Права ідея заснована на принципах Порядку та Ієрархії. Це не означає, що для правих не потрібна і не важлива, наприклад, свобода, чи власність, чи віра чи ще щось. Але всі ці цінності вбудовані в чітку ієрархію і є елементами заснованими на певній ієрархії порядку. Необхідність же ієрархічного порядку виходить з очевидної для кожного прихильника правої ідеології тези про непереборність з життя суспільства такої речі як нерівність.
Правий повинен виходити в своєму погляді на суспільству з принципу, котрий Георгій Флоровський (розмірковуючи, до речі, про Константина Леонт’єва) назвав принципом «антропологічного мінімалізму». Тобто треба завжди пам’ятати і про те, що людина грішна, і про те, що світ лежить у злі, і не будувати утопічних планів всезагальної гармонізації усіх відносин і станів в тутешньому житті або навіть в житті майбутньому. Заперечення гріху і усього, що з ним пов’язано, є єресь пелагіанства.
Втім, не варто впадати і в протилежну крайність – радикальний августанізм в дусі Фульгенція Руспійського, передбачає зумовленість певного гріху для кожної певної людини, зумовленість долі, ієрархічного місця в онтології, а отже й місця в соціальних відносинах.
Між тим «протестанська цивілізація» з її лібералізмом заснована саме на радикальному августанізмі Кальвіна й тому її парадигма є відступом від правих принципів. Зі сказаного, втім, не слідує, що нерівність є побічний продукт гріховної соціальної недосконалості. Подібним продуктом є «зіпсованість» нерівності, тобто наявність несправедливості, експлуатації, зловживання вищестоящим положенням, свята впевненість «верхівки» у тому, що бидло існує для того, аби їх, шампанських геніїв, відгодовувати та облизувати.
Все це з історії не усунути, – що не значить – терпимо й прийнятно. Гріх не усунутий, але не приймається.
Сама ж соціальна нерівність, поза залежності від зловживання ним, є плодом не гріху, а навпроти речі досить гарної і правильної – соціальної солідарності. Нерівність виникає у світі тому, що більшість людей відхиляються у своїй поведінці від абстрактної «егоїстичної» моделі, від гри «кожний сам за себе». Вмістити в голові цей дивний факт, безумовно, непросто, оскільки у нас в голові сидить класична ліберально-марксистська картина походження нерівності саме з егоїстичної війни усіх проти усіх. Проте змагання не створює справжньої нерівності – між спортсменами, що біжать на три кілометри ніякої нерівності немає – у них рівні можливості, рівні стартові позиції, досить прості відносини й досить проста ціль.
Нерівність починається тоді, коли один зі спортсменів спіткнеться й пошкодить ногу, а в тих, хто біжить повз стане вибір – бігти далі до фінішу, не звертаючи уваги на товариша, що втрапив у біду чи допомогти йому, але тоді – зійти з дистанції чи затриматись. Якщо ми по уважніше придивимось в житті до більшості соціальних нерівностей, то вони всі пов’язані будуть не з «поганим бігом», а з «відмовою в участі у змаганнях» із солідарності з тією чи іншою своєю суспільною групою.
Просте суспільство, не маюче ніяких членувань, було б суспільством ідеальної рівності, будь-яка соціальна розстановка у ньому була б побудована по принципу «хто краще бігає». Але простих суспільств в історії немає і, можливо, ніколи не було. Будь які складні суспільства, хоча б з мінімальним соціальним членуванням, створюють нерівність. Ті чи інші групи всередині суспільства мають свої правила, свій етикет, свої кодекси й свої цілі спільного існування. Вони вимагають від свого члена прямування всім цим правилам й приписам, а у відповідь припускають певну підтримку йому в реалізації тих цілей, котрі відкладаються в «кодекс» цієї групи. Людина послаблює свою «ідеальну конкурентоспроможність» в ім’я реальної солідарності.
І тому цілком закономірно, що гарні часи для авантюристів й нуворишів настають тоді, коли соціум розсипається, солідарні зв’язки всередині нього руйнуються і можна діяти, покладаючись тільки на власні вміння і й властивості (як хороші, так і погані). Настають часи «людей довгої волі» і, одночасно, часи негідників.
Міцна ідеологія побудована на запереченні соціальної солідарності. Точніше, дві ідеології, що опонують одна одній по формі, не дуже схожій по суті.
Це ідеологія лібералізму й соціалістична, «ліва» ідеологія. І та, й інша єдині в тому, аби спростити суспільство й змусити людину діяти по ідеальній «атомарній» моделі. Однак засоби що ними пропонуються прямо протилежні. Лібералізм пропонує солідарність відмінити, замінив тільки одним видом солідарності – загально прийнятими правилами конкуренції. Усе інше «дурниці» – кастові, станові, сімейні, релігійні і корпоративні пропонується не приймати до уваги.
Той же егалітаризм, але з іншого кінця, пропагує ліва ідеологія. Вона пропонує обов’язкову солідарність всіх з усіма по деяким ключовим пунктам (ідеологія перерозподілу) і заборону на солідарність по решті (емансипація). Грубо кажучи, якщо ліберал говорить – давайте усі будуть бігати, а ті, що спотикнулись нехай самі повзуть, то соціаліст говорить – давайте покинемо спорт, знімемо форму, а того, що спіткнувся всією командою винесемо на руках. Не мною сказано, що формули «Всі люди браття» й «Ніхто нікому не брат» суть одне й те саме і в однаковому ступені являються наругою над ідеями справжнього братства – як кровного, так і названого.
Права ідеологія ні на один з тих егалітаристські- індивідуалістичних лівих зразків не схожа. Для правого солідарність являється більшою цінністю ніж скоріше прибуття до фінішу. А братом являється той, хто дійсно приходиться тобі братом. Тому праві ніколи не намагаються будь-яку нерівність подолати. Вони намагаються його впорядкувати таким чином, аби суспільство не атомізувалось і не розпалось, аби солідарність залишалась для людей більш вигідною, ніж відмова від подібної солідарності і перетворення в гризучого усіх, хто попадається на шляху і буде заважати, вовка.
Звідси і ключова саме для правого лексикону слово – Порядок. Не «справедливість» (тобто в лівій парадигмі – примусове покладання певних обов’язків на усіх, праві ж розуміють справедливість інакше) і не «свобода» (тобто, в ліберальній парадигмі – звільнення людини від примусових соціальних обов’язків; праві, знову же, це поняття розтлумачують по-іншому), а саме Порядок.
Для складного суспільства Порядок є така ж організація соціальної поведінки в цьому суспільстві, при якому солідарність людини з тими чи іншими соціальними групами виявляється більш приємною і вигіднішою відмови від солідарності, її профанації, шахрайського зловживання нею. Зрозуміло, цей Порядок створюється як засобами заохочуваними, так і системою соціальних перешкод, бар’єрів, покарань – тобто є тим, що для егалітаристів являється несвободою або несправедливістю. Зраджувати своїх і пускатись поодинці в плавання при добре налагодженому соціальному порядку повинно бути одночасно і невигідно (оскільки ти багато втрачаєш) і небезпечно (оскільки за це тобі загрожують певні санкції).
Для того, аби ця система могла нормально діяти, порядок повинен бути засновано на Ієрархії. Тобто, на певному розподілі солідарних соціальних груп по їх цілі, суспільному значенні, впливу, престижу і т.д. При цьому ціль правильної, певним чином влаштованої ієрархії зовсім не в тому, аби «зламати» соціальний ліфт. Навпаки, ієрархія компенсується формуванням соціальним порядком зв’язаність, вона створює чітку соціальну дробину, пересування по якій можливе саме як перехід з одного солідарного співтовариства в інше, не передбачає десоціалізації, а значить, авантюризму, часомніщества і т.д. Аби рухатися по цій драбині, людина повинна бути прийнята в свої солідарні структури якоюсь новою спільнотою і сам повинен виявити цьому співтовариству солідарність. Тобто, в правій соціальній парадигмі нема більш небезпечної і деструктивної фігури ніж той, хто нікому нічим не зобов’язаний. Це, знову же, не значить, що «селф-мейд-мейн» в правій парадигмі не можливо – ще як можливо. Але тільки в ньому цінується не стільки «селф», скільки «мейд», тобто те, що він з себе зробив, виготовлена ним з себе особа, певним чином вписана в соціум.
Правота, таким чином, орієнтована на соціальну солідарність й прагне організувати, виникаючи з цієї солідарності нерівність в цілісний, чіткий і справедливий Порядок. Справедливість в цьому контексті означає не загальний доступ до всього, а вміння віддати кожному своє, надати кожній суспільній групі реалізувати власні цілі і отримати бажане. Це принципова різниця правої і лівої формули справедливості. «Кожному своє» і «Всім одне й те саме». В цьому зв’язку – характерний болісний приклад, зв’язаний з правим і лівим відношенням до соціальних бід, що звалились на народ з початку 1990-х.
Права формула полягає не в тому, що кожний сам за себе – це формула ліберальна, егалітаристична. Права формула як раз у тому, що кожний, хто трудився, хто зробив щось для суспільства чи успадкував права на зроблене пращурами, повинен отримати своє. Тому, що це його, а не чиєсь ще. Це своє повинне бути отримано в тій формі, в котрій було реалізовано спочатку, в формі безперебійної праці на все суспільство, всю країну, створення національної інфраструктури. Купцю, який вклався на побудову корабля , видають не з тирси дерева чи метала, а право на ту корисну працю, що буде виконувати корабель. І в цьому сенсі правий повинен бути послідовним противником і злодійської приватизації, і корупції освіти, медицини, армії. Але при цьому, якщо хтось щось створив для себе і своїх, то ніхто не має права у нього це відняти.
Саме тому правий повинен захищати власність. Але тільки власність як продукт, а не як крадіжку. Якщо хтось вкрав завод, то він належить не йому. А тому, у кого вкрадений завод, у випадку “прихватизації 90-их” – у нації в цілому (а не чиновникам до-речі). Навіть якщо це не подобається «лібералам». Ліва же ідея передбачає інше розуміння справедливості: як загальну компенсацію тим, хто має право, так і тим, хто не має. Сьогодні в цьому сенсі, ніякого протиріччя між, наприклад, між ідеєю реприватизації і націоналізації розкраденого (головне, аби це не перетворилось в ще один тур розкрадання) і ідеєю жорсткого захисту прав власників, прав підприємців, коли річ йде про їх право на те, що створено їх працею і їх капіталом – немає.
В правому політичному полі немає і протиріччя між захистом соціальних прав і захистом економічних свобод. Питання стоїть тільки в створенні такого порядку, у котрому тим чи іншим чином могли б бути встановлені як одне, так і інше.
Тепер про свободу. Насправді ідея свободи прямо походить від ідеї справедливості, а не навпаки. Свобода – це право на своє. Можливість користуватись тим, що тобі належить по справедливості, – своїми особистими та соціальними можливостями, власністю, громадянськими правами. Отримання свободи, – це повнота користування можливостями, що тобі належать, при чому не тільки індивідуального, але й соціального характеру. Тобто можливостей, що представлені приналежністю до тих чи інших солідарних соціальних структур.
Права на чуже свобода не дає. «Право на чуже» дає тільки насилля, хоча часто це насилля подається як «звільнення» від чого-небудь. Для лівих, навіть якщо ліві – ліберали, характерне дуже цікаве нерозуміння цього правого поняття свободи. Чим більш радикально егалітаристичним є той чи інший політичний дискурс, тим більше в ньому ідея свободи як користування своїм замінюється на ідею «звільнення» як порушення кордонів між своїм і чужим, що оголошується несправедливим. Ще характерніше те, що «визвольна» логіка веде до порушення тих самих солідарних зв’язків, про які говорилося раніше.
Ці зв’язки, один за іншим, починають оголошуватись путами. Спершу «путами» виявилась влада царів і духовна влада священників, тепер вже і сімейні узи оголошенні «путами». Дочки відмовляються від матерів, матері – від дочок, сини зраджують батьків. О братах і сестрах вже мінімум сто років нема й мови.
Правий повинен бути послідовним захисником свободи й таким же послідовним ворогом «звільнення», тобто соціальної дисоціації. В цьому сенсі повинен бути зрозумілий правий погляд на характер Права. Право – це інструмент визначення свободи в відповідності зі справедливістю. Право встановлює розшарування «свого» та «чужого». По цій причині право не може бути дедуковано з абстрактних внеправових принципів. Воно може бути лише накопичено як історичне позитивне право, потім кодифіковано як певна матриця по створенню цього позитивного права, а після цього етично і прагматично раціоналізовано у відповідності з певними моральними принципами.
Права людини реально оформлюються тільки через ті солідарні структури, в яких він приймає участь і які реально можуть допомогти йому в їх здійснені. Так, релігійна свобода у відриві від участі людини в релігійному об’єднані, не має сенсу. Так само, як не має сенсу свобода слова у відсутності реальних інструментів і навиків доводу свого слова до інших людей.
Справжній правий може бути тільки послідовним опонентом системи. Не «режиму», не «влади», а саме системи, як сукупності соціальних зв’язків і сталого квазі-порядку. Причина такого системного опонування досить зрозуміла.
Сучасна система будується на руйнуванні солідарних соціальних зв’язків, на тому, що вони стають невигідними і ходіння по головах ближніх є найвірнішим і найшвидшим способом пересування. При чому системно опонувати прийдеться одразу обом сторонам – ліберальному культу «Останнього героя», тобто крутого перця, котрий вибив з гри усіх інших, так і лівим рецептам лікування принесених лібералізмом хвороб у формі егалітаристичного заспокоєння суспільства, що склалось, пом’якшення його протиріч.
Фактично, головне завдання, котра сьогодні стоїть перед правими, це формування нової матриці соціальності. Надійне обґрунтування (оберігаючи тим самим від розпаду) соціальних зв’язків, що ще збереглись, вбудовування в загальний порядок зв’язків новостворених, а головне, значна творча робота по формуванню, розвитку, вигадуванню все нових і нових форм і способів соціальності.
Головна задача правих – протидія соціальному колапсу, згортанню, спрощенню суспільства. Тому тут є і захисний елемент – не дати захлопнути те, що ще (чи вже) мається, і наступальний – просувати суспільство до ренесансу соціальності, якщо він ще можливий.
При цьому в сучасних умовах реально можливий і правий лібералізм (хоча лібералізм, по вказаним вище причинам, тут не зовсім гарне слово), якщо мова йде о захисті і розвитку тих соціальних форм, які виникли в останні роки, і правий соціалізм. Якщо ведеться захист і розвиток соціальних форм радянського періоду, ще діючих в нашому житті і правий консерватизм, коли мова заходить про довговічних, історичних традиційних формах соціальності.
Загальна задача усіх правих – не дати зруйнуватись тим солідарним соціальним структурам, той рятувальній нерівності, які ще існують у нашому житті.
Наступне завдання – збудувати такий порядок, в якому нерівність стане функціональною, яка буде сприяти укріпленню власності і свободи. В цьому сенсі в політиці у правих хоча і не повинно бути істеричного антиолігархізму, але повинен бути антиолігархізм абсолютно здоровий і заснований на простому принципі – крадіжка не може бути формою надбання і легітивності власності.
І головна біда «старих» правих (яких взагалі часто зараховувати до правих не варто, але підемо на компроміс) стоїть в тому, що вони цей пункт не просто старанно уникали, а відстоювали прямо протилежний правій ідеології піратський принцип «ніхто не скаже, чиє багатство, де взято і якою ціною». На цьому піратському принципі ніяка права ідеологія не простоїть, оскільки там, де починається замах на чуже, закінчується правота.
Я зараз бачу декілька напрямів по яким можуть діяти праві:
1.Релігійна права. Тобто відновлення правильного ієрархічного порядку по відношенню до Бога та церкви.
2. Національна права. Тобто відновлення правильної національної ієрархії всередині країни і в світі.
3. Політична права. Тобто відновлення керованості країни, чіткого порядку, дисципліни, руйнування корупційних зв’язків, вихід країни із зони приватизації влади і «ринкових» відносин.
4. Соціальна права. Тобто відновлення і розвиток соціальних структур, підтримуючих солідарність між людьми, можливість створювати одиниці самоврядування і зв’язані взаємною підтримкою корпорації.
5. Економічна права. Тобто відновлення повноцінної ієрархії власності і відносин власності, без яких ніяка економіка не можлива, припинення торгу тих, кому нічого не належить з тими, хто нічого не має.
6. Юридична права. Тобто відновлення, а у багатьох і формування недоформованої системи Права. Відновлення в правах принципу справедливості і формування на основі застосування цього принципу, що піддається кодифікації, і живого правого матеріалу.
7. Моральна права. Тобто відновлення повністю дисоційованої у сучасній державі Моральної Більшості. Чітке побудування системи соціально прийнятного і морально та соціально забороненого. Вертання родини, як важливішого морального інституту.
8. Інтелектуальна права. Тобто відновлення в інтелектуальне співтовариство інтересу до пошуку Істини і встановленню нових сенсів у відповідності з істиною. Витіснення постмодерного інтелектуального анархізму.
При цьому права програма може проводитись у життя досить сміливими, рішучими і зухвалими діями. Правота зовсім не передбачає стилістичного консерватизму. Навпроти, у сучасній ситуації згортання, спрощення соціального поля більша кількість яскравих, свіжих соціальних і культурних форм тільки і може вести до вибудовування необхідного нам Порядку.

Єгор Холмогоров

Стаття опублікована із незначними редагуваннями

Share and Enjoy