Звичним для багатьох стереотипом є те, що ліві політичні сили є захисниками працюючих верств населення. Так чи інакше, але всі політичні перемоги лівих були пов’язані з тим, що вони піднімали прапор боротьби за права трудового народу. Інша справа, що на практиці зазвичай перемога лівих ще більш ускладнювала життя народу, але сама політична пропаганда однозначно була привабливою для більшості населення. Але сьогодні ми бачимо, що ліві вже давно не виставляють прапор «боротьби за трудовий народ» на перше місце. Більше того, часто цей прапор вже давно відкинутий як неактуальний, неправильний і навіть «реакційний».

Традиційний марксизм мав величезний вплив рівно до тих пір, поки використовував по максимуму свої гасла боротьби за пролетарську революцію та безкласове суспільство. Слабенькі ідейно ліберальні та консервативні партії не могли протиставити марксистам абсолютно нічого адекватного, їм нічого не лишалося як займатися примітивною апологетикою ладу, який дійсно був вкрай несправедливим та нестерпно тяжким для абсолютної більшості населення. Очевидна слабкість марксизму ж полягала в його космополітизмі, матеріалізмі та ворожості до здорової народної моралі. Це викривало марксизм, зривало з нього маску борця за народні інтереси, перетворювало на авангардний загін знищення націй. Патріоти не могли бути марксистами, бо марксизм був відверто антинаціональним, і в той самий час дійсний патріот ніяк не міг бути захисником несправедливого капіталістичного ладу, який його ж власний народ загнав у нестерпні для життя робітничі передмістя і змусив по 16 годин на добу до смертельної втоми за копійки працювати задля надприбутків купки багатіїв.

Врешті-решт, на початку ХХ століття починає набирати силу націоналізм, який до своєї національної програми додав програму соціальної революції. Революції, яка має здійснитися в ім’я нації і заради нації. Революції, яка покінчить з ладом, який більшість нації вважає за безправне бидло. Цей націоналізм, озброєний революційною соціальною програмою, став вершиною політичного мислення епохи. Адже що може бути прекрасніше, аніж справедливий лад у власній, суверенній національній державі? Це і є справжнє повновладдя нації.

Цей революційний, соціальний націоналізм, став жахливим кошмаром для всіх ворогів нації – як марксистів, так і ліберальних експлуататорів. Відтепер марксисти не могли задурювати голови робітникам, проштовхуючи під гаслами соціальної справедливості ненависть до власної нації, а ліберальні та консервативні лицеміри не могли більше спекулювати та виставляти себе «захисниками національних інтересів».

Тепер вже очевидно, що без адекватної соціальної програми націоналістична організація хай навіть і не одразу, але з часом обов’язково перетворюється на клуб дослідників історії. А разом із соціальною програмою націоналізм стає воістину непереможним.

Це добре розуміли і українські націоналісти минулого. Ось лише деякі цитати: Автор Декалогу, ідеолог українського націоналізму Степан Ленкавський виступав за закріплення «обох основних ідей українського націоналізму – політичної ідеї української держави та соціяльної ідеї українського народу»; Автор «Націократії» Микола Сціборський: «Націократія (…) лишалася б утопією, коли б націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах»; Перший ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський: «Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу Самостійна, Вільна, Демократична Україна — Республіка робочих людей»; Ідеолог українського націоналізму Ярослав Стецько: «Українська Національна Революція є одночасно соціяльною»; Ідеолог націоналізму Дмитро Мирон-«Орлик»: «Український націоналізм знесе всякі біржеві й банкові спекуляції й анонімний акційний капітал, заборонить спекуляцію землею й є за знесенням нетрудової земельної ренти, нетрудового зиску, буде найрішучійше карати всякі лихварські зиски. (…) В руках держави й під її керуванням будуть великі промислові й торгівельні підприємства, копальні, комунікаційні засоби, банки. (…) Участь всіх верств у розподілі матеріальних дібр і суспільного доходу відповідно до їхньої співучасті в національно-суспільній продукції»; Ідеолог націоналізму та вояк УПА Петро Федун-«Полтава»: «Ми, бандерівці, — борці за інтереси працюючих мас, а не оборонці експлуататорських кляс (…) ми, бандерівці, боремося за побудову безклясового суспільства».

Стало зрозуміло, що проти соціального націоналізму ліві не мають жодних шансів. Більше вони вже не могли вступати з націоналістами в пряму конкуренцію за прихильність широких працюючих верств – націоналістів не можна було звинуватити в «обороні інтересів експлуататорів». Відповідно, націоналісти почали підіймати народ на соціальну боротьбу під прапором Ідеї Нації, соціальні та національні гасла гармонійно та логічно стали доповнювати одне одного. Усвідомивши загрозу, ліві та ліберальні сили почали виштовхувати націоналістів на шкідливі ідеологічні манівці, почали з усіх сил відсікати від націоналізму революційну соціальну ідею. Адже зрозуміло, що лівакам набагато легше боротися з націоналістами, які стоять на позиціях оборони капіталістичної системи – згадаймо всі настирливі намагання совєцької пропаганди навісити на український націоналізм ярлик «буржуазного»! Як це не прикро, навіть деякі націоналісти з багатьох країн в своєму прагненні бути «респектабельними» починали ставати на прокапіталістичні, ліберальні позиції. Як результат – повний провал, втрата підтримки широких верств народу, відкат до рівня культурницького націоналізму часів ХІХ століття.

Але основний ідеологічний маневр, який змінив політичну карту сьогоднішнього світу, здійснили саме ліві. Починаючи з 1960-х років у західному лівому русі починається активний процес перегляду позицій «традиційного» марксизму, а саме ідей пролетарської революції, класової боротьби, взагалі ідеї орієнтації на робітничий клас. Головна ідеологічна лабораторія лівих того періоду, так звана Франкфуртська школа (Теодор Адорно, Макс Хоркхаймер, Герберт Маркузе та інші), виступала за відкидання революційної ролі робітничого класу та відводила цю роль суспільним маргіналам та аутсайдерам – божевільним, гомосексуалістам, феміністкам, наркоманам та іншим подібним соціальним групам, чий спосіб життя є абсолютно неприйнятним для здорового суспільства. Очевидно, що ідеї рівноправності для гомосексуалістів, радикального фемінізму, дегенеративного мистецтва та інші подібні речі аж ніяк не викликали захоплення в працюючих верствах народу, які є осердям здорової моралі та цінностей. Більше того, всі ці ідеї повністю заступили собою власне ідею соціальної справедливості, на якій раніше завжди піднімались ліві.

Що сьогодні можна почути звичайному робітнику чи фермеру від європейських лівих партій? Легалізація нелегальних іммігрантів та наркотиків, рівні права для гомосексуалістів, боротьба з «нетолерантністю», боротьба з власною ж нацією, постійне самоприниження та відвертий антибілий расизм. Невже в цьому сьогодні полягає соціальна справедливість? Невже для робітника, який просипається і засинає з думкою, що завтра його робоче місце скоротять і він не зможе дати освіту своїм дітям, немає нічого більш важливого в житті, аніж можливість вільно купувати наркотики? Не кажучи вже про необхідність «поступитися» своїм робочим місцем, а то і всім життєвим простором, на корись безграмотного нелегала-кримінальника з Африки чи Азії.

Отже, сьогодні лівих цікавить аж ніяк не боротьба за соціальну справедливість. Фактично сьогодні ліві виконують роль придатку до космополітичної ліберально-капіталістичної системи, яка покликана зводити справедливий гнів на неї в форму повної маячні та відвертої ненависті до власної ж ідентичності, власної нації. Саме тому ліві полюбляють позиціонувати себе як борці з ефемерним «фашизмом» (а фактично – з усім національним та з націоналізмом особливо, який єдиний тільки реально протистоїть космополітичній системі), а не з лібералізмом та за соціальну справедливість. Сьогодні ліві є більшими лібералами, ніж самі «традиційні» ліберали. Сьогодні в Європі «лівий» фактично означає «ульраліберал та борець за права меншин». Ніякого стосунку ця «боротьба за права меншин» з соціальною революцією не має. Та і взагалі, чи можна почути від лівих щось про соціальну революцію? Якщо там і є якісь кволі голоси, то вони повністю заглушуються хором лівих борців за толерантність, права гомосексуалістів, «легалайз» та антибілих расистів. І що дуже характерно, співає свої антинаціональні співи цей «лівий хор» за цілком конкретні гроші великих капіталістів, які й спонсорують їх діяльність, що тільки пришвидшує так необхідну космополітичному капіталу глобалізацію та деградацію націй.

Отже, ліві сьогодні – не тільки відверті антинаціоналісти, бо відкрито борються з націями, але й виразники соціальної реакції та наймити великого космополітичного капіталу, бо не захищають права працюючих верств, натомість лише ускладнюють їх існування, лобіюючи нелегальну імміграцію та антинародну мораль.

Якщо говорити про лівих конкретно в Україні, то тут ми маємо трохи іншу ситуацію, але висновки маємо ті ж самі. «Традиційні» ліві типу КПУ і ПСПУ є звичайними українофобами. Основою їх програми та пропаганди є боротьба з усім українським та повне підпорядкування України Росії. Соціальна риторика займає десяте місце в їх діяльності, після тем боротьби з українською мовою та історичною пам’яттю, за союз з Росією і т.д. Та і яка може бути соціальна риторика, якщо та ж КПУ є повністю вмонтованою в панівну олігархічну систему? Отже, «традиційні» ліві є сконцентрованими на українофобії та соціальної боротьби не ведуть, що ще більш логічно з точки зору їх послідовної українофобії.

Так звані «нові» ліві, які сьогодні в Україні існують лише на рівні окремих груп і не мають своєї партії, намагаються в усьому копіювати європейських лівих, про яких було написано вище. Як вже було сказано, домінуючими для них є теми боротьби за права «меншин», а не за права працюючих верств. Кволі спроби «українізувати» «нових» лівих провалилися з тріском, і сьогодні вони є такими ж українофобами як «старі» ліві, тільки схибленими на антинаціональному ультралібералізмі.

Таким чином, ми маємо зробити кілька чітких висновків.

По-перше, ідея соціальної справедливості зажди була притаманна націоналізму і тільки озброївшись нею, націоналізм здатен перемагати усіх ворогів нації – як лівих, так і лібералів. Соціальна справедливість в Україні сьогодні означає зміну олігархічної соціально-економічної системи на соціально-справедливий лад в ім’я всієї нації, усіх її працюючих верств – селян, робітників, інтелігенції, дрібних та середніх підприємців.

По-друге, ліві самі відкинули ідею соціальної справедливості, тому сьогодні сама доля дає в руки націоналістам соціальну зброю. Ми маємо цим скористатися.

По-третє, нашою абсолютною, вищою ідеєю є Ідея Нації. Заради нації необхідно здійснити соціальну та національну революцію. Без соціальної програми Ідея Нації може перетворитися на відірване від життя теоретизування, адже тільки забезпечивши соціально-справедливий лад, можна впевнено сказати, що нація є дійсно вільною та повновладною!

Без націоналізму соціальна справедливість неможлива і означає лише обдурення народу заради його нового поневолення. Отже, соціальна справедливість – це націоналістична, і тільки націоналістична ідея!

Андрій Іллєнко

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus