«…Мы будем драться за людей с детских, юношеских лет, будем всегда главную ставку делать на молодёжь, станем разлагать, развращать, растлевать её. Мы сделаем из них космополитов» – витяг з доктрини Аллена Даллеса, 1946 р.

Мало хто сьогодні не погодиться, що сучасна освіта в Україні має ряд проблем та недоліків. Так вже сталось, що після розпаду СРСР Україна отримала у спадщину досить ефективну, хоч і надто заідеологізовану та догматизовану систему освіти – на той час вона вважалася однією з кращих у світі. За період з 1991 р. система освіти зазнала кардинальних змін, причому як позитивного, так і негативного характеру. Зміни були спричинені не стільки цілеспрямованою державною політикою з реформування галузі, скільки тривалими кризовими явищами в економіці, державному будівництві та суспільстві загалом, яке дотепер перебуває на болісному етапі трансформації. Непослідовність проведення реформ у галузі освіти, а головне – суттєве скорочення обсягів її фінансування призвели до стрімкого погіршення стану матеріально-технічного забезпечення навчального процесу, зниження загального освітнього рівня населення, неприпустимого приниження соціального статусу вчителя.

У підсумку, як то кажуть, – маємо що маємо. А саме – тотальну корупцію у ВУЗах, та й навіть у школах; однобоке та негармонійне виховання молоді; застарілість та недосконалість навчальних програм, котрі скоріше засмічують голову різними непотрібними речами, аніж допомагають визначитися з профорієнтацією чи отримати ґрунтовні знання за фахом. Ніхто вже навіть не заїкається про такі аспекти шкільного виховання, як патріотизм, любов до Батьківщини та Nації …

Написати цю статтю мене спонукала новина про нову концепцію підручника з історії України, розроблену Інститутом національної пам’яті за держзамовленням. Його мета – «примирити країну». Що ж так зачепило тих «динозаврів» з Міністерства освіти, що було зроблено таке замовлення? Після офіційного визнання Степана Бандери героєм України, каменем спотикання стало освітлення ролі ОУН-УПА взагалі та всіх її діячів зокрема. Якщо на Західній Україні ставлення до них однозначно схвальне та позитивне (в деяких містах та містечках Львівщини, Прикарпаття та Тернопільщини можна навіть зустріти пам’ятники), то на Сході, Півдні та й подекуди в Центральній частині нашої держави, зважаючи на високу активність ліво-комуністичних та ліво-ліберальних сил їх до сих пір вважають злочинцями та союзниками окупантів, героїзуючи при цьому СРСР та Червону Армію.

Отже, тут ми яскраво бачимо втручання політики в освіту. Причому не просто політики, а її антиукраїнських проявів. Адже як по-інакшому можна назвати те, що коли українці мають всіма способами (в тому числі і через історію) прагнути до єднання, приймається концепція «різнобічного погляду на історичні факти»! Ба, мова йде лише про ОУН-УПА, ніхто навіть і не сміє ставити під сумнів «героїзм» Червоної Армії та комісарів ЧК, від рук яких загинуло десятки мільйонів українців.

Головним виправданням тих «учених писак» є постановка питання таким чином, що «учень повинен думати сам, завдання підручника полягає лише у висвітленні зваженої та збалансованої оцінки подій» – розповіла завідувач кафедри історії НаУКМА Наталія Яковенко, одна з авторів концепції. Яке може бути «думати сам» у 12-14 років, у віці коли дитина неначе губка втягує в себе все побачене, почуте, прочитане?

Тепер давайте поговоримо про ті самі «джерела», з яких буде братися «різностороння» інформація для «збалансованого викладу». Чи може хтось пригадати прізвище бодай одного українського (не за національністю, а за відстоюваними інтересами) історика, котрий називав би Бандеру злочинцем, а Леніна і Сталіна – мудрими правителями, котрі розвинули країну? Таких не існує. Всі, хто наголошують на героїзмі Червоної Армії та співпраці ОУН-УПА з нацистами, представляють суто неукраїнські кола, котрі відстоюють відповідно антиукраїнські інтереси (або ж інтернаціональні, або кремлівсько-імперіалістичні). Назріває питання – чому в Україні виробляють освітні концепції на основі неукраїнських джерел? Антиукраїнська влада все міцніше і міцніше стверджується в суспільстві, беручись за потрібне їй виховання людей вже зі школи. Це лише одиничний випадок, таких проявів маса …

Український Соціал-Nаціоналістичний рух, як авангард боротьби за Велику Україну, мусить реагувати на це неодмінно! Не слід зволікати з приєднанням людей до руху, нехай в 12-14 років дії буде мало, зате людина з самого дитинства почне вдосконалюватись, розвиватись, і що найголовніше – дивитись на все через призму Nаціональних інтересів. Хто, якщо не ми, поставить молоде покоління на шлях Соціал-Nаціоналіста, захисника держави?

друг  Спортсмен

Share and Enjoy