Європа не є однорідною. Навіть у межах збоченого Євросоюзу. Є ще і варварська Європа. Балканська та східна. Європа глінківців та усташів. Вона нікуди не поділася. Вона – поруч. До неї можна доторкнутися рукою. Коли подорожуєш Європою на автобусі, то важко не помітити як дикий простір поволі поступається кастрованій та приборканій природі. Військовий табір – санаторію, помноженому на бордель. Так, наприклад відбувається, коли перетинаєш кордон між Словаччиною та Австрією.

Словацький простір приголомшує. Це – прегарне поєднання високих гір та диких пралісів. В Словаччині відкривається якась щемка потаємна далечінь, завжди сповнена трохи холоднуватого, але все ж таки лагідного сонця. Словаччина нагадує Галичину – «іншу Галичину», про яку писав Валентин Мороз, містичну паралельну Галичину опришків та мольфарів, завжди шкуродерню, завжди Вандею, територію героїв та народних месників, а не галімих грантожерів з «Поступу» та «Ї». Словаки люблять пити пиво. Багато пива. Потому люблять битися, гучно співати та смачно матюкатися. З ними доречно пригадати те, що Словаччина, Україна та Німеччина в 1940-і роки воювали пліч-о-пліч. Можна казати про те, що негри, цигани та жиди – це не люди, а вилупки і їх треба мочити, і не лише в сортирі. Простіше кажучи, почуваєш себе серед своїх. Начебто і не залишав Богом спасенних Українських земель.

Це відчуття зникає дуже швидко. По тому, як перетинаєте австрійський кордон. Все надто стерильно, надто правильно, надто жирно, надто кастровано. Нудно. Австрійці нагадують манекенів. Столиця агресивних Габсбургів перетворена на гламурну туристичну цяцьку. Імперія, яка тримала у свої залізних пазурах добрячий шмат старої Європи – від Адріатики до Збруча зникла, не залишивши по собі нічого крім кави з вершками, віршів лейтенанта Тракля та кількох прегарних соборів та палаців. Австрійці п’ють пиво з якимось острахом – неначе крадуть. Їхню столицю майже не видно за жовтими та чорними пиками так званих біженців. Відень смердить негритянським рабським потом та отруйною арабською кухнею. На сходах віденської опери – це було перше, що я побачив з вікна автобусу – сиділа та смерділа жирна негритоска. Здавалося, що вона і є господинею цього міста, колись могутнього та Білого міста. І говорити про те, що цю нахабну мавпу варто хоча б оштрафувати, за те, що вона сидить там, де не можна сидіти – не має з ким. Австрійці цілком щиро вважають прилив кольорових чудовиськ – «збагаченням генофонду». Трохи північніше Відня починаються австрійські Альпи – але сніг на їхніх верховинах видається штучним, ущелини не страшними – немов на дні кожної з них простелено спеціальні килими, а гірські озера лякають якоюсь природною чистотою, немов у них немає ані рибин, ані навіть водорості.

Легке життя призводить до занепаду. Це – аксіома. Україна та Словаччина вижили та зберегли своє національне обличчя, тому що і нас, і словаків намагалися знищити – в цьому столітті, до того ж дуже жорстко. Австрійці та й решта європейців хворіють на ожиріння. Вони аж занадто розбещені багатством та комфортом. І я не хочу до тієї Європи, де не може відбутися нічого героїчного …

Тарас Махно

Share and Enjoy