Даний текст дивним чином констатує те, що в часи ОУН так само як і зараз було вкрай багато пацифістів, що стверджували, що для націоналістичного руху будь-який військовий вишкіл є негативом. Ця стаття є відповіддю конкретним пацифістам тих часів із так званої “Мети”. Також інколи автор називає їх “католиками” вочевидь не маючи на увазі саме католицьку церкву або всіх католиків, а натякає на те, що опоненти-пацифісти прикриваються часто релігійністю. Чудовим епіграфом до цього тексту підійшли б слова нашого побратима “Якщо в чоловіка немає природнього потягу і захоплення маршируючою колоною і уніформою – значить у нього щось негаразд із генами”

Нещасливий той нарід, котрого провідні верстви затратили бойового духа, затратили любов до боротьби і память на військову традицію. Нарід, котрий має трусливий провід не вийде ніколи на арену історії. Через нього будуть топтати-ґрасувати все ті народи, котрі не мають страху перед війною, котрі у війні розвивають найкращі прикмети свого духа, котрі не страхаються війни, але в разі потреби і небезпеки хапають з радістю за зброю, щоби лиш удержатися на поверхні життя і не дати зіпхнутися з дороги, визначеною і для них історією.
Кождий великий і славний нарід звертав увагу на це, щоби військовий вишкіл був поставлений на високій стопі, а замилування до війська обхоплювало кождого члена суспільності. Бо горе тому народові, котрий затратив замилування до військової справи. Будуччина немилосердно пімститься над ним. Нема на землі місця для тих, які не хочуть або не вміють взяти до рук зброю. Право до життя здобувається війною. А щоби виграти війну треба вміти боротися.
Колись в давні часи наші предки вміли боротися. Війна Їх не лякала. Вони жили війною і ходили походами на чужі землі. Здобували їх і широко розносили славу української зброї. В той час рахувалися з нами сусідні народи. Перед полками наших князів дрожали візантійські царі. Під ударом козацьких бойових лав стелилися покотом польські і московські ві йська. І не було сили, котра би здержала наших предків в їх боєвому запалі і їх замилуванню до війни і небезпек.

Тому то й історія наша з тих давних віків гарна і внесла, повна чару і величі. Українці в той час не вагалися вхопити за шаблю, коли ворог нападав Україну і хотів панувати на її прекрасних землях.

Але з часом провідна верства нашого народу зневірилася в оружну боротьбу. її манив спокій і життя без боротьби. Та провідна верства зреклася навіть самостійницьких стремлінь ради того спокою, а погодилася цим, що ворог запанував над Україною. Від тоді почався в нас упадок духа і віри у власні сили. Від тоді стався у нас нелюбленим запах димного пороху, а перед військовою службою збирав перестрах кожного нашого інтелігента. Кличі антимілітаристичні та пацифістичні завернули голову нашій провідній верстві до того ступня, що вона взагалі не узнавала потреби організувати українську армію навіть в моменті великого революційного здвигу Нації. То обриджування і недоцінювання військового діла не покинуло нашу інтелігенцію ще й тепер.

Читаємо «Мету» ч. 37 і 49 ц. р, і деревіємо з обурення на того рода гнилий пацифізм і вправу до військової справи наших католицьких кругів. Підкреслюємо «наших», бо католики польські і інші—Бандурскі, кард. Мерсіє—розуміють цю справу також з католицького погляду—але іначе. Бо наші католики уважають найбільшим злочином це, що ОУН приготовляє своїх членів до війни. Розтрясає статтю в «Юнаку» в яких поучається як підбирати членів до розвідочної служби і як провадити партизанку. «Мета» ляментує, що з такої науки вийде найбільша шкода для українського народу. Дійсно треба бути злочинцем, щоби висмівати і поборювати це, що ОУН старається навчити, в який спосіб має український нарід боротися з ворогами підчас революції і в тих відносинах в яких зараз находимося.

В нинішних часах цілий світ лагодиться до війни. Вона буде, чи наші католицькі пацифісти схочуть її, чи не схочуть. Молодіж в західних державах плекає залюбки спорти і науки, які будуть мати величезне примінення в будучій війні. В очах нашої інтелігенції такі речи уявляються неморальними і некультурними.

Підчас спортових змагань в одній з наших гімназій, два змагуни заперестали боксуватися, тому що українські «пані» не могли знести крови яка пішла з носа змагунові. На заході уважають родичі за честь, наколи їх діти студіюють летунство або мореплавство. А у нас уважають такі науки за щось «страшного» або небезпечного. А нинішні здобутки в аеронавтиці і мореплавстві завдячуємо великим жертвам в людях і матеріяльних жертвах. Лет італійця Бальбо цього року коштував життя кількох летунів і 50.000 000 ліврів! Чи треба перечислювати всіх сміливих орлів що здобували океан. Підводні німецькі лодки і їх чинність це в очахнаших пацифістів, щось жор-стокого, щось про що не варто навіть у книжках згадувати. А в Німців це найбільш почесна заслужена зброя.

І якжеж могли виграти війну ці наші «батьки» наколи у їхній психіці не було нічого з Вікінґів, наколи їх лякав дзвенькіт зброї, наколи вони воліли як ті жуки запхати голови в свій пацифізм і їсти посліди на власній землі які їм зіставив з ласки ворог? Наша провідна верства не мала заборчих уподобань і замилування до війни та ризика. Їх ідеалом було, є і дальше буде «посада» директора економічної інституції, професора або урядника зі «сталою» платнею і забезпечення на старість. Дальше жінка, кілька суконь для неї, забава в карнавалі, концерт, національне свято і наш пацифіст є вдоволений з істнуючого стану. При цьому всему узброюється наш «інтелігент» в гуманні кличі, в «знеслі» ідеї, в світову опінію, і так тягне своє життя без надії на краще. Але це не є страшне. Страшнійшим є це, що той інтелігент не хоче вилізти бодай думками з галицького терла і зі свого рабськото смороду, що він бодай думкою не знесеться так високо, звідки би міг доглянути можливосги, бути паном своєї землі.

В нас тепер бояться попросто думати про це, що ми в найблищих вже роках мусимо звести боротьбу на життя і смерть за Самостійну Соборну Українську Державу. А як часом біг світових подій примушує їх думати, що будуча воєнна заверуха обхопить всі українські землі, то думка про війну, про бої, не розширює їх ніздря запахом крови. Вони не чують скреготу, уставлених бойовим порядком козацьких возів, вони не мають замилування до ризика, а бойовий розгар, і бажання боротьби не будуть ніколи їх орґанічною прикметою. Жадоба бути паном і господарем величезних земель довгих і широких рік, високих гір і глубоких морей, жадоба бути паном Східної Европи, щоби мати простір, мати підставу до перегонів в історії, мати де зачерпнути воздуха до життя, це не в знане для наших католиків і інших опортуністичних таборів.

Вони не вміють бути хижими орлами, взнестися в облаки і звідси володарсько обдивитись землі які мусять бути нашими, бо в противному разі, нас Українців не треба на землі. Наші пацифісти як дощевики позалазили в землю і задоволені що ляхи лишили їм окрушинки стерва. Заїдають його заздро і бояться поглянути на сонішне світло. А лише на сонці родиться велике діло! Лише в соняшному світлі кружляють орли, а в темряві пла зуни та гади.

Це є трагедія українського народу, що його провідна верства боїться коротеньких статей про це, як український нарід має боротися в будучій війні, щоби його кров не пішла на марно, щоби він своїми лицарськими прикметами не приносив слави московським і польським прапорам, але щоби боровся або згинув в рядах українського революційного війська. Цеж прецінь є ясним, що наш нарід буде примушений боротися в рядах ворожих армій, що через наші землі будуть перевалюватися ворожі війська і зрадником є той українець, котрий тепер не стараються навчити український нарід, яким способом має він знищити всі ворожі війська, котрі будуть знаходитися на українських землях.

Нас не можуть страшити переважаючі сили ворога, його знамените узброєння і добре військове вишколення. Ми є революціонери і фаталісти. Ми будемо йти вперед наступати широким фронтом, будемо нищити ворога на кождому кроці, протиставимо ворожій тактиці свою партизанську тактику, примусимо його боротися з нами в непригожому для нього терєні, і здеморалізуємо Його. Аж в кінці захитаємо його довїря до матеріяльних знарядів, наженемо в його душу страх І зневіру, а тоді наступить моральне заломання ворога, тоді повстане переполох в Варшаві і Москві, а ми понесемо меч пімсти далеко у ворожі землі.

Ми Націоналісти не лякаємося будучих воєнних подій. Ми приготовляємося до них духово і фізично. Ми маємо відвагу розкрити перед українським народом усе це що його чекає в будучій війні. Рівнож хочемо навчити наш нарід засад боротьби з ворогом—засад, які дадуть нам перевагу над ворожими військами і які будуть для нас доступні і добрі.

«Мета» лякається, що партизанка може принести необчислимі шкоди для української Нації особливо подумана як диверзія підчас війни. Якіж то шкоди має на думці «Мета»? До гадуватися треба, що «Мета» має на думці жертви в людях і матеріяльнє знищення. Алеж без жертв нема побіди. Ще жадний нарід не здобув самостійности без страт в людях. Не здобудемо й ми наколи не будемо хотіти жертвувати життям за найбільшу ідею. Зрештою, що ми маємо до страчення? Наше життя? Воно й так не має вартости наколи ми находимося в неволі. Лише воля робить життя вартісним і приємним. І ми ту волю здобуде-мо або згинемо! Матеріяльні страти не прознаходяться в руках ворогів. Зрештою підчас війни всі наші богацтва підуть на заосмотрення мовляють до нас страхом. Бо наші маєтки знаходяться у ворожих руках. Зрештою під час війни всі наші богацтва підуть на заосмотрення ворожих армій, або будуть знищені ворожою рукою.

Пригадаймо собі часи пацифікації з 1930 р. Тоді то польські вулані знищили майже весь матеріяльний доробок, хоч це не був воєнний час. Під час війни це знищення буде много більше.

Не може бути перешкодою до націоналістичної революції жертва в людях, а тим більше страх перед матеріяльними стратами. Наша революція має багато більшу ціль, як охорону людей і їх маєтків. Українська Революція має здобувати Соборну Україну, а для цеї ціли жадні жертвн не є за великі. В час лихоліття, в час війни будемо сидіти в землянках, коли ворог попалить наші хати, ми будемо гризти коріння, коли ворог знищить наше збіжжя, але видержавши здобудемо власну Державу. І тоді розбудуємо народній добробут так як схочемо і як зуміємо.

Ми не маємо до страчення нічого, а до здобуття дуже багато. Натомість наші пацифісти —католики мають до страчення дуже багато.

І тому їх лякає дизерція підчас війни. Тому для них розвідочна служба і партизанка така страшна, а то і огидна.

Але той „Юнак” який вчить молоде юнацтво, як воно має вести боротьбу з ворогом, це якраз ясний промінь в нашій огидній теперішній дійсности. Люди виховані військовими статтями в «Юнаку» будуть вміти бити ворога, будуть вміти станути в обороні українського народу і вибороти йому самостійність. Ті малі військові статті в .Юнаку” вказують власне чого хоче націоналістична українська молодь. Вони доказують, що та молодь хоче вчитися як має провадити війну з ворогом.

Великий Фридрик,—той німець,—казав: «Належить дитині впоювати замилування до военщини, і при кождій нагоді казати, що шляхотний німець мусить бути жовніром!» Якимиж марними видаються ті «наші» католики супроти цього залізного німця!

Але ОУН вміє оцінити відродження боєвого духа серед квіту української Нації і тому дає тій молоді військове знання, потрібне до провадження партизанки. Бо нарід без військового вишколу не вартує більше від паціфістів з «Мети».

«Сурма», 1933 рік, №12 (74), ст 1-3

Share and Enjoy