Питання про роль еліти в житті нації обіймає одне з провідних місць в інтелектуальній спадщині українського націоналізму першої пол. ХХ ст. Чи не найбільшу увагу цьому питанню приділяли Д.Донцов, Я.Стецько та Д.Мирон-Орлик. Також це питання було до певної міри осмислене в концепції Націократії, створеної М.Сціборським.

Творчий доробок цих мислителів щодо питання еліти загалом перебуває в річищі тогочасної європейської соціологічної та соціально-психологічної науки. Однак слід зазначити, що низка положень на сьогоднішній день гостро потребує модернізації згідно новітніх наукових концепцій. Це питання здатності українського націоналістичного руху орієнтуватися в сучасному світі.

Загалом, в ідеологічній системі українського націоналізму поняття «еліта» та «провід» не набули необхідної конкретизації. Відповідно, вони вживаються як синонімічні. Однак, на думку автора необхідно провести смислове розрізнення між поняттями «еліта» та «провід». Що, власне, і є метою даного дослідження.

Крім напрацювань теоретиків українського націоналізму, автор спирається на дані соціології еліт. Методологічним підгрунтям даного дослідження є концепція соціального простору П.Бурдьє.

В рамках сучасної теорії еліт існує щонайменш три основних підходи до визначення еліти. Перший, аксіологічний, започаткований В.Парето, визначає еліту через особливі психологічні та інтелектуальні якості, завдяки яким одні індивіди досягають вищого положення в соціальній ієрархії і встановлюють з рештою владні відносини [1; 111]. Аналогічною є позиція Д.Донцова. Так, у роботі „За який провід”, він зазначає, що „провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей. І розумом, і серцем, і волею, високо стоять вони над масою народу, над пересічною людиною” [2].

Згідно другого підходу, функціонального, еліта постає внаслідок розподілу праці і делегування управлінських функцій одними індивідами іншим. На думку представників цього теоретичного підходу, саме потреба у професійному управлінні творить диференціацію між елітою і підпорядкованими їй масами [1; 111]. Аналогічну позицію ми можемо відслідкувати в інтелектуальній спадщині М.Сціборського. Він, визначаючи еліту як „функцію власного народу”, наголошує, що „саме життя логічно розділює ролю маси й еліти” [3]. Також тенденція до функціонального тлумачення еліти наявна у поглядах Д.Мирона, який розуміє провідництво як „розподіл і організацію праці відповідно до здатностей особовості під кутом розвитку всіх сил нації” [4]. Втім, він же трактує еліту і як „найкращих і найбільш активних та продуктивних” представників усіх сфер суспільного життя [4]. Таким чином, в даному випадку ми можемо говорити про спробу синтези аксіологічного та функціонального підходу до визначення еліти.

Здавалося б, точку дотику, що уможливлює синтез аксіологічного та функціонального підходів, можна знайти в ідеї „сродної праці” Г. Сковороди. Належне виконання управлінських (і не тільки) функцій (особливо в масштабі цілого суспільства) на сучасному етапі вимагає високого рівня професійної підготовки. Професійна ж підготовка тісно пов’язана з індивідуальними нахилами та можливостями індивіда. Однак, в дійсності провідні позиції далеко не завжди займають ті, хто відповідає покладеним функціям. В реальному суспільстві поряд із легальними каналами вертикальної соціальної мобільності існують і нелегальні канали. Це ставить під сумнів можливість трактовки еліти як професійних управлінців.

Прагнення наблизитися на аналітичному рівні до реальної соціальної ситуації підводить до розгляду соціально-класового підходу до визначення еліти, репрезентованого теорією марксизму. В основі розподілу суспільства на еліту і масу Маркс вбачає нерівність, що виходить із власності. Власність на засоби матеріального виробництво, на думку Маркса, вимагає легітимізації панівного становища власників за допомогою засобів духовного виробництва [1; 112]. Такий підхід вносить у розуміння еліти проблему власності та панування, яку неможливо оминути. З іншого боку, класовий аналіз суспільства призводить до неприпустимого спрощення і схематизації дійсності. До того ж, існують підстави вважати клас не стільки „реальним” елементом соціальної структури, скільки ідеологічним конструктом.

Кожен з цих підходів має теоретичну цінність, однак виявляє лише якийсь окремий аспект поняття еліти. Соціологія еліт наразі ще не виробила цілісного підходу, який би дав можливість осмислити явище еліти в усій його складності чи, принаймні, виробити сталу систему критеріїв для окреслення меж еліти та її класифікації. На думку автора, в такій ситуації доцільно залучити до дослідження концепцію соціального простору П.Бурдьє.

Концепція соціального простору, розроблена Бурдьє, в найбільш загальних обрисах полягає в наступному. Соціальний простір поділяється на регіони, подібно до простору географічного. Соціальний універсум включає в себе певний обсяг економічного, культурного та символічного капіталу. Всі види капіталу можуть виступати в ролі останнього, символічного. Суб’єкти соціального простору розташовані в ньому відповідно до об’єму капіталу, який вони мають у своєму розпорядженні [5]. Такий підхід дає уявлення про суспільство як незамкнену систему (що відповідає сучасному науковому баченню) і відкриває нові аналітичні можливості.

Ця концепція дозволяє визначати еліту через відношення соціальних суб’єктів до певних обсягів певних видів капіталу. Відтак, еліту ми будемо розглядати як соціальну групу, що має в розпорядженні найбільший об’єм капіталів і, відповідно, обіймає вищі позиції в соціальній ієрархії.

Використання такого тлумачення еліти ставить питання про її співвідношення з проводом. Слід зазначити, що поняття проводу можна вважати одним із центральних в ідеології українського націоналізму, поряд із поняттям нації.

Риси проводу досить грунтовно викладені в працях Д.Донцова, Д.Мирона і Я.Стецька. Спираючись на доробок цих авторів, можна визначити провід (національний) як організовану спільноту, метою існування якої є втілення в життя націоцентричної ідеології, що лежить в основі духовної єдності спільноти. По відношенню до нації провід виконує функції організації, мобілізації та цілеспрямування всіх ресурсів для її розвитку. Також провід (явно чи неявно) виконує і націотворчу функцію.

На перший погляд, всі ці функції природньо має виконувати еліта. Однак, сучасне розуміння еліти не дає можливості погодитися з цим. В основі обраного нами тлумачення еліти лежить відношення до ресурсів (різних видів капіталу). Ці відношення лежать в основі формування елітної групи (груп). В основі ж формування проводу лежить націоцентрична ідеологія – націоналізм. На думку автора, це є наріжним моментом в розрізненні понять еліти і проводу. Провід є ідеєцентричним, тоді як еліта є „ресурсоцентричною” (тобто „владоцентричною”).

Отже, кажучи спрощено, національна еліта – це верства, а національний провід – організована ідеологічна група.

Для розвитку ідеології українського націоналізму дане розрізнення є корисним. Нагадаю фрагмент вже наведеної цитати Донцова: «Провідна верства, коли вона дійсно є такою, – це зовсім інша порода людей…» Цей публіцистично досконалий зворот, однак, з точки зору ідеологічної чіткості є небездоганним. Звернімо увагу на фразу «коли вона дійсно є такою». Звідси починається згубне для ідеології словесне розмаїття: «з’являється» еліта «дійсна» і «недійсна», по суті – еліта «хороша» і «погана». Для конструювання ідеології такі поняття неприйнятні. Крім плутанини, вони провокують висування до еліти (по суті – верстви) завідомо нереальних вимог, що по суті є самообманом. Так само, як вимагати від ноги, щоби вона думала або бачила. Національна еліта і національний провід є функціонально різними. Функція національної еліти (фінансової, культурної, наукової) – утримувати, накопичувати і продукувати ресурси (підприємці «роблять гроші», митці розвивають мистецтво, науковці – науку і т.д.). Функція національного проводу – ставити ці ресурси на службу нації. Зрештою, навіть політична еліта може бути об’єктом діяльності національного проводу, коли провідна група, приміром, об’єднує політичні партії для виконання певних національних завдань.

Звичайно, в «спокійні» історичні періоди нація може існувати і без проводу – лад зберігатиметься «за інерцією». Однак, відсутність проводу в переламні історичні моменти зазвичай обертається для нації катастрофою, як це сталося, приміром, з українцями за часів Перших визвольних змагань ХХ ст.
Література:
1. Єнін М. Проблема визначення підходів до виокремлення та аналізу еліти в сучасному науковому дискурсі // Грані.- 2007.- №5.

2. Донцов Д. За який провід.

3. Сціборський М. Націократія.

4. Мирон Д. Ідея і чин України.

5. Бурдье П. Социальное пространство и символическая власть.

Максим Віхров

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus