Загальні положення націоналістичного імперіалізму.
Із самих перших згадок про наших предків стає зрозумілим те, що ми – українці, є Нацією із міцною імперською традицією, тобто українці – імперська Нація, як і будь-яка інша Нація, яка прагне розвитку та розквіту. А прагнення розвитку у свою чергу є ознакою здорової Нації. Тобто національний імперіалізм є здоровим почуттям і більше того є нерозривною частиною націоналізму державної Нації.
Якщо поглянути на історію державо будівництва української Нації, то відразу побачимо, що у тих випадках коли українці відмовлялись від імперіалізму власного – вони ставали жертвами імперіалізму чужого.
Проглянемо нашу історію за допомогою статті «Україна приречена бути великою»:
«Чому українці не можуть впорядкувати теперішнє державне життя? Чи довго протримається сучасна державність? Чи є минулі національно-визвольні зриви даремними?
Щоб відповісти на ці запитання варто поглянути на нашу історію.
Найвідомішим і в той же час одним із найдавніших держав українців у минулому – це Київська Русь. Держава із відкритими імперськими амбіціями. Князі підкорювали собі безліч земель і народів. Ходили походами на Візантію, угро-фінські, половецькі, прикаспійські племена і диктували їм свої вимоги. Період назвемо імперським.
Після навали монголо-татар українці вели національно-визвольну боротьбу. Прямим нащадком Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство і тому центр повстань проти окупантів був саме там. Період назвемо повстанський.
Далі настав час литовсько-руський. Литовці завоювали (частину отримали мирно) майже всі землі українців і виникла нова імперія (саме так я б назвав це утворення хоч офіційно такого статусу не мало). Українці не вели в цей час визвольну війну тому, що вважали цю імперію і своєю. Литва перейняла культуру, мову, релігію українців. Українці мали ті самі права, що і литовці. Також треба враховувати і те, що українці були вдячні за визволення від монгол. Період імперський.
Після польсько-литовської унії українці втрачають колишні права і перестають вважати імперією своєю. Починається визвольна боротьба на чолі із козацтвом. Період повстанський.
Після повстання козацтва на чолі із Богданом Хмельницьким постала на короткий час Українська Держава. Нажаль молода держава мала мало сил. В той же час Хмельницький зробив трагічну помилку і пішов на союз із Москвою. Розраховуючи на рівнозначний союз і відмовляючись від часткового суверенітету ця держава зазнала краху. Українці після цих подій на довго розчарувались і стали на деякий час аполітичними у переважній своїй більшості. Період назвемо періодом втрачених надій.
Потім йде час трьохсот річної епохи повстань і бунтів. Коліївщина, гайдамаччина та інші події дозволяють нам зарахувати цей період до повстанського.
Перша світова і хаос революції дали можливість України знову отримати незалежність. Українці як ніколи були готові до цього. Могла постати сильна держава, яка мала великі території, сильну економіку, сильну владу і щонайголовніше Націю із амбіціями на Великодержавність. Але при владі опинилися винниченки і грушевські. Керуючись загальнолюдськими цінностями вони вели антинаціональну політику. Саме із-за цього українці стали в переважній своїй більшості аполітичними і саме тому ця держава зазнала краху. Період втрачених надій.
Далі голодомори, репресії, УВО-ОУН-УПА, друга світова і т д. Цей відрізок найближчий нам і найвідоміший. Період повстанський.
1991р Україна отримала державність. Але як і 1917р при владі опинилися антинаціональні політики і саме тому цей період стає схожий на період втрачених надій. Довго сучасна державність не протримається. І тому ми маємо два шляхи:
1. Коритися сучасній системі. Бачити на власні очі окупацію і готовитися до повстання.
2. Створення держави нового зразка. Держави із величезними амбіціями. Створити систему влади, яка швидко вирішить внутрішні проблеми і замість вирішення проблем «розбудови демократії» (що робить сучасна система) звернути свою увагу на зовнішній світ і показати світу на власні вимоги і умови співіснування у світі.
Українцям непотрібна тихенька демократична і мирна Україна. Вони можуть жити або як повстанці або боротися за Велику Україну!»
Вважається, що у світі існує дві концепції: імперіалістична та інтернаціоналістична. Інтернаціоналістичні ідеології висувають ідею рівності Націй у певних межах (людство, раса, сім’я народів ітд), але оскільки всередині цієї спільноти неодмінно виявиться хтось сильніший, то сам інтернаціоналізм виявиться прикриттям чийогось імперіалізму. Тобто у Нації є два шляхи: боротися за свою імперію чи служити чужій імперії. Третього шляху не існує.
Саме завдяки імперіалізму наші предки ямники відвоювали собі величезні простори, відвойовуючи їх у трипільців. Саме на імперських амбіціях трималась Київська Русь. І коли постало питання Хозарська чи Київська Імперія – наші предки ствердно із мечом в руках сказали «Київ!». А Литовсько-Руське Велике Князівство хіба не наша імперія?
Прикладів таких в історії із нашої та не нашої можна навести безліч. Але коли керівники УНР проголосили антиімперіалізм, то вже тоді мабуть мислячим людям стало зрозуміло, що вона довго не протримається.
УНР відмовившись від Української Імперії, змушене було віддатися на вирішення власної долі чужими імперіями починаючи від Російської Імперії і закінчуючи Німецькою.
Те саме відбувається і зараз. Доки Українська Держава не стане на шлях Інтегрального, тобто Націоналістичного Імперіалізму, доти буде лише розмінною картою у грі чужих імперій.
Коли існують дві або більше цивілізації, світогляду, ідеології, релігії, народи, раси то існує і імперіалізм. Між ними немає чітких кордонів і неможе бути. Вони можуть або вступити у дифузію і злитися в одне (наприклад, мультикультурність та космополітизм) або вступити у боротьбу (імперіалізм) для збереження самоіндифікації.
Дуже важливо наголосити на тому, що і імперіалізм буває різний. Нації вигідний лише націоналістичний імперіалізм, а значить інтегральний (тобто всеохопний) імперіалізм. Не досить обмежуватись одним із напрямків імперіалізму, а слід проводити імперську політику (експансіонізм) комплексно. Певні напрямки за деяких обставин можуть на довгий час бути законсервовані (наприклад територіальний експансіонізм), але ніколи не відкинутий. Всі інші не націоналістичні імперіалізми є половинчастими, неефективними та приречені на провал.
Особливістю національної імперії є те, що навіть якщо вона зазнає краху, то зможе потім виникнути знову, бо націоналістичний імперіалізм як прояв зовнішніх відносин Нації, можливий лише за умов націократичного устрою держави. І за час імперіалізму Нація накопичую сили, що знадобляться їй при потребі піднятися знову.
Також слід згадати етапи розвитку імперіалізму у національних почуваннях на етапі розвитку державо будівництва. У період боротьби за незалежність націоналізм може бути навіть антиімперським, але ця антиімперіалістичність є лише проявом боротьби проти імперії, яка противиться їх державності. Хоч навіть за умов боротьби за незалежність, ідеологія хоч духовно, але має бути імперіалістична.
У тому випадку, якщо Нація має хоч продекламовану незалежність, але устрій не є націократичним, то ідеологічно націоналізм стає більш імперіалістичний, але практично залишається здебільшого на нейтральних позиціях, тому що доки немає внутрішньодержавного порядку, доти всі імперіалістичні плани на зовні є мало реалізованими і як правило приречені на провал.
Коли ж Нація здобуває націократичний устрій у державі, вона неодмінно вступає у фазу імперіалізма. Тим більше в цьому можна переконатися проглядаючи історію людства. Потрібно мати на увазі, що націоналізм у державній фазі не може бути не імперіалістичний. Власне створення Національної Держави є рівнозначним до початку створення Національної Імперії.
Все є перехідним етапом до чогось. Боротьба за державу є перехідним етапом до боротьби за імперію. У свою чергу кожна імперія не є вічною. Через десятки, сотню чи тисячу років вона все таки впаде. Але на місці Національної Імперії завжди залишиться Національна Держава, яка знову розпочне боротьбу за великодержавність (імперіалізм).
У випадку відмови від розбудови імперії відбувається падіння Національної Держави і відновлення боротьби за відновлення державності націоналізму або взагалі за відновлення державності Нації.
Який шлях краще? Питання риторичне.

Імперіалістичні засади ідеології українського націоналізму в історії.
Що розуміло ОУН під імперіалізмом. Дмитро Мирон-Орлик “Ідея та Чин України” (програмова праця ОУН):
«НАЦІОНАЛІЗМ І ІМПЕРІАЛІЗМ
Українська національна ідея, національна воля й національні почування мусять бути імперіалістичні, щоби протиставитися наступам ворожого світу.
З поняттям імперіалізму звичайно в`яжуть гніт, визиск і поневолення слабших народів. Большевики вмовляють всіх і вся, що імперіалізм, це крайня форма капіталізму, а самі виявляють як найбільший імперіалізм під новою формою. Безперечно і різні прояви імперіалізму. Одначе український націоналізм розуміє імперіалізм як природний вияв волі могучості й розросту даної нації, що поширює чи то впливи свого духа, культурно-цивілізаційні вартості, чи здобуває нові простори для життьових потреб і піднесення своєї сили й багатства, чи займає важні стратегічні пункти, щоби вдержати свою могутність і випередити ворога.
Кожна нова ідея була здобувчою і імперіалістичною, як пр. ідея Магомета, що підняла арабів з незнаного племені до світової імперії та пхнула їх на підбій світу.
Ідеї християнізму своїм імперіалізмом духа здобули майже цілий світ. Ідеї французької революції чи большевицької були надихані імперіалістичним духом і здобувчою волею завоювати світ…
Кожна здорова й повна сил нація є здобувча. Колишня Іспанія в боротьбі з маврами за своє визволення розбудила такі сили, що вони стали підставою її могучості та пхнули конквістадорів на завоювання нових світів.
Взагалі істотною прикметою людського духа й волі є здобувчість і розріст, є назаспокоєне бажання могучості й великості.
Рости, множитися, боротися, здобувати, перемагати, творити нове життя, бути сильним і могучим – оце вимоги життя та прикмети здорових народів, що панують над світом. Треба плекати внутрішній, потенціальний імперіалізм до якнайбільшого росту й могучості, щоби не датися взяти під ноги чужим здобувчим націям.
Московському імперіалізмові, що суне на Україну під різними видами царського чи совітського імперіалізму, зломить зуби й вирве хижацькі кігті тільки сила і розмах українського імперіалізму. Ідея української великодержавності, яку висуває український націоналізм, є вимогою історичної долі України, її історичної місії, геополітичного положення між Європою і Азією, врешті є вона випливом стратеґічно-політичних потреб. Щоби відбити наступ московського імперіалізму, треба йому протиставити могучість і здобувчість українського духа й волі, імперіалізм духа й меча, здобувчу імперіалістичну ідею великої революції, визволення й оборони всіх поневолених Росією народів в цілі повного розвалу московської імперії. А на місці совітського хаосу й тиранії треба створити новий український лад на сході Європи під володарством України.
Український націоналізм приносить новий героїчний імперіалізм, імперіалізм духа, ідеї, культурно-цивілізаційного ренесансу, визволення й охорони слабших народів і збудування нового ладу під охороною української сили, влади й меча.»
Ідеологія українського націоналізму у багато чому зобов’язує Дмитру Донцову і його виробленій доктрині чинного націоналізму. Український націоналістичний історик, Валентин Мороз, під час передачі ТБ у Торонто сказав: Постаючий у двадцятих роках український націоналістичний рух не знав на яку ступити ногу, аж появився Донцов, кинув на стіл свій «Націоналізм» і в короткому часі постала ОУН.
У сформульованій доктрині Д.Донцов пише (у дужках сторінки з його праці):

Для здорових спеціес[15] вольовий інстинкт не обмежений нічим. Утвердження права на життя, продовження роду,[16] – має в них аксіоматичний характер … Се вічне араціональне право нації до життя ставляється понад усе дочасне, феноменальне, «схопиме», раціональне: по над життя даної одиниці, по над кров і смерть тисячок, по над добробут даної генерації, по над абстрактно розумові калькуляції, по над «загально людську» етику, по над викомбіновані відірвано поняття добра і зла (29). Дарвінова теорія, що з’ясовує поступ перемогою сильнішого над слабшим в невпинній борні за існування (77). що падає, те треба штовхнути! Все негідне й нездатне до життя мусіло щезнути з нього, коли силою своєю не могло довести свого права на нього (133). Сила в історії одиноке мірило значимості … Рацію має сильніший (156). На сій волі (не на розумі) на догмі, аксіомі, (не на доведеній правді), на самостійнім, не на деривативнім постулаті, на бездоказовому пориві, а не на правилі … мусить бути збудована наша національна ідея (159). Головним мотором наших вчинків є власне бажання (161). Ся воля (яку Шопенгауер зве ще «сліпою діяльністю», «хотінням». «тугою», «поривом», «жагою», «люттю», «гнівом», «ненавистю») є перша галузка дерева життя (162). Сі бажання – самолюбство, любов, ненависть, порив, лють, стремління до підбою – се засада, що оживляє світ (164). Бо одною з найбільш характеристичних прикмет волі є «безоглядність супроти інших» (168). в боротьбі за розріст і перевагу розрізняємо експансію як ціль, боротьбу – як засіб … щоби організм міг жити, множитися, могутніти і втримувати конкуренцію з другими «спеціес», конечним услів’ям для того є експансія … Стремління заволодіти чужими землями, властиве всім родам організмів … рід людський, хоч і отарна порода, все ж таки завше був і тепер лишається ще хижацькою породою (169). Експансія – не тільки самоутвердження власної волі, але й заперечення її в інших … Ся агресія, експансія, втручання в «сферу існування» інших, яка є підставою волі влади – має своєю конечною передумовою боротьбу (171). Кожне з них лише те посідає, що видерло другому … Громада, що відкидає завоювання, знаходиться в стані упадку (174). Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, означив я як першу підставу націоналізму … Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жадної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світа (178). Сей пафос у носіїв великих ідей прибирає форму того, що в поточній мові зветься фанатизмом, з тим присмаком чогось негарного … сей фанатизм сторонників великої ідеї випливає з її «релігійного» характеру … фанатик – відразу узнає своє правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його агресивність і нетерпимість до інших поглядів (191, 192). До емоціональності і фанатизму великих ідей, які рушають масами, треба додати ще одну прикмету: аморальність … з точки погляду цієї моралі – муситься відчувати ненависть до ворога, навіть коли він вам досі нічого злого не зробив (194,195). Мораль, про яку тут говорю, відкидала ту «людяність», яка забороняла шкодити іншим, цінила життя понад все, ненавиділа «хижацькі інстинкти» … Тут не мала значіння заповідь Канта: «чого не хочеш, щоб тобі чинили, не чини того й іншому» (196). Тому тільки філістери можуть абсолютно відкидати і морально осуджувати війну, убійство, насильство, – філістери і люди з відмерлим інстинктом життя (198). Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в конкурентній боротьбі за існування … добре поступування те, яке на користь роду, зле – на його не користь (199). Ся ідея є безкомпромісна, брутальна, фанатична, аморальна, за свої приписи бере лиш те, що в інтересі спеціес. Сими прикметами відзначається кожна велика національна ідея, і се, а ніщо інше, дає їй таку вибухову силу в історії (200). Перемога сильніших і здібніших – в інтересі поступу, се є один аспект боротьби за існування, другий – усунення слабших, і се також не може обійтися без насильства, сього великого чинника в історії (205). Природа не знає гуманності і справедливості (208). Без насильства і без залізної безоглядності нічого не створено в історії … насильство – се одинокий засіб, яким розпоряджують нації, схудобілі через гуманітаризм … прагнути величності своєї країни, се значить прагнути нещастя своїм сусідам (210).
П’ята — «синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у піднесенні до рівня державної політики імперіалізму. «Імперіалізм, — заявляє Донцов, — це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними і управленими до того. «Є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють… Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації»

Теоретик українського націоналізму, Микола Сціборський, повчав:
«На що ж вказують ці закони, в стислих питаннях нації? Насамперед на те, що кожна нація безнастанно побільшує свої духовні та фізичні сили, перебуваючи в стані невпинного зростання. Коли ці вияви не проявляються, то це є доказом, то дана нація вже перебуває на шляхах упадку та деградації. Відповідно до цього зростання, перед кожною нацією стає завдання здобуття тих загальних засобів, що для свого насичення й скріплення вимагає її організм. До певного часу ці середники здобуваються інтенсивним використанням внутрішніх ресурсів, але врешті приходить пора, коли вони стають невистачаючими. Тут проявляється своєманітний закон усякої інтенсифікаії коли в певному моменті пропорція вложених зусиль не дай вже відповідного еквіваленту, бо останній все зменшується. Тоді перед нацією стає питання: або самій спиняти свій розвиток, або шукати зовнішніх, екстензивних, середників виладовання своєї розгонової енергії. Ніяка здорова нація не піде на самообмеження; вона шукає поширення назовні, і тут на своїх шляхах стрічає інші нації, штовхані однаковими, але суперечними їй, завданнями та інтересами. Так твориться явище, що його називаємо імперіалізмом.
Національно-державницький імперіалізм – це неминучий прояв історії. Він постійно ділає, без огляду на внутрішні політичні устрої державних націй, що змагаються між собою за протилежні інтереси. Демократично-пацифістичні й соціалістичні теорії, що пояснюють імперіалізм недостачею “розуму” в людей, діянням “стихій руїни”, або впливами “націоналістичної буржуазії” – не витримують ніякої критики. Бо імперіалізм, беручи його в широкому розумінні постійних суперечностей інтересів і боротьби за їх здійснення, позначає всі без виїмку історичні періоди існування людства. Життя має свої закони – зовсім протилежні туподумним міщансько-обивательським світоглядом. Їх теорії, що зводять спокій до рівня ідеалу й добачують у ньому єдину можливість “поступу”, кваліфікуючи кожне змагання за регрес і вияв “руїнницьких сил” – в найменшій мірі не відповідають правді життя та його твердій філософії.»

Імперіалізм українців, який проявлявся навіть за часів окупації оцінив і Дмитро Мирон-“Орлик” в програмовій книзі “Ідея і Чин України”:
“Мимо страшних лихоліть і довгого поневолення український нарід не лише не затратив своїх сил, але зумів здобути розвитком своїх біологічних енергій та завзятої праці степи, береги Чорного Моря і досягнути до Кавказу й до Каспійського Моря, посуваючись дальше на схід”.
“Подібно українська земля, Кавказ, Карпати, Дніпро й Чорне Море є нерозлучною частиною національного життя, овіяні національними почуваннями, просяклі кров`ю предків, опановані українським національним духом і волею”.
Іншими словами, український націоналізм не розуміє імперіалізм як щось погане. Імперіалізм – це лиш засіб. І що ним будуть робити залежить від того, в які руки він потрапить. Не можна щоб імперіалізм потрапив до тих, хто чинитиме кривду, а варто його взяти у свої руки і чинити правду!
Ярослав Оршан у книзі «Доба націоналізму» писав наступне:
«Доба націоналізму вносить у світову дійсність новий засадничий момент: сучасна нація не може рости коштом ідейного поневолення окруження в тій формі, як це було в століттях понаднаціональних принципів. Поодинокі нації доби, які вже минає, могли мати ідеології, що не виправдуючи себе внутрішньополітично, тим не менш забезпечували їм світове панування: засуджена на компрометацію ідея – жила далі, зрівноважуючи зовнішньо-політичними осягами свій внутрішній «дефіцит». Натомість доба націоналізму – це самоконцентрація націй, зусилля видобути з себе максимум енергії – отже примат унутрішньої політики. Але те, що зветься закордонною політикою, не могло зникнути!
І націоналістичні нації змагаються з окруженням – в обороні, або в наступі. Цей змаг мусив би відбуватися в чисто матеріяльній площині, бо ж як можна ідеєю націоналізму, названою власним імям, голою національною правдою, обезброїти чи духово поневолити другу націю в оборонній чи агресивній цілі, коли ця ідея апелює власне до кожної нації бути сильною, змагатися й рости? Ця остання обставина матиме, можливо, деякий вплив на форми росту націй коштом окруження. Італійський фашизм розуміє імперію як «духовне й моральне поняття. Імперію, себто націю, що керує другими націями, можна розуміти так, що до цього непотрібне здобуття ні одного квадратного кільометра землі».»
Також далі він пише ніби підтверджуючи думки із першої глави даної статті:
«Націоналізм, як політично-устроєву доктрину, дасться схарактеризувати певними спільними моментами, що виступають у всіх випадках як 1) наслідок боротьби з тими самими противниками в імя того самого найвищого ідеалу нації, і 2) наслідком певних взаємних впливів, що безперечно мають місце й мусять мати в інтересах кожного окремого націоналізму. Ці впливи не означають наслідування, Побоювання, що даний націоналізм, як доктрина, що впливає на чужий націоналізм, може діяти імперіялістично, відпадає, бо така доктрина в своїй ідеї все наставлена на суверенність і ріст власного субєкту – нації самої по собі, отже кожної зокрема. Поднаціональні моменти «післанництва» є зброєю духового наступу націоналізмів на другі нації, а не самі устроєві доктрини.»

Дещо про імперії в історії.
У цьому розділі можна було б написати безліч сторінок і прикладів, але я вирішив все таки лише загально ознайомитися із питанням, враховуючи попередні розділи, а найперше у розділі першому. Також будуть цитуватися деякі вислови із попередніх розділів для того щоб читач не повертався постійно до них.
«Вважається, що у світі існує дві концепції: імперіалістична та інтернаціоналістична.»
Про ідею рівності і загального блага за рівності повірили багато народів і ми із сумом (або без) можемо бачити що із цими народами було. Про ідею рівності говорили серби у Югославії і ми бачили як потім Хорвати та інші народи, що входили до екс-Югославії здобували собі незалежність, тому що під видом слов’янського інтернаціоналізму ховався сербський імперіалізм так же само як і під московським слов’янським інтернаціоналізмом ховається звичайний і добре нам відомий московський імперіалізм.
Хорватія змогла здобути незалежність як держава лише завдяки націоналізму, який тоді переважав у хорватів. Разом із націоналізмом народився імперіалізм. Звісно мало хто із хорватів це називав імперіалізмом, але це так і було, тому що хорвати не звертаючи уваги ні на які блага всього світу сказали, що будуть брати все що їхнє, а їхнє було те, що їм потрібно було взяти.
«У період боротьби за незалежність націоналізм може бути навіть антиімперським, але ця антиімперіалістичність є лише проявом боротьби проти імперії, яка противиться їх державності.»
Згадаймо також Італію, Іспанію, Нідерланди також інші Нації світу. До тих пір доки вони боролися за незалежність або соборність вони могли навіть декларувати антиімперіалізм (не обов’язково), але як тільки вони досягли цієї мети – вони стали на шлях імперіалізму.
Зараз світова жидівська система стверджує, що ці народи розплачуються за імперіалізм тим, що до них їдуть тисячі іммігрантів, але це нічого не варте.
Із таким же успіхом можна стверджувати, що українці повинні прийняти другу державну мову та надати права російським імігрантам лише тому, що Москва була колись колонією Київської Русі.
Також немає сенсу звинувачувати американців у тому, що лише американський імперіалізм винний у тому, що зараз багато проблем із неграми в США. Наведу цитату із статті «Факти» білого спротиву США. Нажаль є лише московський переклад.
«Знаете ли вы, кто в действительности привёз рабов в Америку?
На протяжении десятилетий белые люди в Америке подвергаются постоянным обвинениям со стороны негров и прочих, что мы с вами каким то образом “ответственны” за работорговлю африканцами и мы должны “искупить” свою “вину”. Эта идея нашей “ответственности” за работорговлю имеет массу неточностей. Во-первых, очень немногие белые когда-либо имели рабов, рабовладение было уделом богатых и не существовало среди среднего и рабочего класса белых. Во-вторых, если бы даже каждый из нас имел предка, владевшего рабами (что на самом деле чрезвычайно неправдоподобное предположение), нет никакого смысла обвинять детей за грехи их родителей. В-третьих, является фактом, что негры сами продавали в рабство своих. Поэтому негры могут настолько же обвинять в работорговле белых, насколько и себя самих. В четвёртых белые европейцы не привозили рабов в Америку. Наоборот, теми кто привёз их были евреи – выходцы из Азии (как, также указывал Луи Фараккан). Ниже перечислены корабли, занимавшиеся работорговлей и их еврейские владельцы.
Название корабля ,Владелец ,Настоящая национальность
Abigail Арон Лопес, Моисей Леви, Якоб Франкс евреи
Crown Исаак Леви и Натан Симпсон евреи
Nassau Моисей Леви еврей
Four Sisters Моисей Леви еврей
Anne & Eliza Юстус Босх и Джон Абрамс евреи
Prudent Betty Генри Крюгер и Якоб Феникс евреи
Hester Мордехай и Давид Гомес евреи
Elizabeth Мордехай и Давид Гомес евреи
Antigua Натан Марстон и Абрам Лиль евреи
Betsy Вильям Де Вульф еврей
Polly Джеймс Де Вульф еврей
White Horse Жан Де Свивтс еврей
Expedition Джон и Якоб Рузвельт евреи
Charlotte Моисей и Сэмюэль Леви и Якоб Франкс евреи
Caracoa Моисей и Сэмюэль Леви евреи
Источник: Элизабет Доннан, 4 тома, “Документы, иллюстрирующие историю продажи рабов в Америку” Вашингтон, округ Колумбия 1930, 1935 Институт Технологий Карнеги, Питтсбург, Пенсильвания.
Таким образом, дорогие друзья, белые американцы, нет никаких причин чувствовать свою вину по поводу работорговли, настало время перестать просить прощения за то, в чём виноваты другие. Помимо прочего почти шестьсот тысяч белых солдат погибло в гражданской войне в Америке. Вы когда либо слышали чернокожих, высказывающих уважение или благодарность тем людям?»
Головною причиною того, що європейські Нації тягнуть тягар інородних іммігрантів є те, що вони відмовились від націоналізму, а разом із тим від імперіалізму. Європейський націоналізм тягнув за собою безліч Націй. Арійці забулися своє Вище Призначення…

Майбутнє українського національного імперіалізму.
Із попередніх розділів стає зрозумілим, що «імперська політика» є синонімічною до «вдалої зовнішньої політики». Тому Українська Імперія – це результат вдалої зовнішньої політики Української Національної Держави і українських націоналістів зокрема.
Націоналізм визначає міжнаціональні стосунки як результат відстоювання своїх національних інтересів. Згідно постійно змінюваних умов Нації можуть воювати, бути союзниками або бути у нейтралітеті, але так чи інакше вони перебувають у вічній боротьбі. Щоб визначити шлях успішної зовнішньої політики потрібно визначити:
1. Що потрібно для Української Нації.
2. Визначити стосунки із іншими конкретними Націями для досягнення цієї мети.
3. Діяти керуючись цих двох умов.
Не слід також забувати взаємозв’язок всіх Націй. Навіть самі віддалені Нації, які на перший погляд не мають жодного стосунку до української Нації, насправді впливають на нашу Націю шляхом ланцюга, а точніше мережі національних інтересів інших Націй, тому що всі Нації взаємопов’язані. Це схоже на ланцюг живих істот в екосистемі і саме тому націоналізм не ставить за мету знищення якоїсь Нації, тому що це може призвести до непередбачуваних результатів. Народи найчастіше зникали тоді, коли самі себе доводили до упаду (наприклад розчинялись в іншорасовому котлі), а інші народи максимум прискорювали цей процес.
Найтісніші стосунки в української Нації із російською, білоруською, польською, татарською та румунською Націями власне із-за того, що розміщені ми впритул.
Москва є одним із наших головних і найближчих ворогів. Напрям української експансії на схід – головний напрям української експансії і головним чином у Східну Європу і Центральну та Північну Азію. Мається перш за все не територіальна експансія, яка зараз для нашої Нації поки що не потрібна (окрім етнічних земель), а інші види експансії. Але це можливо при безпеці на Заході.
Існує ще один вид експансії, який умовно назвемо експансія миру і союзу. Це взаємна експансія і завжди тимчасова. Може бути довготривала або короткотривала в залежності від тих, хто туди входить. Мається на увазі, що у потрібних напрямках потрібно шукати союзників. Наприклад варто провести союзницьку експансію на Білорусь, а Білорусь у свою чергу на Україну, тобто Білорусь і Україна повинна стати союзником. Цю експансію Україна повинна проводити у Європу, Кавказ та деякі інші терени.
Ми маємо створити союзний перешийок Україна – Білорусь – країни Прибалтики. Таким чином ми отримуємо монополію над багатьма транспортними шляхами (у тому числі газо- і нафто шляхами).
Ми маємо остаточно перемогти Москву. Але перемігши її, вона все рівно коли-небудь підніметься і знову почнеться війна. Остаточно ми переможемо Москву тоді, коли переможемо її імперіалістичні намагання на Україну. Сам російський імперіалізм знищувати немає сенсу оскільки російська Нація завжди її матиме, якщо прагнутиме розвитку, але боротися із нею на смерть когось із нас теж немає сенсу. Але вихід є! Потрібно лиш пере направити одвічний рух російського імперіалізму із Заходу на Схід, тобто головним чином на Азію. І якщо українська та російська Нація будуть зіштовхуватися у герці, то лише в Азії і лише у невеликих конфліктах. Наприклад там можуть зіштовхуватися у конкуренції наші підприємці і інвестори. Якщо нажаль дійде до крові, то це будуть одиничні жертви.
За великим рахунком має все бути як описано у статті:
«Неоколоніальні імперії – шлях арійців
Найкраще спосіб знищити ворога – це направити його агресію на самого себе. Найкращий спосіб знищити арійців – це наштовхнути їх на війну один із одним. Коли вони оговтаються, буде вже пізно. Так думають жиди. Але навіть якщо викреслити жидівський чинник, то арійці неодноразово страждали від міжусобиць. Як же вийти з цієї ситуації? Суперечки ж будуть виникати завжди! Найкращий шлях вирішення – це неоколоніальні імперії. Кожна Арійська Нація отримає змогу стати імперією без шкоди для інших Арійських Націй. Після падіння сучасної світової системи весь світ рине в анархію. Найпершими із анархії виберуться арійці і частина азіатів. Але значні території в Азії, Африці і Латинській Америці ще перебуватимуть в анархії. Саме там арійці будуть встановлювати свої колоніальні володіння, саме там будуть їхні зони впливів та інтересів, саме там воюватимуть і саме туди буде спрямована агресія. Європа не повинна страждати від воєн і конфліктів.
Уявіть ситуацію. Італія та Україна воюють за сфери впливу в південно-східній Африці. При цьому, як українці в Італію, так і італійці в Україну, їздять як туристи і просто по справах. Президенти обох країн – найкращі друзі і запрошують на дружні зустрічі у свої країни політиків ворогуючих держав.
Багато арійців там гинуть не буде. Вони переважно будуть на позиції військових консультантів. Також арійці будуть у спеціальних військах і виконуватимуть лише надзвичайні завдання, які не можуть виконати «місцеві». Арійські волонтери часто туди їздитимуть чисто зі спортивних інтересів або з метою заробити грошей. Для підняття економіки туди їздитимуть науковці та економісти, але при умові, якщо на Батьківщині вони не будуть конче потрібні. Інші раси самі визнають апертаїд як необхідне явище, яке в принципі і не шкодить їм.
З часом ситуація в колоніях поліпшиться. У місцевих Націй появляться амбіції до незалежності. І, звісно, за це вони будуть боротися. Незалежність отримають безумовно всі! Арійці їх тримати не будуть. Але чи дадуть вони собі раду? Частина через тяжкий шлях і безліч помилок налагодить своє життя, а інші – стануть знову колоніями. Але про те, що вони – сателіти якихось із європейських держав, — будуть знати лише їхні керівники. Простолюд бачитиме своїх одноплемінників президентами, парламентарями та чиновниками. Але радниками у президентів і у представників вищої влади будуть білі і саме вони будуть вирішувати головні державні проблеми, хоча залишатимуться в тіні. Лише влада неоколоній буде розуміти суть справи. Але так буде краще для них самих.
Білі держави зацікавлені у благополучних азійських і африканських державах. Саме завдяки тому, що ці країни вилізуть із помийної ями, проблема імміграції остаточно вирішиться. Будь-яка проблема вдало вирішується під час боротьби із причиною, а не наслідком.……..»
Українці мають встановити контроль над тим, що утвориться на руїнах еРеФії. Щось увійде до складу України як унітарна складова, щось як федеративна, а щось буде контролюватися без входження у склад держави. Власне у склад України увійдуть не так вже багато. Це будуть переважно етнічні території.
Основним засобом українського націоналістичного імперіалізму має бути Український Гетьманат. Український Гетьманат для українського націоналізму має бути не державним устроєм, яким буде націократія, а проявом українського імперіалізму.
Український Гетьманат охоплює все, що підпало під контроль Української Національної Держави. Українська Держава є серцевиною зовнішніх підконтрольних територій, держав, земель, компаній, військових баз, закордонної агентури ітд.
Український Гетьманат (Українська Імперія) – це Українська Національна Держава + все, що їй підконтрольне або на що має значний вплив.
Отже, внутрішньодержавним виразником українського націоналізму є націократія, а зовнішньодержавним – гетьманат.
Передумовою до імперської політики і його каталізатором згідно Природного Світо устрою (націоналізму) є багатодітні українські сім’ї. Хто прагне щоб українці були здорові і їх було багато – націоналіст і імперіаліст за визначенням. Збільшення населення штовхає до збільшення потреб у ресурсах (починаючи від їжі і закінчуючи територією). Економічна та інформаційна експансія – перший крок імперіалізму.
Але як я вже писав:
Імперіалізм – це лиш засіб. І що ним будуть робити залежить від того, в які руки він потрапить. Не можна щоб імперіалізм потрапив до тих, хто чинитиме кривду, а варто його взяти у свої руки і чинити правду!

Сергій Лис

Література
1. Сайт Національної Дії «РІД» http://rid.org.ua .
2. Дмитро Мирон-Орлик «Ідея та Чин України».
3. Дмитро Донцов «Націоналізм».
4. Сціборський «Націократія».
5. Ярослав Оршан «Доба націоналізму»
6. Інші джерела.

Share and Enjoy