Сьогодні як і щороку на Покрову він приїхав у Холодний Яр. Тут у 1920-х загинув його батько, він був «бандіт» і його застрелили червоні міліціонери. Тут у 1950-х залишились назавжди його брати. Ні, не по крові, брати по духу. Такі самі «бандіти» як і батько. Такі ж «бандіти» як і він сам. Звідси почались його поневіряння по сибірських концтаборах. Тоді його молодість ще тільки-но розпочалась. Тепер вже клонилася до кінця його старість, а з нею і все життя. Він це відчував. Ходити без ціпка він вже не міг, але все одно повільно переставляючи зморені довгою дорогою і роками ноги він щоосені йшов сюди. Нічиїх могил тут він не знав. Вони звісно були, але де саме він не мав поняття. Цей ліс був для нього святий сам по собі. Тут він згадував свою молодість. Тут він згадував загиблих рідню та друзів. Тут він згадував про те заради чого він жив…
Охайно вдягений дідусь з паличкою повільно йшов лісовою стежкою. Він був схожий на ветерана, якими їх щотравня малюють на агітаційних плакатах: старанно підстрижені пишні вуса, старенький, але чистий і спеціально напрасований сірий костюм, простенькі окуляри в роговій оправі. Не вистачало хіба що планки з нагородами. Але він ветераном не був. Точніше не був він радянським ветераном. У часи Другої Світової, а ще більше після неї він дійсно-таки повоював. Але його війна ніким тоді визнана не була. Його постріли були бандитизмом, його експропріації – грабунком, навіть його слова – і ті вважалися злочином. І коли він опинився у ворожих руках, то став не військовополоненим, а ув’язненим кримінальником. Але його нічого не зламало: ні довгі зими під землею; ні гарячі літа, коли ти постійно на ногах, але під кулями; ні зламана на етапі автоматником-охоронцем щелепа, ні проштрикнута в таборах заточкою урки-кримінальника нирка. Він пережив все, нікого не боявся і нічого не просив. Він був вояком УПА, бійцем військової округи «Холодний Яр». Він був українським повстанцем, був і залишається ним…
У 1991-му, коли здавалося от-от має постати Українська держава, він був сповнений надій. З-за грат вийшов тільки за кілька років до того, зі здоров’ям мав проблем ще безліч та й тих, з ким воював пліч-о-пліч в живих не лишилося нікого. Їх вже було мало тоді, у 1950-х, а до 1980-х дожив мабуть він один. Та хоч і один, але він все ще чекав, бо свято вірив… Йшли роки: президентами незалежної здавалося б України ставали вчорашні комуністи, а парламентарями – також колишні, але комсомольці. «Як людину так і державу, без крові не народити!» – подумав він і перестав щовечора з надією дивитися новини.
Повільно, дрібними старечими кроками дідусь піднявся на пагорб. За цим, як зовні здавалося пологим, горбком був різкий схил, а за ним густющий тернівник, пройти крізь який міг тільки той, хто знав ту непомітну стежку заздалегідь. Тоді, у 1950-х це було їх таємне місце зустрічі. Саме це було місце «Ч», в якому повинні були зібратися вояки їх боївки у разі розгрому для відновлення боротьби. Часом же «Ч» був день Покрови Пресвятої Богородиці. Тому щороку в цей день дідусь у сірому костюмі з ціпком в руках та окулярах на носі приходив сюди. На невеличкій таємній галявині він просиджував цілий день до глибокого вечора і вже у присмерку виходив з лісу. Але кожного року він приходив сюди один, щоосені він був сам, щопокрови густий тернівник бачив лише одного старого ветерана. Хоча і ветераном він не був, немає ветеранів на незакінченій війні…
– Слава Україні! – пролунало різке як наказ вітання.
– Героям Слава! – відповіли два десятки голосів.
Дідусь з ціпком завмер на місці. Рогові окуляри повільно почали сповзати з носа. До таємної галявинки лишалося ще з десяток-другий кроків, але зовні її зовсім ще не було видно, не було видно і з неї стежку, на якій стояв старий.
– Всі ви знаєте, чому ми сьогодні зібралися – продовжив голос, що виголошував наказ-вітання – нам тепер вже нікуди іти, нам немає чого тепер чекати. Всі ви знаєте, скільки нас вже за гратами. Всі ви знаєте, що більшість з вас уже в розшуку. А ті, які ще не оголошені, стануть такими в найближчому часі…
Дідусь з ціпком у рогових окулярах стояв і мовчки слухав промову невідомого йому молодого чоловіка. Такого він не чув вже понад півстоліття. Виявляється у країні, в якій у вечірніх новинах не оповідають ні про що страшніше хуліганських перестрілок в супермаркеті, існує революційне підпілля!
Молодий чоловік ще довго оповідав про ситуацію в країні, яка була зовсім не такою, якою здавалася старому, що отримував новини тільки з тих трьох каналів, які «ловила» антена його телевізора. Він і так знав, що тієї України, за яку боровся він, за яку загинули всі його побратими, до сьогодні так і нема. Але виявляється вона все ще комусь потрібна! Молоді голоси за терновою стіною говорили про те саме, про що говорив він зі своїми побратимами у далеких 1950-х. Абсолютна більшість населення країни і тоді, і зараз, не знали, що навколо них ще досі триває війна. Старий ніколи не зневажав ту несвідому більшість, скоріше дивився на них як на дітей, які свято впевнені у реальності казок. Тепер, як виявилося, у казки вірив він сам…
– Але для чогось більш серйозного у нас просто немає зброї – заперечив командирському ще один молодий голос.
– Хоч у нас замало зброї, але в нас достатньо рішучості – відповів командир – Ви пам’ятаєте, що позавчора у березняку за озером ми знайшли криївку ще з часів УПА. Думаю скоро знайдемо і їх арсенал. А якщо не знайдемо – здійснимо напад на військовий склад за кілька кілометрів звідси. Спочатку нелегально купимо у його охоронців кілька пістолетів, а потім ними ж їх пограбуємо. Розвідку наші там вже проводили. Тамошнього прапора вже «прикормили». Але спочатку спробуємо знайти арсенал. У документах з криївки значиться, що він десь у сусідній діброві…
Старий у рогових окулярах розвернувся і як тільки зміг почимчикував з тернівника. Бігти його ноги вже не могли, але йому здавалося, що він летить. Щороку перед таємною галявиною він перевіряв арсенал. Наприкінці 1980-х він навіть доповнив його мисливською рушницею і кількома коробками набоїв до неї. Він знав, що віднайти зброярню його боївки без допомоги було навіть зараз дуже важко. Але ж цим хлопцям є кому допомогти…
«Удачі вам, нащадки» – тремтячою рукою старий написав на невеличкому аркуші. Не по-старечому сильний і точний удар штик-ножа прибив той аркушик до дверей схрону. Старий повільно вийшов зі зброярні і вперше за півстоліття не зачинив за собою двері…
Він знав, що вже завтра хлопці знайдуть цей арсенал, він все зробив для цього. Він знав, що наступної Покрови він сюди вже не прийде, відчував, що вже не зможе, та й вірив, що сенсу не буде. Він ніколи не відчував себе ветераном, але повстанцем також не відчував себе уже давно. Тепер це відчувалося як і тоді. Знову підпільник, війна все ще триває і немає ветеранів на незакінченій війні.

Повстанець

Share and Enjoy