Вступне слово

Робота, яку ви зараз читаєте, постала як результат тривалих міркувань на різноманітні теми – про основи соціал-націоналізму, економічну та соціальну сторону соціал-націоналізму, про корінну різницю між соціал-націоналізмом і соціалізмом.

Ця робота є спробою визначення ставлення соціал-націоналізму до економічної сфери життя суспільства. У процесі розгортання цієї теми здійснюється огляд основ самого соціал-націоналізму та його корінної відмінності від інших ідеологій, перш за все від соціалізму. Адже тема соціалізму сьогодні викликає в українському правому русі як дослідницьку цікавість, так і нічим не виправдане захоплення.

Сьогодні постала очевидна необхідність системного викладу економічної доктрини соціал-націоналізму. Я не претендую на деталізоване розкриття нюансів економічних процесів (що й не є завданням цієї роботи), натомість я пропоную філософський аналіз економіки, який здійснюється з позицій ідеології соціал-націоналізму. Саме на цих глибинних засадах треба будувати кожну конкретну економічну (як і будь-яку іншу) програму дій, інакше вона буде всього лише кон’юнктурним набором тез без внутрішньої логіки і без єдиної стратегічної мети, визначеною світоглядом.
Я не претендую на вичерпність розкриття заявленої теми в цій праці, так само і не заявляю, що викладені нижче думки є абсолютною істиною соціал-націоналізму. Хай кожен робить свої висновки, а я своєю роботою перш за все хочу в чомусь розпочати, в чомусь продовжити, а в чомусь і завершити дискусію.

І

Що таке філософія економіки?

Сьогодення вимагає від нас, соціал-націоналістів, дати чіткі й категоричні відповіді на запитання про нашу філософію економіки.

Що слід розуміти під філософією економіки? Філософія економіки – це фундаментальні уявлення про сутність економічної сфери буття суспільства та її взаємозв’язок з іншими сферами такого буття. Метою філософії економіки є такий погляд на економічну сферу буття, який би здійснювався не зсередини самої економічної системи, а підносився би над нею, розглядав би її з точки зору всієї повноти людського буття та абсолютних цінностей.

Економічна теорія часто грішить своєю обмеженістю та замкненістю на власній, специфічно економічній та утилітарній логіці, до того ж йдучи за домінуючими сьогодні ліберальними догмами, які подаються нам як “істинні” закони економічної системи суспільства.

Тому очевидно, що ідеологія соціал-націоналізму, яка висуває вимогу цілковитого переродження національного буття, не може задовольнятися лише кон`юнктурними стереотипами та копирсанням у нюансах, допоки не вирішено принципове питання, а саме – який економічний лад соціал-націоналізм вважає правильним та справедливим, який би найбільше сприяв всебічному розвитку нації? Іншими словами, якою є філософія економіки соціал-націоналізму?

Що таке економіка?

Економіка – це сфера суспільного буття, де здійснюється виробництво і розподіл усього, що може бути виміряно кількісно і піддано обміну. Тобто, економіка – це царство кількості. Кількість постає як основа категорія і одночасно як основний метод економічного життя, адже вона дає можливість здійснювати обміни вироблених благ.

Те, що виробляється економікою, ми не можемо вичерпати означенням “матеріальні блага”, бо вона може виробляти і нематеріальні предмети, які також мають відповідну вартість і можуть бути обміняні.

Обмін – це ключова економічна дія, яка виходить з кількісної природи економіки та полягає у тому, що вартість предмета формується лише у його співвідношенні з іншими предметами. Здатність предмета до обміну і можливість такого обміну забезпечує можливість належності його до економічної сфери.

Співвідношення економіки з іншими сферами суспільного життя.

Політика і економіка. “Економізація життя”.

Отже, економіка – це сфера, яка відображає кількісний вимір людського буття. Її метою є матеріальне забезпечення існування суспільства і нормальною є ситуація, коли вона обмежується саме цією функцією і не перетворюється на тотальну домінанту всього людського буття.

Найбільш ворожі до соціал-націоналізму ідеології – лібералізм, соціалізм і комунізм – визначають економічну сферу життя провідною і такою, яка формує всі інші. В цьому проявляється матеріалістична сутність цих ідеологій – усі вони вважають базисом суспільного життя та всієї історії економіку, яка є царством кількості і сферою забезпечення існування матерії.

Відповідно до матеріалістичних концепцій, економіка є первинною щодо усіх інших сфер суспільного життя. Цим твердженням матеріалізм піднімає все з ніг на голову, зводячи людину до “економічної істоти”, єдиним рушієм життя якої є шлунок. Так само історія є нічим іншим, як розвитком “мислячої матерії”, яка рухається згідно з “економічними законами”.

Насправді ж важливість економічної сфери життя суспільства ніхто не збирається заперечувати – це було б повним абсурдом. Більше того, нехтування економікою як чимось “низьким” призводить до того, що ця сфера віддається на відкуп найогиднішим паразитарним спільнотам, які потім поширюють свою владу на все суспільство.

Позиція соціал-націоналізму полягає у тому, що між усіма сферами життя суспільства існує нерозривний взаємозв’язок, який особливо чітко проглядається на прикладі політики й економіки. Матеріалісти так само посилаються на цю пару “політика-економіка” і намагаються довести, що політика є нічим іншим, як породженням економіки і її заручницею, яка завжди буде рухатися лише в тому руслі, яке їй задаватимуть гроші.

Політика – це сфера духу. Це сфера, в якій ми найчіткіше можемо спостерігати боротьбу ідей, саме під кутом зору політики ідеї набирають чітких форм і ми легко побачимо контраст, який вони між собою можуть утворювати. Основною, визначальною рисою політики є її вольова природа. Політичні відносини – це вольові відносини. Таким чином, політика – це вольове впровадження в життя ідей, яке має на меті упорядкування суспільного життя, соціальну та національну справедливість. Політика – це перемога духу над матерією, це живе свідчення того, що в основі суспільного життя лежить ідея, яка й упорядковує хаос неполітичного життя.

Економіка повинна бути полем здійснення політики. Так само як ідея впорядковує матерію, так і політика впорядковує і підкоряє собі економіку, використовуючи її за природнім призначенням – як інструмент впровадження своєї волі в життя, як сферу забезпечення матеріального існування людей.

У відношенні “політика-економіка” проявляється не тільки відношення “ідея-матерія”, але і “якість-кількість”. Якість – це характеристика політики, так само як кількість – характеристика економіки. Політика має справу з ідеями і волею, із сутностями, які неможливо виміряти кількісно. Єдиний критерій для цих сутностей – це якість.

Характерною ознакою сучасної епохи є те, що вона пішла набагато далі ніж теоретичні побудови економічного детермінізму, де економіці відводилася роль “базису”, але всі інші сфери суспільного буття хоч і виступали її породженнями, все-таки зберігали відносну внутрішню особливість як “надбудови”. Те ж, що ми спостерігаємо сьогодні – це тотальна “економізація” всього людського буття. На зміну людині політичній приходить людина економічна, яка повністю належить до царства кількості і всю повноту буття якої зведено до механічних функцій виробника і споживача. Економіка повністю замінює собою всі інші сфери суспільного життя, економічні принципи і методи стають принципами для всіх сфер життя. Взяти хоча б тотальну комерціоналізацію мистецтва, спорту, шлюбу і т.д., екстраполяцію економічних понять та дисциплін у неекономічні сфери: “політичний ринок”, “політичний маркетинг”, “особистий капітал” і т.д.

Політика сьогодні, як мріяли про це ідеологи матеріалізму, дійсно стала служкою економіки. І проявляється на усіх рівнях: від втрати політикою свого ідейного наповнення до тотальної влади грошей, плутократії і корупції.

Отже, соціал-націоналізм розглядає економіку як необхідну умову існування суспільства, але вважає правильним і справедливим стан, за якого економіка підпорядковується політиці, так само, як матерія підпорядковується ідеї, як наше тіло підпорядковується нашому розуму і душі. Економічна сфера має бути обмежена своїми природними рамками, експансія економіки в політику, мораль, мистецтво, релігію має бути зупинена. І саме домінація політики над економікою здатна це забезпечити. Тільки подолавши “людину економічну” ми зможемо подолати кризу сучасності, яка загрожує повним виродженням людства і глобальною катастрофою.

Економічна епоха – витоки та необхідність її подолання. Капіталізм.

Як вже було зазначено вище, ми живемо в економічну епоху, епоху тотальної домінації економіки. Де витоки цієї епохи і що призвело до її появи?

Економіка супроводжувала суспільне життя в усі часи. Але тільки в останні 200-300 років вона стає Альфою і Омегою всього людського буття. Очевидно, що цей етап збігається з появою капіталізму, який зараз ліберальна теорія часто замінює поняттям “ринку”. Не будемо заглиблюватись у штучні термінологічні дискусії, натомість зупинимося на сутності цього явища.

Ми не зрозуміємо що таке капіталізм, якщо будемо трактувати його як всього лише один з варіантів економічного ладу. Капіталізм – це більше ніж економічний лад, це – епоха тотального панування економіки у людському бутті. Основний ресурс цієї економічної влади визначений у самій назві цього явища – капітал. Капітал, всесильний, всюдисущий і при цьому замкнений на собі, єдиною метою якого є безмежне і полишене жодного сенсу накопичення самого себе.

Домінація капіталу над суспільствами набирає конкретних соціальних і національних форм, конкретизуючись у спільнотах, які й здійснюють безпосередньо диктат капіталу.

Як результат – капіталізм робить все людство заручником абсурдного і сліпого апетиту капіталу, який сьогодні виходить на фінішну пряму свого божевільного бенкету у вигляді глобалізації, знищуючи нації та держави, змішуючи раси та перетворюючи людей на відірваних від Крові і Ґрунту батарейок, які ведуть жалюгідне анонімне споживацьке існування.

Логічний наслідок подальшого розвитку економічної епохи, тобто капіталізму, – глобальна екологічна катастрофа, яка проявиться як у знищенні людських етнічностей і повній деградації роду людського, так і в неспроможності природи подолати наслідки супер-експлутації з-боку капіталу.

Лібералізм, соціалізм і комунізм як породження капіталізму

Капіталізм як епоха домінації економіки в людському бутті призводить до того, що політична сфера життя визначається економічною логікою. У філософії це призводить до тріумфу матеріалізму, який як ніколи зміцнив свої позиції саме в добу капіталізму. В політиці ж це призводить до появи ідеологій, які є наслідком панування тіла над розумом і душею, матерії над духом, вертливості торгаша над честю воїна.

Першою з таких ідеологій і повністю домінуючою на сьогоднішній день є лібералізм. Лібералізм – це ідеологія, яка абсолютизує абстрактного, анаціонального, відірваного від соціального контексту індивіда – ідеальну “батарейку” для капіталістичної системи. У капіталістичній сутності лібералізму нема ніяких сумнівів – він виникає одночасно з початком епохи тотальної економічної домінації і з самого початку є найбільшим апологетом капіталізму. У своєму економізмі лібералізм прагне повністю підкорити “економічній раціональності” усі сфери людського буття. Сьогодні лібералізм – це вже навіть не ідеологія в традиційному розумінні цього поняття, а мета-ідеологія, прийняття основних постулатів якої є умовою самої участі у сучасній “великій політиці”.

Корені соціалізму так само лежать у зародках капіталістичної доби. Капіталістичну спрямованість соціалізму повністю викриває його матеріалістична установка і віра у всесильність економічних процесів. Домарксистська традиція соціалізму вже несе в собі ті зародки, які розвинуться у теорії Маркса: класовість, зрівнялівка, тотальна уніфікація людського життя, антитрадиціоналізм, антидержавництво, нехтування національним началом, віра в “кінець історії”, абсолютизація економічної сфери. Соціалізм не пропонує відмовитися від тотальної домінації економіки, він лише прагне змінити структуру цього “економічного суспільства”, змістивши акцент з ліберального індивіда на соціальний клас, однаково нехтуючи нацією. Але фактично, через аморфність концепту соціального класу та його тимчасовість (адже клас – це наслідок несправедливості, а не вічна категорія, як нація), в центрі уваги соціалізму опиняється знову ж таки індивід, як і у лібералізмі.

Комунізм є нічим іншим, як доведеним до логічних висновків соціалізмом, помноженим на крайню політичну пристрасть. В ньому матеріалізм, антинаціоналізм і економічний детермінізм досягнули свого крайнього виразу. Комунізм на практиці означає капіталізм, тобто диктат економіки над усім людським життям, в його найжахливішій формі, за якого експлуатація, відчуження і нищення національного буття досягають пікових форм.

Таким чином, і лібералізм, і соціалізм, і комунізм є породженням капіталізму, влади економіки над політикою і рештою сфер життя. Всі вони є однаково матеріалістичними, антинаціональними і економістичними доктринами, які ведуть людство до загибелі. На сьогоднішньому етапі в авангарді цього смертоносного наступу є лібералізм, який став абсолютним ідеологічним гегемоном сучасності.

ІІ

Подолання економічної епохи – капіталізму

Отже, після загального огляду таких понять як філософія економіки, економіка, політика, капіталізм, лібералізм, соціалізм, комунізм, після розгляду взаємозв’язків між економікою і рештою сфер суспільного життя, особливо з політикою, після оцінки причин кризи сучасності та економістичної сутності сьогоднішньої епохи можна перейти до розгляду нинішнього стану філософії економіки в соціал-націоналізмі та відповісти на ключове питання – якою має бути філософія економіки соціал-націоналізму?

Перша і корінна позиція філософії економіки соціал-націоналізму – це подолання епохи тотальної домінації економіки над рештою сфер життя, тобто подолання капіталізму.

Соціал-націоналізм має повернути політиці первинність у суспільному житті, тим самим поставивши економіку в залежність від неї. Це – перша умова подолання капіталізму.

Подолання капіталізму полягає у підкоренні економіки людською волею, поставленні її на службу нації, а не на погибель їй. Процес підкорення економіки політиці неодмінно має супроводжуватися звільненням моралі, релігії, мистецтва, спорту, міжстатевих і сімейних стосунків і т.д. від тотального панування економіки.

Економіці має бути відведене суворо окреслене політикою, релігією і мораллю місце у суспільному житті, за рамки якого вона не зможе вийти. Економіці не можна дозволяти діяти подібно до ракової пухлини, яка поглинає весь організм, тобто економіці не можна дозволяти ставати капіталізмом. Основний запобіжник від цього – політична воля.

Припинення гегемонії економіки у людському бутті означає кінець капіталізму, а значить – відвернення глобальної катастрофи і повернення людства до природних форм свого буття.

Економічна система соціал-націоналізму

Якщо перше і найголовніше зроблено – ліквідовано гегемонію капіталу і відведено економіці її локальне місце в суспільному житті, то постає питання про те, якою має бути внутрішня природа економічної системи з точки зору соціал-націоналізму.

Соціал-націоналізм у своїх філософських, політичних та економічних побудовах стоїть на засадах соціальної та національної справедливості. Головною цінністю соціал-націоналізму є нація, як вічна кровно-духовна спільнота.

Відповідно, економічна система соціал-націоналістичного суспільства – це обмежена і контрольована політикою, мораллю, мистецтвом та релігією, а перш за все державною владою, сфера національного буття, де здійснюється виробництво і розподіл усього, що може бути виміряно кількісно і піддано обміну, яка повинна забезпечувати матеріальну сторону існування нації, забезпечувати її всебічний розвиток та збільшувати її силу.

Економіка, як і економічний розвиток, ніколи не може бути самоціллю. Самоціллю завжди є велич та сила нації, а економіка – це лише один з інструментів досягнення цієї величі та сили. Економіка завжди має існувати для чогось, вона завжди засіб, але ніколи не мета. Економіка без впорядкування політикою подібна до тіла без розуму і свободної волі – а тіло без розуму і свободної волі – це тіло тварини, але аж ніяк не розумної та вільної істоти – людини.

Економічна система соціал-націоналістичного суспільства має ґрунтуватися на трьох основоположних принципах її організації – принципі праці, принципі сильної держави, принципі неможливості конвертації економічного капіталу у неекономічний.

Принцип праці

Праця – це метод створення суспільних благ. Праця, на відміну від творчості, не може вважатися самоціллю і діяльністю, яка завжди покликана реалізувати духовні прагнення людини. Праця – це шлях до задоволення економічних потреб нації і конкретної людини.

Як і все, що має стосунок до економічної сфери життя суспільства, праця не є самоціллю, а повинна бути засобом досягнення мети, яка лежить поза економічною сферою. Тільки в такому разі праця постає не просто замкненим колом відчуження від власних продуктів або шляхом до абсурдного накопичення капіталу заради самого факту цього накопичення, а перетворюється на могутній етичний принцип організації суспільства, на мірило справедливості та дію, яка наближає людину і всю націю до тріумфальної перемоги національного духу, великої альтруїстичної мети.

Праця як етичний принцип виявляється у тому, що жоден громадянин соціал-націоналістичного суспільства не може не працювати. Праця в соціал-націоналістичному суспільстві – це умова переходу до громадянського стану. Той, хто може працювати, але не працює – є соціальним паразитом і не може бути повноправним громадянином, бо він не вносить своєї долі у спільний національний казан, не докладає своїх зусиль до досягнення спільної національної мети. Тому абсурдною і вкрай шкідливою є ситуація, коли такий індивід отримуватиме щось із цього спільного казана.

Етичний обов’язок перед нацією не варто вульгарно зводити до фізичної праці – ним є усіляка праця з вироблення економічних благ, а також творчість.

Лихварство, а також будь-який прибуток, отриманий не через працю – є соціальним паразитуванням. Подібна злочинна практика не повинна мати місця у соціал-націоналістичному суспільстві, яке захищає і надає широкі права всім працюючим людям, незалежно від сфери їх праці чи їх соціального походження. Але соціальний паразитизм, будь то огидне жирування фінансових спекулянтів чи існування ледарів за рахунок соціальних виплат, має бути викоренений як шкідливе у всіх відношеннях явище.

Праця, як мірило соціальної справедливості, тісно пов’язане із принципом сродності та питанням про елітаризм і егалітаризм, тому для пояснення цього зв’язку необхідно спочатку розібратись у питанні про соціальну рівність чи нерівність.

Між людьми немає рівності. Це фундаментальне твердження соціал-націоналізму у соціальній сфері. Ні природа, ні дух не знають рівності. Рівності немає ні між націями, ні між людьми. Всі люди народжуються з різними задатками, формуються в різних середовищах, мають різні інтереси, схильності, різний рівень фізичного, інтелектуального, духовного розвитку. Утопія абсолютної рівності призводить до задурманення людського розуму і духу та до величезних соціальних катастроф, до огидної зрівнялівки, коли великий вчений ставиться на одну дошку з повією, а ветеран війни – з ледарем і боягузом. У твердженні про нерівність людей немає нічого “антилюдського”, більше того, це і є наслідок розуміння сутності людського буття, це повага до законів природи і духу, це прагнення ще більш возвеличити найкраще і дати шанс на виправлення гіршому, чітко окресливши його. Це можливість називати зло – злом, і не урівнювати його у правах з добром. Кінець кінцем, це елементарна логіка життя, яке не знає одноманітності та рівності в усьому. Життя, яке кожну мить доводить нам, що ми живемо у світі вічної боротьби, де тільки сила і розум дають нам можливість перемагати.

У рамках національної спільноти соціал-націоналізм не дає перейти здоровій конкуренції між людьми в усіх сферах у взаємне поборювання і війну всіх проти всіх, шляхом впровадження справедливої соціальної політики та спрямовування людської енергії на боротьбу за великі загальнонаціональні цілі.

Нерівність, однак, ніяк не може слугувати для виправдання соціального паразитування. Навпаки, саме визнання того, що люди різняться своїми якостями, спонукає до створення такого ладу, де б місце людини у суспільній ієрархії визначалося її позитивними, корисними для нації якостями.

Соціал-націоналісти є елітаристами, які на противагу егалітарним ідеологіям лібералізму, соціалізму і комунізму будують такий лад, за якого нацією керує національна еліта – кращі з кращих, обрані з усіх соціальних верств нації люди, які завдячують своєму високому становищу не своєму походженню чи грошам, а виключно елітарним якостям: волі, розуму, альтруїзму, відповідальності, мужності.

Лібералізм, соціалізм і комунізм натомість будують егалітарну утопію в теорії і огидну плутократію, владу найгірших і найцинічніших – на практиці.

Нерівність між людьми проявляється у принципі сродності праці, традиційному для європейської філософії, в Україні найбільш розвинутим Григорієм Сковородою. Сродність праці означає, що кожна людина має працювати у тій галузі і займати те місце у суспільній ієрархії, яке найбільше відповідає її природним задаткам і набутим здібностям.

Соціал-націоналістичне суспільство повинно гарантувати кожній людині можливість займатися тією справою, яка є сродною для неї, в той самий час блокуючи доступ людей невідповідних якостей до тих галузей суспільства, які вимагають особливо розвинутих позитивних якостей.

Принцип сродності, відомий ще від стародавньої філософії і будучи базовим для суспільної організації суспільств традиційного типу, потребує нового народження. Хаос сьогоднішнього соціального ладу має бути підпорядкований розумній та справедливій суспільній організації.

Впровадження принципу сродності праці досягається через всеохоплюючу систему виховання і освіти, яка покликана виявляти здібних людей ще на самих ранніх етапах соціалізації і одразу спрямовувати їх подальший розвиток.

Соціальна справедливість реалізується через сродність праці і через справедливий розподіл суспільних благ між працюючими людьми. Розподіл плодів економічної діяльності має здійснюватися згідно єдиного критерію – ступеню вкладу праці людини в загальнонаціональний розвиток. Очевидно, що виявити цінність праці людини можна лише у порівнянні із цінністю праці інших людей.

У соціал-націоналістичному суспільстві праця будь-якої людини буде шануватися. Але очевидно, що праця двірника не може бути оцінена на одному рівні з працею фізика-ядерщика, праця продавця в кіоску – з працею шахтаря, праця парикмахера – з працею командира підводного човна, праця офіціанта – з працею підприємця, який сам веде управління своєю фірмою, а праця естрадного співака – з працею хірурга-кардіолога. Це правильно і справедливо. На те і існує об’єктивна нерівність у суспільстві, аби праця і зусилля кожного були оцінені відповідно і спонукали людей до постійного особистого зростання. Але нерівність ця проявляється в об’єктивній і закономірній оцінці суспільної користі праці, але не у зневазі до менш освічених чи менш суспільно активних людей. Навпаки, покликання і завдання еліти нації – вести за собою решту і підтягувати її до свого рівня.

Абсолютизація принципу праці в економічній системі соціал-націоналізму знімає питання про класовість суспільства і стверджує безкласовість соціал-націоналістичного суспільства, соціальна структура якого складається не з антагоністичних класів, а з усіх працюючих верств нації, які представляють свої соціально-економічні інтереси в рамках держави та у формах громадського самоуправління, в тому числі через можливість участі працівників у безпосередньому розподілі доходів їх підприємства.

Якщо умовою переходу до громадянського стану за соціал-націоналізму є суспільно корисна праця то, як вже було сказано вище, соціальні паразити опиняються поза суспільством. Таким чином, не буде існувати соціальних верств, які паразитують на інших і не займаються суспільно-корисною працею.

З принципу праці випливає обґрунтування приватної власності. Приватна власність – це природна потреба людини, позбувати якої її можуть лише ті ідеології і режими, які прагнуть експлуатувати її безмежно. Приватна власність – це логічна і справедлива винагорода людини за її суспільно-корисну працю. Застереження ж полягає в тому, що якщо приватна власність набута шахрайським, несправедливим шляхом, шляхом нетрудових прибутків, то такою вона вважатися не може. Приватна власність – це не прикриття для соціальних паразитів, а наслідок суспільно-корисної праці людей, які є її повноправними власниками.

Що ж до самого концепту “суспільного класу”, то варто взагалі відкинути цю антинаціональну отруту на смітник збанкрутілих ідей. Теорія поділу суспільства на класи виходить з того, що первинною і абсолютно домінуючою сферою людського життя визнається економічна сфера. Про згубні наслідки такого підходу вже було сказано вище. Характерно, що в докапіталістичну добу філософи, які досліджували людське суспільство, виділяли великі групи людей в суспільстві не за економічним критерієм, а за критерієм їх сродності. А в час тотального панування економіки такий підхід було замінено поділом людей виключно за економічними характеристиками, які стають системноутворюючими і визначальними щодо всіх рис і якостей особистості.

Принцип сродності виходить з того, що людина реалізує себе як особистість в світі через здійснення ідеї, яка дається їй через її здібності і нахили. Тобто в основі поділу людей за принципом сродності лежить ідея, а в основі поділу людей на класи – їх суто економічна функція, ніяк не пов’язана з їх буттєвим призначенням.

Теорія класів зазнала краху хоча б з тої простої причини, що сьогодні класів як великих соціальних груп з характерною їм свідомістю і типом економічної діяльності просто не існує. Є лише працююча більшість і паразитуюча меншість, і це паразитування зумовлено конкретними психічними, соціальними і національними характеристиками, а не абстрактною “класовою” природою.

Класова теорія дробить націю і нацьковує одні її частини проти інших. Замість того, щоб чітко окреслити коло соціальних паразитів, як це робить соціал-націоналізм, класова теорія абсолютизує роль так званого пролетаріату, а майже всі інші суспільно-корисні верстви – від селян до дрібних і середніх підприємців, які працюють у поті чола, зараховує у ворогів та експлуататорів.

Соціал-націоналізм чітко заявляє – нація є неподільною і вічною кровно-духовною спільнотою, а її соціальну структуру становлять усі працюючі, суспільно-корисні верстви – робітники, селяни, дрібні і середні підприємці, служителі традиційних релігійних культів, державні службовці, науковці, військові, працівники мистецької сфери і т.д. Соціальні паразити – олігархи, лихварі, орендарі, фінансові спекулянти, кримінальні і десоціалізовані елементи не є частиною соціальної структури нації і виводяться за межі громадянства соціал-націоналістичного суспільства.

Принцип сильної держави

Як вже неодноразово наголошувалося вище, економіка має бути залежною від політики. На практиці це має виявлятися в існуванні потужної соціал-націоналістичної держави, яка б локалізувала економічну сферу життя і здійснювала над нею систематичний контроль і регулювання.

Очевидним сьогодні є те, що ліберальні теорії про необхідність “абсолютно вільного ринку” і мінімального втручання (а то й повного невтручання) держави в економіку зазнали повного краху. З надією хоч якось захиститися від наслідків економічної кризи уряди багатьох країн намагаються відродити атрофовані лібералізмом державні механізми регулювання економіки. Але безглуздість і навіть злочинність таких дій вражає – основна державна підтримка йде на додаткове фінансування банківської системи, яка і є головною причиною кризи. Замість того, щоб кинути всі зусилля держави на ліквідацію паразитарної системи фінансової спекуляції, вона тільки підживлює її все новими і новими, відірваними від працюючих громадян, грошима. Але це закономірно, бо подолати капіталізм і фінансову спекуляцію здатні не наскрізь зогнилі ліберально-соціалістичні уряди, які є його прислугою, а лише могутня соціал-націоналістична держава, народжена в процесі національної революції.

Отже, соціал-націоналістична держава має використовувати усі доступні їй методи для впорядкування економіки і підпорядкування її інтересам нації. У час, коли глобалізація вже, здавалося б, остаточно похитнула силу держави, саме сподівання на відновлення державою свого авторитету і сили дають надію на те, що капіталізм буде подолано.

Держава має відновити свою власність над стратегічними галузями (такими як енергетична, транспортна, інформаційна) та підприємствами, які мають стати матеріальним втіленням державної економічної могутності та забезпечити її здатність тримати економічні процеси під своїм контролем. Також державна власність на стратегічні галузі економіки і великі підприємства означатиме неможливість надмірної концентрації економічних ресурсів у приватних руках, тобто олігархії. Олігархія, яка втілюється саме через захоплення великої промисловості і “кровоносних систем” економіки (наприклад, енергетичної, інформаційної чи транспортної), за таких умов стає неможливою і економіка починає працювати не на хижацький апетит капіталу, а на національний інтерес. Соціал-націоналістична держава має знищити лихварство, як порочну суспільну практику, яка знищує людей як матеріально, так і морально.

Тут треба окремо зупинитися на необхідності знищення ліберальної вигадки про “неефективність” державного управління підприємствами. Величезна кількість великих підприємств в Україні, які злочинно були за копійки віддані олігархам, приносили в бюджет реальні прибутки.

Аргумент, який доводить, що керівник державного підприємства часто має меншу мотивацію до покращення економічних показників, аніж власник приватного підприємства, звичайно, має певне раціональне зерно. Але тільки в тому випадку, якщо прибутки керівництва і трудового колективу державного підприємства ніяким чином не залежать від якості праці цього керівництва і колективу. Якщо б така залежність існувала, особливо якщо б вона була б забезпечена безпосередньою участю кожного робітника чи службовця у розподілі прибутків підприємства, то питання про недостатню мотивацію було б зняте.

Більше того, якщо власник підприємства є паразитом, який це підприємство не створював, а отримав за копійки а то і взагалі невідомо який шляхом, наймає на підприємство “менеджерів”, а сам нічого не робить і жирує на не ним зароблені гроші, то чи можемо ми в такому випадку стверджувати, що такий стан речей є справедливим, а цей, з дозволу сказати, “підприємець”, має не те що мотивацію, а взагалі хоч якесь уявлення про пріоритетні напрями розвитку підприємства і про потреби трудового колективу? Очевидно, що в такому разі йдеться про паразитування, яке не може бути ані продуктивним для суспільства, ані спричиняти будь-який розвиток.

Але у випадку, якщо власник підприємства одночасно є його реальним керівником, якщо він працює на постійне вдосконалення його роботи і дослухається до думок і прагнень своїх підлеглих, то очевидно, що він не тільки матиме і чіткий план розвитку своєї справи, але і здорову і сильну мотивацію до зростання прибутку підприємства, а значить – і прибутку всього суспільства. Тоді він як справжній і авторитетний керівник, як дійсний лідер цього трудового колективу підтвердить і своє право буди повноправним власником.

Уся власність, отримана несправедливим і незаконним шляхом, має бути повернена державі з подальшим вирішенням її майбутньої долі. Якщо це стратегічні підприємства і ті об’єкти, які мають для національної економіки важливе значення або просто є прибутковими – вони мають лишитися у державній власності. Приватизації можуть підлягати лише ті підприємства, які є збитковими для держави і не мають стратегічного значення для нації. Це положення є принциповим, бо це реальне втілення простої і логічної справедливості, без якої побудувати соціал-націоналістичне суспільство неможливо. Вкрав – значить віддай і понеси за свої дії справедливе покарання. Але ці прості і логічні висновки для ліберальних шахраїв є чимось “варварським”. Для цих фарисеїв мати свою точку зору на історичні події часто є злочином, а натомість обікрасти цілу націю, забравши в неї накопичені десятками років багатства – це “нормальний економічний процес”.

Для держави особливо важливою також є необхідність володіння і контролю над природними ресурсами та землею, які є власністю всієї нації і не можуть бути відчужені від неї в ім’я інтересів приватних осіб. Земля може знаходитися у приватній власності лише тих, хто на ній працює.

Олігархічна система, яка концентрує величезні економічні потужності у приватних руках, крім явної несправедливості несе суспільству також і повне зубожіння і безправ’я. Олігарх не зацікавлений розвивати підконтрольні йому підприємства, натомість він лише нещадно їх експлуатує, витрачаючи надприбутки на розкоші і вивозячи їх за кордон. Українська економічна історія останніх двадцяти років наглядно демонструє такий стан справ.

Покласти край диктату олігархії, транснаціональних корпорацій та міжнародній спекулятивній фінансовій системі здатна лише потужна і легітимізована нацією держава, яка керується принципами соціальної та національної справедливості. Для виконання такого завдання держава має концентрувати у своїх руках таку кількість власності, яка б гарантувала, по-перше, недопущення утворення олігархічної системи, а по-друге – робила позицію держави у національній економіці вирішальною.

В сьогоднішніх умовах суверенітет абсолютної більшості держав світу – це фікція, присутня лише на папері. Реально ж сьогодні економіка тотально домінує над політикою, в тому числі і над державною політикою. А економіку сьогодні контролюють транснаціональні корпорації та світова спекулятивна фінансова система, які є антинаціональними за своєю суттю. Сила державної влади щороку згасає, а уряди держав перетворюються на маріонеток антинаціонального капіталу. Єдиний спосіб покласти цьому край – припинити панування антинаціонального капіталу в конкретних країнах силою потужної держави, підтриманої народом. Першою такий приклад іншим націям має подати українська нація.

Елітаризм і визнання природної нерівності людей за соціал-націоналізму не веде до експлуатації людини людиною, що фактично відбувається за панування егалітарних ідеологій, а навпаки, визначає відносини експлуатації абсолютно неприродними та аморальними. Експлуатація – це використання людиною іншої людини в своїх корисливих цілях, а соціал-націоналізм натомість впроваджує владні відносини між людьми, які характеризуються здатністю державної влади на впорядкування людської енергії задля досягнення спільного блага.

Домінантна роль держави в економіці забезпечує можливість “відстороненого” погляду на економічну сферу життя суспільства, що дає можливість нівелювати негативні наслідки обездержавленої економіки, коли кожен економічний суб’єкт керується лише своїми інтересами, нехтуючи при цьому загальним інтересом нації.

Ситуація, за якої величезна кількість економічної могутності і влади опиняється у руках тих, кого ніхто не обирав, не уповноважував і кого, тим більше не можна контролювати чи змусити до відповідальності, є абсолютно несправедливою і суперечить елементарному здоровому глузду, так задурманеному ліберальним способом мислення. Держава, як найбільш легітимний інститут суспільства, має природне право на домінацію над економікою.

В той же час соціал-націоналізм не тільки не заперечує, але й визнає необхідність приватної ініціативи в економіці, сфера реалізації якої – це так званий “малий і середній бізнес”. Така приватна ініціатива дасть можливість суспільству уникнути вкрай шкідливої і обтяжливої тотальної бюрократизації і збереже високу соціальну динаміку, необхідну для здорового розвитку суспільства. Комуно-соціалістичні доктрини, повністю заперечуючи приватне в економічному житті, призводять до створення громіздких і нежиттєздатних орд бюрократів, які горбом лягають на спину нації та є болотом корупції і бюрократичного самодурства.

Принцип сильної держави в філософії економіки соціал-націоналізму означає реальну перемогу політичної волі над “економічною раціональністю”, згідно з якою кожен діє нібито “раціонально”, а у загальному підсумки такі дії ведуть до катастрофи. Політична воля йде іншим шляхом – вона у соціал-націоналістичній державі має бути інтегрованою волею усієї нації, яка концентрується у волі політичної еліти, що репрезентує всі суспільно-корисні верстви, всю націю.

Принцип неможливості конвертації економічного капіталу в неекономічний

Економіка, коли вона набирає форми капіталізму, починає тотально домінувати над рештою сфер суспільного життя. Знаряддям такої домінації стає капітал як сукупність об’єктів, які здатні давати прибуток.

Капітал як суто економічна категорія починає охоплювати усі сфери суспільного життя, здійснюючи у них свій вплив так само, як і в економічній сфері. Відбувається конвертація економічного капіталу у неекономічний. Капітал за своєю суттю є економічним, і підкреслюємо тут його економічну природу, говорячи про нього як про “економічний капітал” саме для того, аби підкреслити його здатність переходити у неекономічні форми, конвертуватися у “політичний”, “особистісний”, “мистецький” і т.д. “капітал”.

Яка природа цієї конвертації? За капіталізму економічний капітал стає головним мірилом соціального статусу та “успішності” людини. Відповідно, саме економічний капітал задає “правила гри”, зміст і форму політики, мистецтва, міжособистісних стосунків, моралі, релігії тощо. Таким чином, економічний капітал у неекономічних сферах починає виконувати ту ж саму (або майже ту ж саму) роль, що й в економічній сфері – роль системноутворюючого фактору.

Але оскільки навіть умови капіталізму не можуть забезпечити повну тотожність змісту і обсягу ролі капіталу в економічній і неекономічній сферах, то в неекономічних сферах сам принцип капіталу отримує форму “політичного”, “особистісного”, “мистецького” капіталу. Цей “неекономічний” капітал має економічну природу, але через специфіку неекономічних сфер життя до нього додаються “неекономічні” фактори які, сполучаючись із суто економічними, в політиці (наприклад) утворюють “політичний капітал”, який функціонує згідно тієї ж логіки, що і економічний капітал в економіці.

“Політичний капітал” (як і інші “неекономічні капітали”) складається з економічного капіталу, до якого додаються суто політичні фактори (вміння і навички ведення політичної пропаганди, харизма політика, політична ідеологія і т.д.) і функціонує якщо і не точно так, як економічний в економіці, то дуже подібно. Ця різниця існує якраз через наявність у “політичному капіталі” суто політичних факторів.

Конвертація економічного капіталу в неекономічний йде двома шляхами – через безпосередню владу грошей у неекономічних сферах та через перейняття неекономічними сферами принципу капіталу як нескінченного і абсурдного накопичення в статусі основного принципу їх функціонування. Тобто, домінація капіталу в житті суспільства досягається через його безпосередній економічний вплив в усіх сферах та через прийняття його принципу як основного для всіх сфер життя.

Таким чином, цінність політичної сили за умов капіталізму полягає у наявності в неї “політичного капіталу” – економічного капіталу плюс специфічно політичних рис, які є привабливими на тому чи іншому сегменті “політичного ринку”. Мета діяльності політичної сили за умов капіталізму – безперервне збільшення “політичного капіталу”, що відбувається не заради великої мети, а заради накопичення як такого – тобто в силу вступає принцип капіталу як накопичення заради накопичення без жодної мети, яка б виходила за рамки цього замкнутого кола накопичення. Кількість перемагає якість, а політика стає заручницею економіки.

В інших неекономічних сферах ситуація є подібною до тієї, яка існує сьогодні в політичній сфері.

Отже, конвертація економічного капіталу в неекономічний, сам факт існування “неекономічного” капіталу – це і є шлях до капіталізму, тобто до тотальної домінації економіки в усіх сферах життя суспільства.

Таким чином, третій основоположний принцип філософії економіки соціал-націоналізму полягає у неможливості конвертації економічного капіталу в неекономічний. Економіка має існувати за своїми законами, політика, мистецтво, мораль – за своїми.

Внаслідок конвертації економічного капіталу в неекономічний з’являється особливий тип людини, який стане домінуючим у сучасному суспільстві – людина економічна. Людина, яка слідує “економічній раціональності”, яка віддає свою волю, розум і душу в повне підпорядкування абсурдній логіці капіталу, логіці нескінченного накопичення без жодної мети. Рантьє, лихвар, торгаш, банкір – ось ідеал людини сучасності. Через можливість конвертувати економічний капітал у неекономічний ця “економічна людина”, в якої вже з’являються специфічні моральні якості, захоплює владу в усіх сферах суспільного життя, стає еталоном, зразком для наслідування. Часи духовних лідерів, відважних воїнів, мудрих державних мужів, чесних трудівників минули – світом править цинічний лихвар і вертливий торгаш.

В силу того, що умовою переходу у стан “економічної людини” є відповідні особисті та моральні якості, “економічні люди” формують свої спільноти, які набувають соціальних та національних рис.

Принцип неможливості конвертації економічного капіталу в неекономічний є конкретизацією установки соціал-націоналізму на обмеження впливу економічної сфери на інші сфери суспільного життя. Необхідно залишити економічні принципи лише для економіки, викорінюючи їх з політики, мистецтва, моралі, релігії. Затерте гасло про “розділення влади і бізнесу” нарешті може бути здійснене лише тоді, коли соціал-націоналістична революція зруйнує сьогоднішні соціальні стереотипи, відновивши традиційні уявлення про соціальний статус, змістивши “економічну людину” з вершини суспільної піраміди. Ця вимога випливає з принципу сродності праці – схильні до економічної діяльності люди мають отримати можливість бути зайнятими у підприємництві та обміні, але масштаб їхнього капіталу (який не буде надто великим, бо основну силу в економіці буде мати держава, яка блокуватиме іманентну капіталу тягу до постійного зростання) та відсутність його сили за межами економіки яка, в свою чергу, буде обмежена політикою і державою, не дасть жодної можливості економіці перетворитися на пануючу сферу життя.

Той, хто стає успішним в економіці, не може автоматично ставати успішним в політиці, в моралі, в мистецтві, в релігії, як це відбувається за капіталізму. Абсурдом буде заперечувати вплив економіки на решту сфер суспільного життя, який все одно буде великим навіть за соціал-націоналістичного суспільства, бо економіка забезпечує матеріальну сторону життя, але матерія є вторинною по відношенню до духу, тому і в здоровому суспільстві у відносинах економіки з рештою сфер життя має існувати чітка ієрархія цих відносин.

Йдеться про те, що економіка не може нав’язувати свою логіку всьому життю, а один з головних запобіжників від цього – це принцип неможливості конвертації економічного капіталу в неекономічний.

Короткий огляд філософії економіки соціал-націоналізму та основних принципів його економічної системи дає нам реальний ґрунт під ногами і тепер ми можемо чіткіше висловлювати свої позиції і вести дискусії на філософсько-економічні, та й просто на економічні теми.

ІІІ

Актуалізація питання про філософію економіки в українському правому русі

Третій розділ цієї роботи стосується актуальних в українському правому середовищі дискусій на тему, яку можна звести до питання “соціальність чи соціалізм?”, яке насправді коректніше формулювати як “соціал-націоналізм чи соціалізм?”.

У третьому розділі доведеться також звернутися до політичної історії та історії ідей, аби показати відмінність між соціал-націоналізмом і соціалізмом.

Інтенсивний ідеологічний та політичний розвиток українського правого руху останніх років остаточно відмежував живе від мертвого – перероджений український націоналізм у вигляді соціал-націоналізму своїм зростанням і першими вагомими політичними перемогами оголив ту прірву, яка пролягає між ним та зогнилою та ідеологічно нікчемною націонал-демократією і так званим “справжнізмом”.

Націонал-демократія не мала більш-менш чіткої економічної програми, яка здебільшого виступала або як набір порожніх дерев’яних фраз із партійних документів, які ніколи ніхто не читає, як меншовартісне преклоніння перед “ринком”, типове для цих середовищ.

Для націонал-демократів економічна складова в їх “ідеології” була хуторянською мімікрією ліберальних теорій, для “справжністів” вона (будучи при цьому все одно орієнтованою на “ринок”) визнавалась такою, яка є “не важливою” порівняно із народницько-шароварними (так звана “гуманітарна сфера”) уявленнями, які і були, по-суті, єдиним предметом їх “ідеології” та “політики”. Економічна ж сфера, “нецікава” для “справжністів” та незрозуміла для націонал-демократів, відходила на відкуп лівим, лібералам та іншим популістам найрізноманітнішого штибу, які посталили справу так що, мовляв, в українських правих взагалі немає розуміння економічної сфери життя суспільства. Але в реальних український правих, на відміну від так званих “правих” нацдемів воно є, і мета цієї роботи якраз і полягає в тому, щоб це задекларувати.

Таким чином, в одному випадку свідомо, а в іншому – в наслідок власної ідеологічної убогості, націонал-демократія прислужилася у створенні в Україні економічної системи тотальної олігархічної експлуатації, яка є реальним втіленням антиукраїнської, антинаціональної природи нинішнього режиму.

Націонал-демократія парадоксально поєднує в собі нерозуміння економічних процесів і преклоніння перед ними. Маючи ліберальну економічну програму, націонал-демократія економічну дискусію завжди програвала і тим самим лібералам, і соціалістам. Отже, націонал-демократія – це так само орієнтована на капіталізм і капітал доктрина, яка призводить до деградації нації, підміняючи її шароварщиною і штовхаючи під диктат капіталу.

Але переступаючи через труп націонал-демократії, український правий рух зіткнувся із новими викликами, породженими відсутністю залізної чіткості положень власної філософії економіки. Виникла спокуса погратися у різні екстравагантні назви та формули. У бажанні знайти ще більше точок роз’єднання зі скомпрометованими нацдемами, які відомі своєю прокапіталістичною позицією, з’явилася мода на “соціалізм”, яка нібито має ще чіткіше затвердити категоричну зневагу “нових правих” до націонал-демократії.

Тому для того, аби розібратися у цій ситуації і поставити крапку у дискусії, яка поки що йде на доволі примітивному рівні, необхідно визначити, що таке соціалізм і як він співвідноситься із соціал-націоналізмом.

Соціал-націоналізм і соціалізм

Як уже було сказано вище, останнім часом в українському правому русі особливо зросла цікавість до соціалізму, а подекуди й цілковите захоплення ним. Що ж таке соціал-націоналізм і що таке соціалізм?

Соціал-націоналізм – це ідеологія, яка визнає вищою цінністю націю як вічну кровно-духовну спільноту та бореться за її велич і всебічний розвиток через досягнення соціальної і національної справедливості.

Соціал-націоналізм вбачає національну справедливість у зайнятті нацією (в нашому випадку – українською нацією) належного їй панівного становища у своїй державі, а також визначного, величного місця серед інших націй світу, яке українська нація має досягнути як така, що здійснила соціал-націоналістичну революцію, побудувала соціал-націоналістичне суспільство і державу, повністю ствердила у ній свій суверенітет і цією історичною місією надихає інші нації.

У глобальному вимірі національна справедливість означає тотальну перемогу національних соціал-націоналістичних революцій, які покінчать із пануванням глобальних паразитарних спільнот, капіталізмом, глобалізацією, врятують світ від катастрофи і створять справедливий світ націй, вільних і суверенних, звільнених від паразитування глобалізаційних спільнот, які розпочнуть новий виток історії, тобто сходження роду людського до вершин абсолютного духу.

Соціальна справедливість у розумінні соціал-націоналізму – це внутрішня упорядкованість суспільного життя в середині нації. Між національним і соціальним існує нерозривний взаємозв’язок, але первинність однозначно на боці національного, бо саме в ім’я нації здійснюється політика і саме в ім’я нації будується соціально справедливий лад. Соціальна справедливість означає подолання капіталізму, відсутність соціального паразитування і експлуатації, вона означає забезпечення сродності праці, логічний і закономірний розподіл прибутків у суспільстві, здорову ієрархію і право кожного громадянина національної спільноти реалізувати свої здібності і таланти в тій мірі, в якій він сам це зможе забезпечити своєю волею і бажанням.

В центрі ідеології соціал-націоналізму стоїть не окрема людина, не “пролетаріат” і не абстрактні “загальнолюдські цінності”. В центрі ідеології соціал-націоналізму – українська нація як вічна кровно-духовна спільнота. Це необхідно пам’ятати завжди, і саме пам’ятаючи це, можна відділяти грішне від праведного.

Що ж таке соціалізм? Соціалізм – це ідеологія, яка має велику кількість варіацій та напрямків, але яка в усіх своїх формах корінним чином відрізняється від соціал-націоналізму, адже основними цінностями соціалізму є людина, рівність, “робітничий клас”, “прогрес”, але аж ніяк не нація і тим більше не українська нація.

Також соціалізм дехто (особливо марксисти) вважає суспільним ладом, який нібито приходить на зміну капіталізму. У першому розділі цієї роботи вже ішлося про те, що соціалізм “на практиці” виступає тим самим капіталізмом, тобто економічна сфера життя “при соціалізмі” так само є домінуючою, лише з тією різницею, що тепер економічну експлуатацію здійснює не приватна особа, а паразитарна номенклатура, яка діє “від імені всього суспільства”. “Соціалізм на практиці” я свідомо беру в лапки, бо в реальності ніякого соціалізму як ладу, який приходить на зміну капіталізму, ніколи ніде не було. Капіталізм продовжував існувати у “соціалістичних” декораціях, експлуатація і несправедливість сягали небачених розмірів, а “соціалізм” існував як свідомо створена ілюзія, фантом, який допомагав тримати обдурені і експлуатовані маси під тотальним контролем.

Соціалізм, “демократичний” чи “революційний”, “утопічний” чи “науковий”, якщо й розглядає в своїх побудовах націю, то лише як історично тимчасове утворення, на зміну якому має прийти “всесвітнє” безнаціональне суспільство. Тобто те, що ми бачимо зараз під виглядом глобалізації, цілковито вписується у соціалістичну доктрину.

Соціалізм – матеріалістична ідеологія, яка відкидає первинність духу і основою життя вважає економічні відносини. Ідейне коріння соціалізму в нові часи – так зване “європейське просвітництво”, яке заклало основи ідеологічної атмосфери Європи на наступні століття, лишивши по собі задуху матеріалізму, атеїзму і антитрадиціоналізму. Соціалізм – дитя просвітництва, таке саме, як і його брат-близнюк лібералізм, такий самий матеріалістичний і антитрадиційний.

Будь-яка матеріалістична ідеологія в результаті побудує капіталізм під тим чи іншим соусом, адже вона ніколи не зможе поставити собі стратегічну мету, яка б виходила за рамки зачарованого кола капіталу. Соціал-націоналізм – ідеологія ідеалістична, економічну сферу життя підпорядковує політиці, моралі, релігії, і тому прагне подолати капіталізм.

Всевладдя капіталу за соціалізму стає тотальним. Людину соціалізм (як і комунізм – крайня форма соціалізму) розглядає всього лише як частину матерії, яка здатна помножувати капітал. Феномен концентраційного табору як форми існування всього соціалістичного суспільства – реальне втілення цієї установки соціалізму в СРСР та інших соціалістичних країнах. Людина має віддати соціалістичній утопії свою життєву енергію й саме життя, збільшуючи цим капітал. А потім соціалізм навіть не буде її ховати – бо це “зайві витрати” на того, хто вже не здатен збільшувати капітал.

Від просвітництва соціалізм також успадкував сліпу фаталістичну віру в “прогрес”, який нібито веде людство до того самого безнаціонального всесвітнього суспільства. Соціал-націоналізм відкидає такий “прогрес”, як і безглузду “віру” в нього. Світ – це вічна боротьба, яка завершиться тільки із завершенням усякого життя, а допоки життя триватиме, триватиме і боротьба, мета якої – збільшення сили власної нації і закріплення соціальної та національної справедливості.

Соціалізм від самих своїх витоків є противником будь-якої приватної власності, згадаємо найперших утопістів – Мора й Кампанеллу, які навіть одяг хотіли зробити суспільною власністю. Саме приватну власність, а не домінацію економіки в житті суспільства, соціалісти вважають причиною всіх соціальних бід. Соціал-націоналізм не є противником приватної власності, натомість стверджує, що приватна власність є заслуженою винагородою за суспільно-корисну працю, виступаючи лише проти нагромадження власності у руках соціальних паразитів.

Соціалізм є ідеологією, яка визнає класовість суспільства і всіляко намагається цю класовість утвердити на практиці, розколюючи націю та штучно записуючи значну частину її суспільно-корисних верств у вороги іншої частини. Класовість – це отрута, яка нищить національний організм, це брехня, яка прикриває дійсних соціальних паразитів, а чесних трудівників підставляє під несправедливий удар. Соціал-націоналізм повністю відкидає ідею класовості, розглядаючи соціальну структуру суспільства як сукупність усіх суспільно-корисних верств нації, лишаючи соціальних паразитів поза нею.

Соціалізм від самого початку є антидержавницькою ідеологією, штучно протиставляючи державу суспільству (так само, як це робить лібералізм). Згадаймо того ж домарксистського ідеолога соціалізму Фур’є, який заявляв що держава – це лишень інструмент експлуатації, і не більше. Те ж саме потім повторювали і Маркс, і Ленін. Для соціалізму держава – це інститут, який беззастережно можна кинути в жертву утопічним абстракціям, який нібито і так “вичерпає себе” в процесі історичного “прогресу”. Як же знайоме українцям таке ставлення до держави, особливо з досвіду соціалістичної Центральної Ради, яка не хотіла будувати державу з принципово ідеологічних мотивів! Соціал-націоналізм вважає державу найвищим проявом творчої сили нації, не протиставляє державу суспільству, вважає її необхідною передумовою розвитку нації.

Будь-який соціалізм є егалітарним, тобто він висуває гасло рівності, яке на практиці виявляється у пануванні найгірших, експлуатації, брехні та нищенні найкращих. Соціал-націоналізм є елітарним і правдивим, він визнає природну нерівність людей, але прагне побудувати суспільство, де б через впровадження принципу сродності праці і створення умов для реалізації талантів і здібностей кожного, була б забезпечена дійсна справедливість, яка і полягає не в стадній уравніловці, а у виділені кращих. Бо краще від гіршого ми зможемо відрізнити лише тоді, коли краще визнаємо кращим. Тільки таке суспільство зможе стимулювати людей до розвитку, забезпечуючи при цьому повагу до гідності кожного, яку він здобуває своєю працею.

Часто доводиться чути, що марксизм і соціалізм – це різні речі. Давайте дивитися серйозно і відкинемо відверті пересмикування – марксизм був соціалізмом, який підсумував весь розвиток соціалізму періоду просвітництва, додав до нього нові положення і видав у вигляді цілісної, “наукової” доктрини. Міф про існування “домарксистського” соціалізму, який нібито мав зовсім іншу природу, так і лишився нічим не підкріпленим міфом. Більше того, якщо порівняти теорії соціалістів-утопістів з теорією Маркса, то в марксизмі ми не знайдемо нічого принципово нового по суті, лише науковоподібну форму та запозичену і видозмінену гегелівську діалектику.

Ще доводиться чути про ще більш ранній період, до Нового часу і просвітництва, де нібито вже є цілісні соціалістичні теорії, які так само “не мають нічого спільного” з марксизмом, який “перекрутив соціалізм”. Часто в цьому контексті можна почути про Платона з його теорією ідеального полісу. Але із соціалізмом її єднає хіба що ідея відсутності приватної власності, а в усьому іншому – від ідеалізму і аристократичного державного ладу до принципу сродності (навіть кастовості) ми бачимо разючий контраст. Робити такі сміливі узагальнення, як записування Платона в “соціалісти” на основі такої скупої бази аргументів – доволі сумнівно.

В дійсності, ми зможемо знайти в історії ідей традицію, яка виступає за органічне суспільство, за пріоритет права спільноти, де індивід розглядається лише в соціальному контексті. Ця традиція значною мірою є предтечею національного романтизму ХІХ століття та повноцінного інтегрального націоналізму, який виникає на межі ХІХ і ХХ століття і продовжувачем якого є український соціал-націоналізм. Того ж Платона ми можемо зарахувати саме до цієї, традиціоналістичної та глибоко європейської традиції, яка в усі часи протистояла антитрадиційній, антиєвропейській та матеріалістичній традиції соціалізму, який завжди прагнув знищити традицію і націю.

В історії України соціалізм – це лайливе слово. Саме соціалістичний дурман, розпущений в українській суспільно-політичній атмосфері кінця ХІХ – початку ХХ століття огидною, меншовартісною і хуторянською драгоманівщиною, призвів до деморалізації, поразки України у революції та війні, яка стала прологом до геноциду українців у ХХ столітті, який теж, якщо хтось забув, відбувався під соціалістичними гаслами.

Соціалізм, ставлячи на перше місце утопічну маячню про всезагальну рівність, пацифізм, антидержавність та космополітизм, призводив до того, що його адепти з Центральної ради, такі як Винниченко, все зробили для підриву життєвих сил української нації та саботажу створення української держави. Український націоналізм в усі часи повністю заперечував соціалізм як антинаціональну ідеологію, яка завжди отруювала душі українців і не давала їм сповна реалізувати свій національний потенціал, змушувала їх зрікатися себе в ім’я інтернаціональної облуди.

Що таке соціал-націоналізм і соціалізм, легко можна зрозуміти на прикладі двох традицій українського політичного мислення. Перша традиція – це традиція Міхновського, друга – традиція Винниченка. І та, й інша мають глибоке коріння, перша проростає з величі княжих часів, з козацької аристократії і з героїчних дум, з “Гайдамаків” Шевченка. Друга – з примітивного народництва, хлопоманства і драгоманівщини. Традиція Міхновського, продовжена Донцовим, Сціборським, Липою, Вассияном, Бандерою, Стецьком – це традиція соціал-націоналізму, де соціальне відіграє надзвичайно важливу роль, але первинною і найвищою цінністю є нація, в ім’я якої і досягається соціальна справедливість.

Традиція Винниченка – це традиція соціалізму, де національне також існує (бо і Винниченко, і Грушевський, і всі інші українські соціалісти вважали себе українцями, розмовляли українською мовою, носили час від часу вишиванки і т.д.), але національне підпорядковане соціалізму, тобто космополітичним та егалітарним утопіям, в ім’я яких націю можна кинути в світовий плавильний казан “прогресу”, що ці соціалісти і зробили в роки української революції.

В українських політичних традиціях національне і соціальне тісно переплітаються, але завжди один з цих принципів домінує. Рівнозначність цих принципів неможлива і це визнавав той самий Винниченко, який писав, що його розриває вибір, який він змушений робити між своїм українським походженням і соціалістичною доктриною, між національним началом і соціалізмом. Винниченко обрав соціалізм і став руйнівником української державності і зрадником, який обеззброїв українську націю перед наступом більшовицьких орд.

Традиція Міхновського, традиція соціал-націоналізму завжди і за будь-яких обставин ставить на вершину своєї ідеології українську націю, а соціальну справедливість вважає необхідною умовою її існування. Не “соціалізм” заради “соціалізму”, а соціальна справедливість і подолання капіталізму, справедливе суспільство праці для величі і розвитку української нації.

В цьому сенсі соціал-націоналізм і виявляє свою соціальну природу – він не мислить повноцінне життя нації без соціальної справедливості, національну справедливість без соціальної. Той, хто визнає націю найвищою цінністю, але при цьому ігнорує соціальні питання є, безумовно націоналістом, але ще не соціал-націоналістом. “Просто націоналізм”, націоналізм без соціального, це найчастіше визвольний націоналізм, який з утвердженням державності повинен ставати соціал-націоналізмом. Соціал-націоналізм – це повнокровний націоналізм, націоналізм, наповнений реальним життям, реальними соціальними відносинами, який здатен існувати не тільки як суха теоретична догматика, але і як щоденна життєва практика.

Національне – це мета, а соціальне – це шлях до цієї мети.

Дехто стверджує, що можна бути націоналістом і соціалістом одночасно, або ж приймати “деякі елементи” соціалістичної доктрини, долучаючи до націоналізму (або ж навпаки, “долучаючи” до соціалізму “елементи” націоналізму) і таким чином ставати “і націоналістом, і соціалістом” одночасно.

Перш за все, на практиці таке “сполучення” є неможливим, бо кожна ідеологія має свою базову, абсолютну цінність, яка формує і з якої розгортаються всі інші. Не можна бути “напів”-християнином і “напів”-мусульманином, все одно постане питання кого ти визнаєш своїм Богом, в даному випадку Ісуса Христа чи Аллаха. Соціал-націоналізм (як і будь-який інший націоналізм) визнає базовою цінністю націю, для соціалізму нація точно не є базовою, та й взагалі вагомою цінністю. Якщо і тільки якщо для людини вища цінність – нація, то вона є націоналістом. Якщо ж ні – то вона націоналістом не є і будь-яка розмова про “національний соціалізм” є вже неважливою, бо якщо нація не є абсолютною цінністю, то ця людина сповідує іншу, не націоналістичну ідеологію.

Часто також можна почути приблизно таку аргументацію: “людина може визнавати націю найвищою цінністю, тобто бути націоналістом, але при цьому вона також приймає соціалістичну доктрину (або ж її елементи) і таким чином вона є “національним соціалістом”, або ж націоналістом і соціалістом “одночасно””. Така аргументація розбивається дуже легко. Найчастіше те, що часто помилково називається “елементами соціалізму” (економічно сильна держава, боротьба із соціальним паразитизмом, ліквідація лихварства тощо) є органічною частиною соціал-націоналізму і навіть суперечить реальним соціалістичним доктринам. Тому така ситуація аж ніяк не є “поєднанням” націоналізму і соціалізму, а просто звичайним соціал-націоналізмом, який є цілісною ідеологію і протистоїть соціалізму.

Якщо ж у світогляд націоналіста потрапляють суто соціалістичні елементи, такі як матеріалізм, егалітаризм, економізм, антитрадиціоналізм, космополітизм, прогресизм, антидержавництво і т.д. – то це свідчить лише про розмиття основ націоналістичної ідеології та ідейний розклад цієї людини. Така еклектика має лише два шляхи – або відмова від розкладаючих елементів соціалізму, або скочення у лівацтво і повна відмова від націоналізму.

Інколи люди можуть помилково (переважно з подачі лібералізму) називати “соціалізмом” те, що ним не є. Антикапіталізм – це не соціалізм, тому назвати кожного антикапіталіста “соціалістом” абсурдно.

Той, хто грається із соціалізмом, має пам’ятати, що стосунки особистості з ідеологією подібні до стосунків чоловіка з жінкою – спочатку цікавість і гра, потім – захоплення, нарешті – офіційне оформлення стосунків.

Природа лівацьких ідеологій така, що в них впадають, як у божевілля, до них скочуються, втрачаючи волю, це гіпноз, який засліплює розум і душу. Правий політичний шлях – це сходження до вершин духу, це постійне напруження всіх сил задля великої мети, це перманентне самовдосконалення, це чистий розум та добре серце. Це шлях істини, яка завжди важче дається і завжди має гіркавий присмак, на відміну від солодкої отрути брехні й утопії. Це шлях гармонії, яку можна зруйнувати одним хибним кроком, на відміну від хаосу, який не має жодного критерію істини чи краси. Скочування у лівацтво – це безвольне падіння у прірву, це наслідок втоми людини від боротьби, бажання послабити постійну напругу змагання. Це сон, у який так хочеться потрапити знесиленій свідомості слабкої, або знесиленої людини.

У випадку з українським правим рухом ми бачимо ситуацію, що “гра у соціалізм” далеко не завжди є проявом ідейної слабкості. “Скочування у лівацтво” – це зовсім несправедлива характеристика для дійсно відданих і абсолютно ідейно та духовно стійких людей, які останнім часом часто звертають свої погляди в бік соціалізму, серед яких є і мої особисті друзі. Я абсолютно переконаний, що в даному випадку вся справа полягає лише у термінологічній плутанині та бажанні деякого епатажу. Ці люди мають на увазі під “соціалізмом” абсолютно нормальні та правильні постулати соціальної та економічної програми соціал-націоналізму. Мені б дуже хотілося, щоб ми раз і назавжди припинили вживати для означення тих чи інших постулатів соціал-націоналізму слово “соціалізм” (яке цілком природно, особливо в силу української політичної історії, викликає огиду), окресливши соціал-націоналізм як цілісну ідеологію, яка прямує до національної величі через соціальну справедливість.

Підсумкове слово

Завершуючи виклад своїх думок в цій роботі, я хотів би закликати до подальшої дискусії та запрошую усіх до неї.

Соціал-націоналізм потребує постійного розвитку і розкриття все більших теоретичних і практичних сфер, де він би міг проявляти себе як стиль мислення, програма дій та життєва практика.

Тому на завершення я повторю лише те, що шлях соціал-націоналізму – це національна велич через соціальну справедливість, це шлях, який пролягає через подолання капіталізму та всіх породжених ним ідеологій – лібералізму, соціалізму та комунізму.

Андрій Іллєнко

Share and Enjoy