revolutionВперше на нашій пам’яті революцією серйозно запахло наприкінці 1980-х. Але тоді була революційна ситуація, але не було революціонерів. У 1991 році цей солодкий для кожного пасіонарія запах засмерділи натовпи національно-демократичних конформістів. Готову до революційних змін націю перетворили на меркантильний електорат. Революцію злили…

Вдруге щось відчулося у повітрі в 2001-му, але акція «Україна без Кучми» так ні в що серйозне і не переросла. Але той самий революційний дух не пропав, а продовжував непевно відчуватися у повітрі ще три роки. І лише у 2004-му ми чітко відчули його знову. Цього разу він настирливо вабив нас присмаком помаранчевого цитруса. Здавалося тепер все буде по-справжньому: ці події назвуть революцією, а ми станемо її героями. Так і сталося, «майдан» революцією назвали, ми стали героями того самого майдану, але той ні з чим непорівняний присмак великих змін у роті перетворився у щось нестерпно гірке. Гіркота розчарувань відчулася у всьому. Ми хотіли змін – зміни відбулися, але змінилося не те, чого ми хотіли. Революційна ситуація була, були й революціонери, але вождів у революції не було. Польові командири майдану, які тільки те й робили, що утримували всіх від провокацій, перетворили повстання на карнавал і злили другу революцію у нашому житті…

У 2010-му, на податковому майдані наші ніздрі знову радісно заворушилися. Цей запах ми пізнавали б серед тисяч інших. Невже знову? Невже Провидіння дає нам ще шанс? Ніздрі здійнялися радісно ще раз і… все, той неповторний солодкий присмак у роті знову витіснила вже звична гіркота… Але з того часу ми не маємо спокою. Щодня сильніше, наші м’язи починає вивертати, ніздрі щосекунди надимаються у спробах відчути його, у побутовому гіркому присмаці починає знову відчуватися революційна солодинка. Тепер вже ми точно знаємо – це воно. У 1991-му ми по-дитячому раділи навколишнім змінам, у 2004-му радісно йшли за кимось ті зміни творити, але сьогодні все буде по-іншому. Ми вже дорослі, ми зрозуміли: ніхто нам революції не зробить, ніхто нас на барикади не поведе – настав час вести на барикади нам! Від нас і тільки від нас залежить тепер майбутнє. Не те, яким воно буде, а чи буде воно у нас взагалі.

Але це відчули не одні ми. Ті, у кого від цього запаху починають підкошуватися колінки, у кого ком стає у горлі від солодкого для нас присмаку, також уже знають все. Їх судомить від усвідомлення того, що революційна ситуація, революціонери і революційні вожді опинилися в одному місці в один й той самий час, от-от мають поєднатися в одне ціле й вибухом змін знести цей перевантажений паразитами державний організм. Їх очі гнівно вирячуються, волосся зі скрежетом стає дибки, а на зубах гучно тріскається емаль від розуміння того, що системі, з якої вони живляться у найближчі дні може настати кінець, а замість дорогої краватки з елітного бутіка шию може стиснути проста мотузка, знята з попереднього повісельника.

У цьому відчутті державні паразити судомно починають використовувати всі старі електоральні прийомчики: зарплати й пенсії різко ростуть вгору аж на 100 гривень, ощадбанк знову кличе всіх за старою доброю радянською «тищєй», а істінно православниє чєловєкі знову починають переживати за російську мову. Озираючись навкруги, майбутні жертви революції починають хаотично розставляти силки на революціонерів: встановлюють й самі підривають пам’ятники Сталіну, підкидають й самі знаходять зброю й вибухівку, засилають своїх кілерів-провокаторів, і саджають, саджають, саджають… щось не там посмажив – СІЗО, кинув фарбою не туди – СІЗО, закрили те, чого бути не повинно – СІЗО. Для перестороги посадили навіть тих, хто у 2004-му врятував їм життя, черговий раз зливши революцію. Але варто зазначити, що свої результати «полювання на відьом» дає: багато вже революціонерів там, за залізними загратованими вікнами. Навіть головний революційний Вождь наразі надихає творців майбуття з того боку грат.

Система радіє тимчасовим успіхам, але і ми, і вони відчуваємо, що це не кінець, а тільки початок. Чарівна мантра колишнього УНСОвського гуру «Провокація→Репресії→Революція» ще не добігла свого логічного кінця, але друга її складова вже виплила з першої, підтверджуючи, що й з неї скоро народиться третя. Вірменські погроми у Марганці й Нікополі, арабський погром в Луганську тільки будоражать націю. Гайдамацька кров у наших жилах повільно і поки, що безсистемно нагадує про себе. Селянин Запорожець з Київщини вже пролив першу кров на вівтар революції, його село радісно вітало ту жертву. Запорожця назвали убивцею і судили, його односельців визнали бандитами і пацифікували. Смілянський селянин Врадій повторив чин Запорожця, зволоживши той святий вівтар не тільки ворожою, але й власною кров’ю. А за два тижні до смілянина вороже кубло громило село його імені на Миколаївщині. Практично одночасно з Врадієм чин врадіїських селян на Святошині повторили революціонери з жовтими пов’язками на раменах.

З останніх сил паразити намагаються забезпечити собі спокій. Кожного дня їх Верховна Рада заслуховує нові законопроекти. То службі їх безпеки бажають надати право визнавати терористами кого вони забажають, то власників всього, що може вибухати (від добрив до мобілок) пропонують посадити за грати, то внутрішнім військам планують розширити повноваження, дозволивши без ордерів робити обшуки і окремими від міліції патрулями тероризувати перехожих. Але все дарма…

Бажають вони того чи ні, але солодкий запах перемін вже лоскоче наші ніздрі, вуста заповнює старий-добрий революційний присмак, у вухах настирливо гудить стукіт повстанських чобіт по бруківці бунтівних площ, а очі повільно, але невпинно запалюються вогнем боротьби. Багато хто з нас все ще сидить вдома і чекає заклику на штурм кабміну, але його ніколи не буде. Дочекатися можна тільки виклику до слідчого. Треба самому підніматися і не просто йти, а вести за собою революціонерів. Ніхто нас радісно не привітає випростаними трьома пальцями, як то було у 1991-мі, чи солодкою помаранчою, як у 2004-му. Тепер запрошувати у революцію будемо ми самі. І тепер не буде сумних голодувань і радісних карнавалів, не буде більше імітацій та ілюзій, тепер все буде по-справжньому. Нас ніхто не розчарує, адже доля революції тепер в наших руках. Провидіння дарує нашому поколінню ще один шанс і прогавити його ми не маємо права.

Андрій Харченко

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus