласовість і антипартійність);
— авторитарність (особиста відповідальність керівників всіх рівнів за свої дії);
— якісна суспільна ієрархія і дисципліна;
— самоорганізація та самоврядність.
Держава трактується націократами як найбільш оптимальна форма існування Нації. «Тільки через власну державу Нація стає творчим чинником історії й повноправним господарем своєї власної долі. Без цього Нація завжди й неминуче стає предметом поневолення й визиску інших державних націй» [«Націократія», VІ.ІІ: Істота і завдання держави].
Демократія декларує цілий ряд природних прав людини, які належать особі по факту народження, Націократія ж натомість наполягає на здобутті прав відповідно до виконуваних обов’язків і взятої відповідальності. Суспільна вартість (а відповідно і межі прав і обов’язків) окремого індивіда визначається в залежності від обсягу і характеру суспільних функцій, що він виконуєх. «Праця – це етична засада, що зобов’язує всіх громадян Української Держави та визначає їх національно-суспільну вартість. Ухилення від обов’язку праці рівнозначне соціальному паразитизмові» [Нарис проекту основних законів (Конституції) Української Держави, Розділ ХІ, Артикул 2] Отже, різного роду асоціальним категоріям «соціальним хижакам (фінансовим спекулянтам за сучасною термінологією), суспільним неробам, шкідникам і політичним «отаманам» (професійним політикам) відмовляє не тільки права на керівництво,
але й самої рації існування» [«Націократія», VІ.ІІ: Істота і завдання держави].
Демократія є й основним ідейноцінністним опонентом Націократії. Протиставлення між наведеними двома формами державно-політичного режиму в цій сфері полягає, передусім, у визначенні основної суспільної цінності, якою демократія вважає людину, а Націократія – Націю. Відповідно, джерелом влади демократами визнається народ як неструктурована математична сукупність населення певної території, а націократами – Нація, як самодостатня кровноспоріднена ієрархічна спільнота. Причому «влада належить Нації через її найбільш талановитих, ідеалістичних та національно-альтруїстичних представників, що здатні забезпечити належний розвиток Нації та її конкурентоспроможність». [«Націократія», VІ.І:
Ідеологічні підстави Нації] Таким чином, демократія владарює від імені всіх, хто мешкає на певній території без огляду на соціальну вартість людини (однаково від науковців і наркоманів, від вояків і злочинців). Націократія наголошує на походженні своєї влади виключно від професіоналів і тільки суспільно-корисних сфер діяльності. Права Нації для націократів є превалюючі над правами окремих осіб. Адже права окре-мих людей можуть гальмувати та унеможливлювати загальнонаціональний прогрес.
Окремо слід наголосити на державотворчих розбіжностях між демократією і Націократією, які полягають передусім у способах формування державних органів. Демократія проголошує загальні та вільні вибори на основі територіального чи партійного представництва – єдиним можливим методом формування вищих органів влади. В цих умовах академік і проститутка мають однакову можливість вплинути на майбутнє країни. При чому їх рішення може мати вплив на будь-яку галузь національного господарства. Націократія ж наголошує на представництві на основі приналежності до «професійностанових організацій, органів місцевої самоуправи, культурних та інших публічно-правних установ» [Нарис проекту основних законів (Конституції) Української Держави, Розділ IV, Артикул 2] до яких мають долучатися тільки суспільно-корисні верстви населення. Таким чином, громадяни мають можливість брати участь в управлінні державою саме в тій галузі, в якій вони здатні це робити фахово. Отже, академік зможе вплинути на державну політику тільки в тій сфері, де він є фахівцем, а проститутка, як представниця суспільно-шкідливої професії, буде позбавлена можливостей впливу на майбутнє країни. Щодо управління на місцевому рівні, Націократія відстоює принцип самоорганізації. Адже лише представники місцевих громад можуть найкраще розставляти пріоритети у власнійгосподарській діяльності. «Стоючи на засаді тотальности, інтеґралізму й централізації в державному управлінню, держава водночас допускає здорові форми децентралізації й участьнаселення в місцевій самоуправі» [Нарис проекту основних законів (Конституції) Української Держави, Розділ Х, Артикул 1]. Але в проблематику загальнонаціонального значення місцева громада неповинна втручатися жодним чином. Отже, питання вивозу сміття в конкретному районі повинна вирішувати місцева громада, не вимагаючи від керівників держави участі у цій справі. Водночас, питання розробки освітніх програм з історії є справою відповідного центрального керівного органу і втручання в цей процес місцевої громади є абсурдним. Соціальні групи (класи) Націократія розуміє як органічні частини Нації, які надають їй конкретних структурних форм і виконують конкретні суспільні функції. Таким чином Націократія визначає свою відмінність від пануючих і до сьогодні ідеологічних систем – капіталізму і комунізму, які надміру протегуючи одну соціальну групу (в першому випадку буржуазію, в другому – пролетаріат) коштом життєвих інтересів, а то й існування інших груп, унеможливлюють всебічний розвиток суспільного організму Нації, а саму державу і владу обертають у знаряддя своїх класових інтерсів. Демократія вважає приватну власність своєрідною «священною коровою», яка має існувати не залежно від існування держави. Націократія ж стверджує, що «право на приватну власність упідставлює праця. Посідання власности накладає зобов’язання давати їй корисне для Нації примінення.» [Нарис проекту основних законів (Конституції) Української Держави, Розділ ХІ, Артикул 22]. Підсумовуючи вищезазначене, з упевненістю можна стверджувати, що Націократія як новітній державний устрій якісно відрізняється від усіх сьогоднішніх політичних систем. Вона позбавлена вад демократії, встановлюючи ієрархічну побудову державного управління і персоніфікацію відповідальності. Враховуються й недоліки диктаторських режимів, шляхом впровадження самоврядування на місцевому рівні та професійної спеціалізації управління. Отже, Націократія – цілком новий шлях держави в майбуття.
На початку 1990-х в України, яка щойно вирвалась з полону тотального комуністичного контролю, був шанс власноруч побудувати своє майбутнє. Але тоді, звернувши на дорогу нового, на цей раз демократичного тоталітаризму, цей шанс ми згубили. Тепер, на початку 2010-х, в часи, коли демократичне суспільство доходить до соціального і національного колапсу, перед нами знову замайорів промінь надії на здобуття свого власного великого майбутнього. І єдиний шлях до цього – Націократія.

Отже, ми йдемо!


Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus