Останні 20 років кожного дня у школі та в університеті, на роботі і на вулиці, з телепрограм та інтернет-новин я чув про демократію. Піддати сумніву правильність і святість цього поняття було рівноцінним прояву неграмотності. Демократія  у цьому суспільстві була на одному рівні з І-м законом Н’ютона чи ІІ-м законом Менделя, з геліоцентричною системою Коперніка чи теорією еволюції Дарвіна. Навіть більше – закони і теорії хтось і якось виводив і доводив. А демократія, принаймні у тому вигляді, в якому нам її підсовують, є аксіомою.

Але з плином життя, набуттям знань і досвіду у мене поступово розпочали з’являтися крамольні думки про хибність такого погляду на те «святе» поняття.
Можна довго на різних історичних прикладах, соціологічних дослідах і статистичних даних доводити цю «протестантську» точку зору, але хотілося б зробити це простіше і, так би мовити, життєвіше. Щоб це ідейне послання дійшло до якнайширшої аудиторії. Саме тому я вирішив вдатися до історій з життя – свого власного і своїх товаришів. Як правило, на життєвих прикладах все стає більш зрозумілим. Отже:

Історія № 1: Якось невеличким гуртом ми їхали в маршрутці. Було нас небагато, з нами їхав наш Вождь – Андрій Білецький, який наразі як політв’язень перебуває у Харківському СІЗО на Холодній Горі. Ми стояли та сиділи у хвості звичайного жовтого маршрутного «Богдана», в середині ж салону сидів, розвалившись на двох кріслах одразу добряче п’яний мужик. Самопочуття його було очевидно не найкраще, тому він ні до кого не чіплявся, а хоч і гучно, але загалом мирно спав. На зупинці у маршрутку ввійшов чоловік похилого віку. Він не був п’яницею чи жебраком, звичайний досить охайно вдягнений і поголений вусатенький дідусь. Не встиг він зайти, як маршрутка здійнялася з місця. Старий не втримався і ненароком наступив на одну з «розкиданих по всьому салону» ніг алко-мужика. Той прокинувся й, не зважаючи на вибачення старого, з матюками кинувся на дідуся. Ми звісно не лишилися осторонь – дідусю поступилися місцем,а п’яницю заспокоїли. Це було не важко — йому вистачило одного запотиличника. Через зупинку ми вийшли з «Богдана», Вождь далі поїхав сам. Продовження тієї історії я чув з його слів. Як виявилося, алкан, все ж не заспокоївся. Відчувши, що його кривдник лишився сам (хоча Андрій навіть на вигляд був небезпечніший за нас всіх), п’яниця встав і розпочав «качати права»: розмахувати руками й гучно матюкатися. Вождь терпіти цей цирк не мав бажання, тому просто дав нетверезому поміж очей. Так як Андрій ще з малих років займався боксом та й постійно тримав себе у відмінній бойовій формі, удар його легким не був. Алко-повстанець впав серед салону і відключився. Здавалося б нічого страшного не сталося – нетверезе бидло отримало те, на що воно напрошувалося. Але пасажири чомусь вважали інакше: дамочки заверещали, бабусі ні з того ні з цього розпочали сіяти прокльони, а якісь інтелігентні чоловічки вимагали виклику міліції. Щоб конфлікт не набув небажаних форм, Андрій просто вийшов на найближчій зупинці і пересів на іншу маршрутку.

Здавалося б Вождь не зробив нічого такого, що мало б викликати осуд громадськості, але тим не менше, вередуюча більшість чомусь вважала інакше. Коли я почув цю історію, не надав їй особливого значення. Всяке буває. Тоді я чомусь вирішив, що випадки неадекватної реакції більшості поодинокі. Але десь за півроку зі мною відбулася історія до дрібниць аналогічна.

Історія № 2: Я з дружиною зайшов на кінцевій у автобус. Людей було не багато і ми сіли на друге сидіння від водія. Як виявилося пізніше, перед нами сидів «у стільку» п’яний дядько. Спочатку він почав набридати дівчині, що сиділа поряд. Вона не витримала і пересіла. Тоді нетверезий повернувся до мене. Я різко й грубо відповів і він втратив до мене інтерес. Наступною жертвою своїх чіплянь він хотів вже обрати мою дружину, але цього я терпіти не збирався. Схопивши п’яного за шиворот, я почав викидати його з автобуса. Але «синій», розчепіривши руки-ноги, намертво застряг у прорізі дверей, рясно обкладаючи мене і всіх присутніх кількаповерховими матюками. Тоді я, дав йому «з ноги» в спину, і «алкофронт», випавши з дверей як мішок з … картоплею, почав розтікатися по асфальту зупинки. З вулиці жінка, до дрібниць схожа на Сердючку, противним базарним голосом розривалася «Убили! Убили!». Але, коли закривавлений «синяк», навіть не підводячись, знову почав гнути матюки, дамочка заспокоїлася. Переступивши через алкана, вона спритно зайняла його місце і разом з половиною автобуса розпочала гучні нападки на мене. Аргументи були такі, що я просто не знав, що на них відповісти. «Він же тобі в батьки годиться!», «Він же п’яний, чого ти звертаєш на нього увагу!» і все у тому ж ключі.

До сих пір не можу зрозуміти, чому я з повагою маю відноситися до старшого, який поводить себе неналежно? Як на мене, доросла людина, яка довела себе до такого стану має бути покарана навіть більш суворо, ніж молода.
І взагалі чому чоловік, що напився і не контролює себе, має отримувати статус недоторканого? Навпаки – у всьому, що з ним відбувається в цьому стані він є винним і за сам факт свого сп’яніння має бути покараний.

Таких ситуацій у моєму житті і житті кожного з нас було мабуть безліч. Але чомусь увагу на них звертають не так вже й багато людей. Але витоки з подібних історій мають шокувати кожного мешканця нашого суспільства, хто здатний мислити. Адже у відповідності до демократичних норм всі правила і закони нашого життя має творити більшість населення. Не треба думати, що у ту більшість входять винахідники і науковці, відважні офіцери і талановиті діячі культури, працьовиті підприємці і підприємливі фермери. Представників всіх цих «позитивних» категорій всіх разом узятих принаймні на порядок менше, ніж «п’янкуватих мужичків» і «базарних баб». Але опускати руки зовсім не слід. І тут я пригадную ще одну історію з життя.

Історія № 3: Десь два-три роки тому група моїх побратимів-харків’ян їхала на акцію в Київ. Я особисто у тій поїздці участі не приймав, але чув цю історію від багатьох її учасників. Групою керував ще один наш теперішній політв’язень – доктор історичних наук Олег Однороженко. Виїжджали з Харкова нічним дебальцівським потягом. У вагоні з Олегом їхав ще один сьогоднішній бранець сумління – Ігор Михайленко (Черкас) і ще з півдесятка побратимів. Зайшли у вагон вже за темно, але з пасажирів ніхто не спав. Погоду у вагоні створював величезний знов-таки нетверезий дядько, такий собі типовий донбасянин з помаранчевих агіток. Дістати він у вагоні встиг вже абсолютно всіх, але сперечатися з «синяком» ніхто не хотів. Побачивши нових пасажирів вагонний алкаш одразу ж з виїздом почав чіплятися до них. Найбільш легкою «жертвою» для нього здався невисокий інтелігент у біленькій сорочці і окулярах. Але Олег і не думав миритися з поведінкою нетверезого. «Якщо ви не припините лаятися, я вас вдарю» — інтелігентний доктор принципово не вживав нецензурної лайки. Але п’яниця і не думав припиняти. Отже, за хвилину отримав між очей від інтелігента. Удар спантеличив «донбасянина» і він ще раз брудно вилаявся, цього разу вже в бік кривдника.
«Якщо ви не припините, я вас вдарю ногою» — ще раз попередив доктор. І через хвилину «синяк», що і не думав припиняти, отримав удар ногою.

Але припинити поведінку п’яниці хотів не один Олег. Ще через кілька хвилин нетверезий, що вирішив-таки розібратися з інтелігентом, кілька разів впав на підлогу. То Черкас вирішив допомогти доктору і дати пасажирам шанс на тихий час. Бризкаючи кров’ю з розбитого носа «синяк» втік з вагону.

Не зважаючи на свій нетверезий стан саме він привів згодом міліцію. Всі до одного пасажири вагону написали у поясненнях, що п’яниця впав і побив обличчя сам. І хоч обох (і доктора, і «синяка») у Полтаві все ж зняли з потяга, але за результатами Олег на наступному потязі поїхав далі на Київ, а «алкаш» лишився у полтавському ізоляторі.

Всі три життєві ситуації схожі між собою, їх можна було б розповідати під час антиалкогольних кампаній. Але сенс тих бувальщин набагато більш глибокий, ніж може здатися з першого погляду.

Більшість, яка при сучасній демократії вважається такою-собі «священною коровою» суспільного устрою, в реальності такою не є і бути не має. Більшість завжди глибоко егоїстична, нахабна і до всього того ще й абсолютно пасивна. Вона ніколи не тільки не переймається спільними для всіх справами, але й не бажає докладати зусиль, щоб усунути навіть ті проблеми, які стосуються кожного члена тієї більшості безпосередньо. Саме це і зумовлює всі вади демократії. Саме фетиш некваліфікованої більшості робить її (демократію) утопією неможливою у природі. Пасивна більшість не є і не має бути джерелом суспільних законів. Порядок у суспільстві завжди встановлювала і встановлює активна меншість. І не треба чекати, на ту меншість, треба тією меншістю ставати. Ставати і самим творити закони свого життя. Але не варто забувати, що вся більшість меншістю ніколи стати не зможе. І коли вибір за вас не було зроблено ще на генетичному рівні, то він у вас є. І для кожної здатної людини це справа активності.

орг. с-на

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus