Передмова

Уся історія людства свідчить: серйозні зміни в суспільстві відбуваються лише після того, як та чи інша ідея заполонить серця і думки людей. Будь-яким військовим баталіям, політичним протистоянням передує війна ідей. Ця війна триває всюди і завжди. І перемога, мілітарна чи політична, лише утверджує перемогу, здобуту в світі ідей.

Валентин Мороз – визначний український політолог, історик, громадський діяч, вже довший час перебуває на «передовій» великої битви ідей. Важко переоцінити його вклад в справі розвалу наймогутнішої світової імперії СРСР, в утвердження української державності, а також вплив його ідей на майбутнє України. Праці Валентина Мороза є органічним продовженням формування концепції українського націоналізму в ХХ ст., яку започаткували визначні мислителі: Міхновський, Донцов, Липа, Сціборський, І хоча погляд Валентина Мороза спрямований у майбутнє, в ХХІ століття, цілком логічним і природнім є його аналіз і осмислення праць ідейних і духовних попередників. Адже лише оперись на традицію, аналізуючи здобутий досвід, можна уникнути помилок а прогнозуванні майбутнього. Не випадково праця В. Мороза «У пошуках українського Піночета» присвячена висвітленню однієї з маловідомих сторінок теорії українського націоналізму – твору Сціборського «Націократія».

Всебічно аналізуючи творчість визначного ідеолога українського націоналізму, автор акцентує увагу на тих думках Сціборського, що залишаються актуальними і сьогодні, які можуть служити дороговказом в майбутнє для нинішнього покоління українців.

Валентин Мороз, звертаючись до творчості Сціборського, знаходить нові і нові підтвердження думки, яку стверджує і наголошує завжди і всюди: «Українець повинен дивитися на світ українськими очима». Адже сьогодні особливо гостро перед Україно, постали проблеми, які розглядав Сціборський ще в тридцятих роках. Горе-політики безконечно довго і безглуздо ведуться суперечки в стінах українського Парламенту про те, чи має Україна бути соціалістичною, чи капіталістичною державою, повинна будуватися за Східним чи Західним зразком? Нікому з них і в голову не приходить, що сама постановка такого питання ставить Україну в умови держави упослідженої, недорозвинутої, «бананової республіки». Нації, які сьогодні є «законодавцями мод» у світі будують свою економіку, політичне життя згідно з інтересами своїх громадян, а не згідно з якимись закордонними зразками. Навпаки – вони іншим накидують свій зразок, свою систему цінностей, свої правила гри. Усі універсальні теорії, такі як капіталізм, соціалізм, лібералізм, комунізм є нічим іншим, як сучасною формою економічної і політичної експансії «сильних світу цього». Усі ці теорії спрямовані на руйнування і нівелювання націй. На думку Сціборського, яку особливо підкреслює автор, кожна нація, і українська у тому числі, повинна будувати економічний і політичний устрій, виходячи з власних інтересів, зі своєї традиції, духовності і ментальності, а не згідно із закордонними зразками, які так вперто прагнуть нам нав’язати.

Нація – це живий організм з властивими лише йому світовідчуттями і те, що добре для США чи Росії, держав, позбавлених національного первня, зовсім не обов’язково добре для українців, а швидше всього навпаки. В Україні повинна бути українська економіка. В Україні повинен бути такий політичний устрій який би найбільш відповідав інтересам українців; в Україні повинна пропагуватися така духовність і система цінностей, що опиралась би на українську традицію і ментальність. І не випадково професор Валентин Мороз робить висновок: український націоналізм ХХІ ст. – це соціал-націоналізм, тобто націоналізм, який повинен вирішити які духовні, так і матеріальні проблеми українців, встановити соціальну і національну справедливість. Адже Україна покликана стати не лише Великою, а й Багатою державою. Державний устрій який будь-які зовнішні чи внутрішні проблеми Української держави розглядатиме виходячи лише з інтересів української нації, Мороз, за Сціборським, називає націократією. Але ще раз хочу наголосити: встановлення цього режиму, можливе лише після того, як кожний українець буде дивитися на світ українськими очима, тобто лише після того, як думки і ідеї, пропаговані ідеологами українського націоналізму, заполонять серця мільйонів.

На моє глибоке переконання праця професора Валентина Мороза «В пошуках українського Піночета» — ще один бастіон, ще одна перемога на великому полі битви, битви ідей і переконань. Майбутнє української держави і нації у великій мірі залежить від того, чи переможуть у цій війні ідеї, популяризації і утвердження яких присвячує своє життя Валентин Мороз.

Андрій Парубій

У пошуках українського Піночета?

Концепція українського націоналізму, остаточно сформована у 20-30-ті роки, — це, у принципі триптих: Донцов („Націоналізм”) — Юрій Липа („Призначення України”) — Сціборський („Націократія”).

Але якщо перші два автори дочекались перевидання не лише на Заході після Другої світової війни, але вже й в Україні, — доробок Сціборського практично невідомий навіть у діаспорі, де його ніхто ніколи — річ ясна — не забороняв. Бо кому доступна тепер „Націократія”, видана в Парижі 1935 року, або інші праці Сціборського, розкидані переважно в журналі „Розбудова Нації”?

Така диспропорція є не лише, образно кажучи, „несправедливістю долі”, але й великою практичною незручністю. Річ у тім, що без „Націократії” уявлення про модерний український націоналізм (та й про українську ідею взагалі) є неповним. (Той факт, що уривок з „Націократії” включено до недавно виданої хрестоматії з української соціології, є промовистим свідченням). І якщо вже говорити про несправедливість долі, то вона тим більш виразна, що коли Донцов і Липа — це наші, так би мовити, стратегічні резерви, то „Націократія” (та інші праці Сціборського) — це тактична зброя для безпосереднього застосування в сучасній Україні.

Третя фаза триптиха — це неминучий підсумок. Тут не бачимо ні бурхливого полемізму Донцова, що так і бризкає з його „Націоналізму”, ані дивуючої заглибленості Юрія Липи в „підземні шари” української духовності. Сціборський — це програмова лаконічність, як підсумкова обійма практичних тез. (Річ ясна, що на „тональності” Сціборського позначилися й „непрямі” предки, — такі, як Липинський з його консервативно-монархічним націоналізмом чи Хвильовий з його націонал-комунізмом. Як до них ставився Сціборський — це вже річ другорядна; тут ідеться про реальну спадкоємність. Немає значення також та обставина, що книга Липи з’явилась на три роки пізніше від „Націократії” (1938). Сціборський є логічним завершенням (і синтезом) розкішної серії націоналістичних творів, що їх подарували нам 20-30 роки; хронологічний аспект (повторюємо) не є тут головним).

У книзі шість розділів — наче сальва з шести пострілів. „Демократія”, „Соціялізм”, „Комунізм”, „Фашизм”, „Диктатура”, і нарешті те, для чого й писалася книга: „Націократія”. Ми не збираємося давати „конспект” усієї книги; нехай читач покладе перед собою саму „Націократію” й „мотає на вус”.

Ми хочемо лише навести злегка ретуш і поставити „підсвітку” в тих місцях, де вважаємо потрібним, — для того, аби вся картина була виразнішою.

Метод Сціборського ясний з самого початку. Він аналізує крок за кроком усі актуальні в його час режими, аби підвести читача до фінального висновку: всі вони непридатні для української перспективи. Україні потрібна націократія.

Зрештою, якби навіть визнати всі рецепти Сціборського застарілими, книгу треба перевидати заради тих інформативних перлинок, якими вона зоріє з кінця в кінець, — ніби Чумацький Шлях… Наприклад, хто ще дав таке блискуче пророцтво внутрішнього краху комунізму задовго до появи доказових симптомів: „Повторюємо: сталінізм — це рештки неактуальної вже комуністичної догми, що в цілости підпорядкована тактиці вимушених компромісів” (стор. 41-42. Усе цитування — за паризьким виданням 1935 року).

Сказати так про сталінізм у 1934 році, в час його апогею! Так міг висловитись або безнадійний фанатик, що абсолютно ігнорує реальність, або… людина, що вміла „дивитися крізь землю” і в момент статистичного тріумфу сталінізму бачити реальні пружини, що забезпечували його неминучий крах. Який парадокс: Пайпса чи Бердяєва, що „розклали по поличках” комунізм, знають усі. А Сціборського, який зробив це задовго до них, не знають навіть українці!

У своєму аналізі демократії як системи Сціборський не мусив „видумувати порох”. У 30-ті роки демократія програвала „на всіх фронтах” двобої з тоталітарними системами. Тому її критикували всі. Зрештою, досить нагадати про один лише факт: велика криза 1929-1932 рр. Уже її було досить, аби твереза людина спитала: що негаразд з демократією? І що треба „відремонтувати” в цій системі? І якщо б хтось сказав, що ця тенденція 30-х років перестала бути актуальною — знову ж таки досить навести один лише факт. У сучасній Америці розгорнулась досить широка полеміка про неминучість диктатури в цій країні, бо класична демократія „тріщить”.

Зрештою, Сціборський охоче підкреслює певні позитивні моменти і в демократії, і в соціалізмі, які потрібно зберегти для майбутнього. (Наприклад, він вважає позитивним для української перспективи факт експропріації комуністами великих латифундій в українському селі). Так само він підходить і до італійського фашизму (і споріднених з ним течій), але в кінці робить тверезі висновки: „Десяток років існування режиму — це надто малий протяг часу, щоб на основі його можна було встановити „залізні закони”, без ризику помилитися.

Сила фашизму в тому, що він спромігся на місце розхлябаної обезличеної дійсности видвигнути потужну ідею (…). Слабість фашизму в надмірному урядовому централізмі його системи, що утруднює процес творчої індивідуалізації громадянина” (стор. 59-60).

Підкреслюючи, що в еліти Муссоліні є „ще свіжа, невичерпана енергія”, Сціборський робить висновок: „Але… може й для неї прийти пора самоконсервації, зо всіма випливаючими з того від’ємними наслідками” (стор.59).

Цієї самоконсервації Сціборський не мусив уявляти. Він бачив її на прикладі комуністичної структури, що докотилась на його очах до сталінізму. Сціборський аналізує всі системи як блискучий соціолог: тобто уміє бачити фази процесу. І в демократії, і в соціалізмі, і в комунізмі, і в фашизмі Сціборський виразно підкреслює початкову фазу успіхів, що переходить потім в „ороговіння” деградації.

Річ ясна, що в своєму аналізі московського комунізму Сціборський є більш емоційним, ніж в аналізі демократії, фашизму чи інших систем. Та й інакше не могло бути в умовах 1934-1935 рр., коли комунізм шматував тіло рідної нації Сціборського катівськими знаряддями божевільних експериментів. (Як наддніпрянець — народився у Житомирі — Сціборський відчував ці тортури далеко реалістичніше, ніж його побратими-націоналісти із Західної України). А фашизм був десь далеко в Італії… Та й переконати людину 20-30-х років, що система Муссоліні — „від лукавого” — було не так-то просто. Досить вимовити одне тільки слово: мафія. Далеко не всі знають, що цей невиліковний (досі!) рак італійського організму — мафія — в епоху Муссоліні „зліз з італійської шкіри”. Муссоліні сказав просто і ясно: „Хлопці, шуруйте звідси. Бо перестріляємо без дискусії”. І мафія (нібито всесильна…) чемненько перекочувала до Америки. Один американський історик дослідив пікантний епізод. Коли 1943 року американці висаджувались в Італії, мафія вже чекала на кораблях… Інтерпретувати цю ситуацію можна як завгодно, але факт залишається фактом: визволивши Італію від Муссоліні, американці ощасливили її не лише демократією, але й… мафією.

Ситуація тут більш-менш така сама, яка постала десь у 1923-1924рр. перед українськими партіями, що висипали перед західноукраїнським селянином сорок бочок аргументів проти комунізму. Але всі ці аргументи відскакували, ніби горох від стіни; бо селянин бачив один „факт, як бик”: там, на Сході, комуністи відібрали землю у великих латифундистів (до речі, неукраїнських) і віддали її селянам (діти яких, до речі, вчаться українською мовою). А він у своєму рідному (поліському чи покутському) селі задихається від малоземелля, і дітей його вчить польський учитель у польській школі. (Це була реальність, а сталінське шило вилізло з мішка трохи пізніше).

Як бачимо, реальна історія далеко складніша від теоретичних дискусій про фашизм та антифашизм (чи комунізм та антикомунізм).

Тут напрошується саме собою питання про термінологію у Сціборського. Знаємо добре, як трактували слово фашизм „теоретики” з відділу агітації й пропаганди… Досить нагадати, що комуністичні газети Західної України називали соціал-демократів „соціял-фашистами”, радикалів — „радикал-фашистами”, католицькі кола — „клерикал-фашистами” і т.д. (Просто і ясно: хто вкрав у мене корову — той фашист). Була це своєрідна термінологічна шизофренія. По правді кажучи, вона не вивітрилася ще й тепер, — і то не лише на Сході, але й на Заході. (Почавши боротьбу з індійським урядом за власну державність, сикхи писали про „фашистську Індію”).

Як справжній соціолог-науковець, Сціборський скрізь називає речі своїми оригінальними іменами. Фашизм у нього — це система Муссоліні; система ж Гітлера — це націонал-соціалізм. Така ж сама термінологічна ясність панує у Сціборського, коли він говорить про ліві течії. Підкреслюючи — річ ясна — спорідненість соціалізму і комунізму, він, проте, відводить кожному окремий розділ і ніде не сплутує соціалістичні структури Заходу з московським комуністичним експериментом. („Це варто підкреслити у зв’язку з тим, що в роки холодної війни в Америці, скажімо, існувала своєрідна „дальтонічна шизофренія”: кожну людину лівих переконань намагалися вкинути в один „червоний мішок”).

Постає природне запитання: чому один з розділів у Сціборського називається „Диктатура”? І взагалі: що тут мається на увазі? Адже ж Сціборський міг наговоритися про диктатуру „скільки влізе” і в розділі про Сталіна („Комунізм”), і в розділі про Муссоліні („Фашизм”), Чому ж цю тему винесено в окремий розділ? По-перше, Сціборського не цікавить диктатура взагалі (чи диктатура як така). Йому потрібна українська диктатура, що виросла з українських ресурсів. Можливо, це один з найголовніших заповітів Сціборського: „Будуча Українська Держава не буде ні фашистівською, ні націонал-соціялістичною, ні „примо-де-ріверівською” (стор. 72). І ця органічна недовіра до готових чужих стандартів пронизує всю „систему світобудови” Сціборського, ніби капіляри живу тканину. По-друге: концепція диктатури у Сціборського наскрізь оригінальна; по суті, це щось нове в українській політичній думці. У 20-30-ті роки, в умовах кризи демократії, про диктатуру заговорили всі. (Хтось писав тоді, що навіть жінки в перукарнях говорять про диктатуру…) У цій атмосфері легко було впасти в апологетику диктатури. Сціборський цього не робить. Він заявляє про „органічне тло, на якому лише і мислимі здорові (підкреслення автора. — В.М.) форми самої диктатури” (стор.62). І далі розвиває цю думку так: „Політичний устрій — це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільности” (стор. 63).

Отже, форми диктатури бувають як здоровими (Сціборський навіть підкреслює це слово), так і нездоровими. Далі: диктатура зроджується із системи доцільності, а не як самоціль. Як бачимо, Сціборський підводить нас крок за кроком до висновку: диктатура потрібна там, де вона є потрібною. Він не є ані сліпим фанатиком демократії, ані сліпим фанатиком диктатури. Але ж в українській політиці 30-х років були тільки або такі, або такі… І ті й другі з блискучими очима, б’ючи себе в груди, проклинали опонентів… Сціборський зумів стати на щабель вище; значить, він спромігся на щось нове в українстві 30-х років.

І тут людина з нормальною соціологічною освітою (не з вищої партєйної школи, звичайно…) доходить нормального висновку: Сціборський провістив… Піночета! Тобто збудував на папері модель, яку Піночет кількадесят років пізніше „вживив” у практику чилійських буднів. (Як сумно, що Піночет — я на 99% певний — навіть не знав про існування Сціборського…) Бо коли говорять про Піночета, не враховують, як правило, основний мотив піночетизму (не знаю, чи є вже таке поняття, але повинно бути!): цей Чилієць (з великої літери) прийшов до диктатури не з маніакального бажання бути диктатором, і не від доктрини, а з твердої потреби чилійського життя. Піночет бачив, що без його диктатури Чилі перетвориться на другу Кубу.

Саме ця тверезість у погляді на диктатуру дозволила Піночетові (та його „команді”) швидко перескочити в потрібний момент з героїчного коня диктатури на скромного ослика ліберальної економіки. Отже, Піночет керувався національною потребою. Диктатура чи лібералізм? — тут вирішальним суддею була Нація. Ясно, що всі інтернаціональні кліки (американська насамперед) почали шалено гавкати, квакати і шипіти на систему Піночета. І так виглядало спочатку, що ці кліки вже поховали Піночета в очах світової громадськості. Але… тут почалися сюрпризи. Спочатку менші — потім більші. Канадець, що їздив „на свіжий люфт” у теплі краї, із здивуванням сказав авторові цих рядків, що Чилі — єдина країна в Латинській Америці, де можна ходити вночі по вулицях і не боятися… Пізніше виявилось, що ті західні „грошові мішки”, які ще вчора проклинали Піночета за „фашизм”, стоять у черзі, аби інвестувати свої гроші в чилійську економіку! Це вже симптом безпомилковий: якщо „фінансовий щур” пхає свої гроші в цю „нору” — значить, тут пахне „залізобетонною” стабільністю!

Багато писалося про німецьке економічне чудо, японське економічне чудо; вже пора писати й про чилійське. Ця вузенька, затиснута між горами й морем, смужка землі стала „америкою в Латинській Америці”; сюди посипались не лише інвестиції, але й ринула заробітчанська еміграція. Постає природне запитання: на чому ж Піночет, образно кажучи, „в’їхав у рай”? Відповідь тримається „на двох китах”. По-перше, Піночет зробив базою бачення чилійських проблем націоналізм; саме крізь цю підзорну трубу він угледів кораблі на горизонті, вітрила яких були повними вітру; і саме на цих кораблях система Піночета „в’їхала в рай”. По-друге, базовим принципом Піночета була комбінована економіка. Він ані не вважав приватну власність священною коровою, до якої не можна торкнутись навіть тоді, коли вона лежить поперек дороги; ані не вважав її тим дванадцятиголовим змієм, що лежить перед брамою й не пускає людство у „світле майбутнє”.

І саме тут намацується „стиковка” між Піночетом і Сціборським, — ніби між двома космічними кораблями, що прилетіли з різних часових вимірів у якусь позачасову „нульову” зону, де лише й є можливим реальний „доторк” поміж ними. Рівновага між приватною ініціативою та державним контролем — у Сціборського це є суттю економічної концепції націократії.

„Для збереження згаданої рівноваги націократія надає своїй соціяльно-економічній системі комбінований характер, де приватна власність і економічна свобода сполучатимуться зо здійснюваними державою принципами господарської плянової контролі” (стор.95).

„Комбінований характер”, „комбінований принцип” (стор.96) — цю формулу Сціборський повторює ритмічно, ніби рефрен, — і то не лише стосовно соціально-економічних структур. Лібералізм чи диктатура; республіка чи монархія — Сціборський вважає ці дилеми давно застарілими. Він ставить питання інакше: як знайти пропорцію між полярними точками (як і між концепціями приватної й громадської власності). Цим самим Сціборський підносить українську ідею на новий щабель, витягаючи її із застарілих полемік ХІХ-го сторіччя.

Як бачимо, у Сціборського ні одна з теоретичних реалій соціології не є самовистачальною вартістю. Такі поняття, як демократія, диктатура, приватна ініціатива, приватна власність, державна власність, республіка, монархія — все це у нього лише набір інструментів, які відкидаються чи застосовуються в залежності від ситуації. Хто ж визначає цей добір? Мусить бути якийсь могутній регулятор поза всіма цими поняттями, коли вони самі по собі є бездискусійно відносними. Цим регулятором є націоналізм. Перерахувавши всі можливі розв’язки (демократія, соціалізм, комунізм, фашизм, а крім них. ідеальна „просто диктатура”, коли така є можливою), Сціборський доходить висновку: всі вони невистачальні без націоналізму, ніби корабель без керма. Як знайти рівновагу між демократією й авторитаризмом; між „державою для всіх” і „державою для еліти”? Це завдання тисячу разів поставлене в історії — але чи розв’язане? Сціборський пропонує (можливо?) найкращий варіант. У нього нація й націоналізм є єдиним ключем до цих „семи запечатаних дверей”. Тому й останнім розділом книги є „Націократія”. Ще раз підкреслюємо: те, що Сціборський поклав на стіл кілька десятиліть тому як теорію, здійснили на практиці найуспішніші суспільні структури наших днів: сучасна Японія, режим Піночета в Чилі; нарешті — де Голль, який своїми авторитарними експериментами вніс велику дозу стабілізації в розмагнічену і „розфокстрочену” систему післявоєнної Франції.

І тому ідеї Сціборського є на диво сучасними. Образно кажучи, „Націократія” — це не підручник загальної медицини, а книга рецептів. Бо перед нами стоїть те ж саме завдання: як стабілізувати „розтабачену і розсобачену” ситуацію сучасної України? Де знайти Піночета?

Але підемо далі. Отже, якщо найцентральнішим фокусом усієї концепції є націократія, — значить спочатку треба з’ясувати: що ж таке націоналізм? Сціборський так відповідає на це запитання:

„Націоналізм — це революція, спрямована не лише до обновлення національного життя, але й до радикальної зміни перестарілих і паразитарних соціально-економічних відносин” (стор. 91).

Можливо, саме тут найвлучніше в історії підкреслено соціальну роль націоналізму. Іншими словами: націократія — це соціальний націоналізм, перенесений з теорії в економіку.

І тут ми підходимо до відкриття Сціборського, досі не поміченого нами: він бачить націоналізм не як романтичний ідеал поета, а як систему доцільності, породжену конкретно-соціальними потребами. (Тут знову доводиться повторити: саме так дивиться на націоналізм Піночет або сучасний японський бізнесмен).

З усього сказаного легко й природно вимальовується (як Афродіта з морської піни) й сама дефініція націократії:

„Націократією називаємо режим панування нації у власній державі” (стор. 84).

Можливо, саме тут — найсучасніше місце всієї книги. Це ж якраз той бар’єр, перед яким стоїмо і який ще мусимо перескочити! Панування нації у власній державі? Тобто: держава української нації? Держава для нації? Який процент сучасних київських політиків готовий прийняти цю формулу? Усіх цих табачників і собачників можна хіба що перелякати вищенаведеною формулою Сціборського. Та вони ж навіть бойовий гопак вважають „фашизмом”, а фразу „народ України” воліли б замінити фразою „народи України”. Держава для нації? За такий пункт вони ніколи не проголосують; скоріше погодяться на якесь ес-ен-ге, чи яке завгодно ге…

Якби Сціборський дожив до наших днів, його б не здивувала ця ситуація. Бо він її… передбачив (!?!). У нього національна революція — то не акт, а процес. Це — триптих, що складається з трьох етапів: „підготовки визвольної боротьби, збройного здобуття і впорядкування самостійної держави” (стор. 105).

Характерно, що Сціборський єдиний з українських націоналістів (та й з українських авторів взагалі) підкреслив: національна революція продовжується „й після усамостійнення” (стор. 105). І при тому Сціборський зупиняється на цій третій фазі досить детально: „Бо й після усамостійнення на Україні певний період проявлятимуться в ріжних сферах духового й суспільного життя негативні наслідки вікового поневолення, що вимагатимуть застосування відповідних оздоровлюючих середників. Для цього націоналізм включає в програму національної революції далекойдучі державотворчі почини, що в стані були б всебічно скріплювати розхитаний окупаціями організм нації” (стор. 105).

Підкреслюючи, що політична реальність України характеризується „цілковитим браком парламентських традицій, фіктивністю наших партій” (стор. 112), Сціборський доходить висновку: „Витворюється парадокс: режим політичної демократії базується на партіях, але їх у нас фактично нема: для цього довелося б хіба ці партії ШТУЧНО творити, інсценізуючи в цей спосіб парламентаризм” (стор. 113).

Слова ці настільки сучасні, що, читаючи їх, не можеш втекти від нав’язливої думки: вони писані не в 1935-му, а … в 1995 році! Ті ж самі емоції викликає й наступний уривок, де Сціборський підкреслює, що в умовах російського тоталітаризму „партії перетворювались у відірвані від мас гурти інтеліґентів-сектярів. Ці риси характеризували й партії на Україні. Штучно зроджені в обмеженому середовищі західноєвропейськими доктринами — всі вони водночас носили на собі тавро „общероссійських” політичних і культурних ідей” (стор. 112-113).

Тут згадується курйозний, але й разом з тим просто-таки епохальний випадок. Російський кримінальник (чи напівкримінальник), спілкуючись з українським політв’язнем у таборі, ніяк не міг зрозуміти в своїй кримінальній наївності, чому головна українська політична група називається не київською, не полтавською, не коломийською (жмеринською, козятинською), а — гельсінською (!), і висловлював це здивування з убивчою „прицільністю”: „Да зачем тебе Хельсінкі? Ти што, фінскій шпіон?”

У цій короткій фразі „вистрілена” вся правда про українське політичне сьогодення. Образно кажучи, майже всі сучасні українські партії- це „фінські шпіони”. І якби ж то насправді фінські… Це ще було б легше пережити! На жаль, комуністична, соціалістична партії та інші комуністичні групи, замасковані під різні „демократичні відродження”, є московськими байстрятами не лише за мовою, але й за духом. Крім них, можна говорити про вашингтонські, мюнхенські, тель-авівські партії та групи… У ролі їхніх лідерів фігурують різні підставні імена (переважно з колишніх дисидентів або колишніх письменників — „спілкарів”). Але реальними лідерами у них є звягільські, табачники, гурвіци, сороси… Що? Кажете, бракує римської партії? Не журіться: така вже є. Українське католицьке середовище — оце вам і римська партія. Точніше: римсько-польська, бо тут домінують люди з Рима і з Польщі. (У Львові є вже навіть дуже влучний і специфічний термін: римчуки). А процес формування політичних партій з органічно українським корінням лише починається…

Не дивно, що політична палітра України така карикатурна. Не дивно також, що центр української політики лежить не в партійництві (як і за часів Сціборського), а далеко збоку від нього.

У вищецитованому уривку Сціборський говорить про парадокс. Якби він дожив до наших днів, то, напевно, сказав би про ще один парадокс: який-небудь „червоний директор” з „Азовсталі” чи „Запоріжсталі” несе на собі більше реально-українського навантаження, ніж Верховна Рада… Бо ті залізяки, що їх випускає „червоний директор”, є чимось реальним в українських руках. А Верховна Рада лише плутається під ногами… І зробити її реальним інструментом для українських потреб ще нікому не вдавалося.

Як бачимо, Сціборський відкидав партійництво не з антипатії до партій як таких (симпатій чи антипатій „взагалі” у нього нема!), а тому, що воно не несло на собі реально українського навантаження. Не несе й сьогодні…

Вихід Сціборський бачить у національній диктатурі. Вірний своєму принципу кришталевої тверезості (саме так найкраще окреслити метод Сціборського), він дивиться й на диктатуру, як на інструмент для тимчасового користування, покликаний до життя конкретною доцільністю української ситуації: „Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, націоналізм водночас усвідомлює собі небезпеку її самоконсервації й застарілості, коли вона стає ціллю для самоїсебе… У відмінність до інших авторитарних концепцій, він визнає диктатуру не за незмінний принцип, лише за виправдувану доцільністю тимчасову методу” (стор. 110).

Ще раз і ще раз переконуємось: ідеї Сціборського — то не кабінетні медитації, а блискучі прогнози, що на десятки років випереджували політичний процес. Не мусимо викликати ідею диктатури як розумної доцільності „з уяви”, — її вже здійснили кілька разів на практиці (де Голль, Піночет, Дудаєв).

Сціборський закінчує свою не дуже товсту, але дуже „густу” книгу про державу, збудовану на принципах націократії, досить оригінальне: „Лишається ще одно питання: яке місце в цій державі займе організований націоналізм? Чи не перетвориться він — скасувавши всі партії — самий у партію, що „захопить усі посади” (…) Ні — не перетвориться! Суцільне, інтегруюче світоглядове й політичне єство націоналізму не покривається з поняттям партії — явище неминучо часткового й диференціюючого цілість. Не панування над нацією, лише панування самої нації — ось місія, що перед нею стоїть і стоятиме організований націоналізм” (стор. 117).

Ми ж повернемо це запитання (згідно з методом кришталевої тверезості Сціборського) трохи іншим боком: а якщо й перетвориться? Ну то й що? Дай нам, Боже, дожити до цього… Це означатиме, що ми доросли, скажімо, до рівня Англії, Японії. Так, так, ці нації живуть за принципом націократії — але не мусять говорити про це. Не мусять навіть усвідомлювати цього, бо націократія у них — підсвідома, органічна.

Кілька прикладів для ясності. Юнаки українського походження, що народились в Англії, хотіли стати курсантами англійської військової школи. Виявилось, що вони не мають на це права… Виявилося, що народитись в Англії — цього ще не досить… До військової школи беруть лише тих, чий дід народився в Англії.

Можуть сказати: то не доказ. Це правило завтра скасують — от і все. Що ж, тоді другий приклад: тут уже ситуація, яку скасувати неможливо. Після Другої світової війни працювали десь там разом двоє робітників: українець-імігрант і англієць. Останній запитав: ну як тобі Англія? Чи не правда: найкраща країна в світі? Українець почухав потилицю і відповів: та воно то так, але… мені все-таки більше подобається Україна. Яким же був результат цієї розмови? Уявіть собі: англієць… перестав розмовляти з українцем! Як бачимо, цей англійський робітник (як і вся Англія) живе за принципом націократії. Звичайно, він цього слова не чув. І якби його запитали про його переконання, то він сказав би, що сформувався у колисці демократі ї- Англії — є демократом і все оцінює за критерієм „загальнолюдських цінностей (а націократію, напевне, вважає „фашизмом” чи „нацизмом”). Але… (маленьке але): цю демократію й „загальнолюдські цінності” він бачить, звичайно, через англійські окуляри. Так само японець, що вважає себе демократом і належить до ліберально-демократичної партії, преспокійно заперечує право корейця на однаковий з японцем статус — навіть того, що народився в Японії! (Є навіть ідея виселення корейців з Японії). Отже, японець, що стоїть на платформі „загальнолюдських цінностей”, бачить їх (знову ж таки) крізь окуляри сінтоїзму та японських інтересів.

Висновок ясний: ці люди не мусять декларувати націоналізм — він у них органічний. Для англійця зробити щось „як звичайно” означає зробити по-англійському: зробити щось „загальнолюдське” означає зробити щось англійське, з погляду англійських інтересів. Писати про націократію в Англії чи в Японії нема потреби — вона у них в ґенетиці, як результат кількасотлітнього (чи й тисячолітнього) життя у власній системі, що ніколи не переривалася.

Ми ж поки що мусимо писати про націократію, — коли хочемо вижити як нація. Бо у нас поки що націоналізм визволення, у них же — націоналізм панування. Простіше кажучи, у нас — „лобовий” націоналізм, у них — „органічний”. „Лобовий” націоналізм мусить бути демонстративним і декларативним — іншого виходу немає.

Отже, рухаймося в цьому, „японському”, напрямі, до власного сінтоїзму: до того етапу, коли націоналізм уже ввійде у кров і говорити про нього не буде потреби; до „дорослої” націократії, яка вже звільнилась від обов’язку називати себе націократією й може перевдягатись (за потребою) в широкий гардероб „загальнолюдських” маскхалатів.

Там уже зможемо говорити як хочемо, і що хочемо; а до того мусимо вивчити напам’ять, ніби «Отче Наш», формулу Сціборського:

Нація — понад усе;

Нація — категорія вічна;

Нація — категорія космогонічна. А значить — від Бога.

Валентин Мороз

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus