Інтерв’ю Олега Однороженка молодіжному журналу «Горіх»

Олег Однороженко цілком відповідає образу всесторонньо розвинутої особистості, який він зараз і пропагує. Його активна громадянська позиція стає зрозумілою, якщо пошукати в Інтернеті посилання на діяльність організації «Патріот України». Його науковий ступінь доктора історичних наук виправдовує себе під час столичної презентації авторської книжки «Українська (руська) еліта доби середньовіччя та раннього модерну». У розмові про елітарність українського зразка пан Олег доводить, що «людина в уніформі». Це хтось однозначно відмінний від розгубленого підполковника МВС з переглянутого тисячами відеоролика за його, між іншим, участі.
«Грушевський бачив український народ селянською масою»
– Останніми роками проблематика української еліти все частіше відлунює зі сторінок аналітичних тижневиків України (йдеться, зокрема, і про Ваш матеріал «“Звичайна схема” української історії»). Чому питання елітології та теорії еліт набули актуальності для масового читача? Чи вплинули ці причини на задум «Української еліти доби Середньовіччя»?
– Особливого зацікавлення цим питанням, як на мене, не було і немає досі, тож можна лише вітати окремих дослідників, які за нього беруться. Загалом же коло історичних проблем, які розглядає історіографія інших європейських країн, і зокрема наших сусідів, таких як Польща, є значно ширшим за українське. Це стосується принаймні більш-менш спільних для наших народів історичних періодів – пізнього Середньовіччя, раннього модерну. Моя стаття «“Звичайна схема” української історії» була спробою дати оцінку загального стану в сучасній українській історіографії. Її опублікували на багатьох сайтах, на неї є велика кількість посилань, але з іншого боку існує дуже гостре несприйняття цього матеріалу. Деякі колеги не зовсім правильно зрозуміли мій основний посил – головним у статті була не критика самого Грушевського, а власне сучасної історіографії, що не спромоглася піти далі народницьких схем та обмеженого бачення української державності цим істориком. Грушевський надзвичайно мало приділяв уваги еліті як такій, наголошував на її співпраці з зовнішніми ворогами. В його уявленні народом передусім були селянські маси! Тому сьогодні в роботах будь-якого українського історика ви не знайдете думки про те, що, скажімо, Велике князівство Литовське і Руське або Річ Посполита були значною мірою українськими державами; що існуючі в їхньому складі до XVII ст. удільні князівства по суті були повноцінними державними утвореннями. Ми не помічаємо усіх цих речей, вони хіба дуже обережно згадуються в працях Наталії Яковенко та Леонтія Войтовича. Я б не сказав, що на задум книги вплинуло дослідження еліт на потребу дня. В своїх попередніх працях з геральдики я намагався показати типологічну подібність князівських гербів Волині та геральдики Священної Римської імперії. Справа у тому, що ніхто не розглядає німецькі герцогства чи князівства як недержавні утворення. Це окремі державні організми, але в рамках більших (імперських) структур! Не забуваймо також, що до 1470 р. на руських землях існувало Велике князівство Київське, до 1434 р. – Руське королівство. Абстрагуючись від того, як такі території трактувати, мусимо пам’ятати і про локальні еліти, що їх представники в українських землях мали здебільшого українське походження. Відтак, «Українська еліта…» пропонує інше бачення нашої історії, відмінне від того, що наразі домінує в українській історіографії.
– Яким чином темою української еліти можна зацікавити ненаукову автуру, серед якої маємо на увазі передусім представників медіа?
– Можу сказати, що мої матеріали на сайті «Українського тижня» мали велику кількість переглядів і перепубліковувалися на інших сайтах. Себто аудиторія зацікавлена, а от щодо ЗМІ … Хотілося б, аби наша країна мала більше україноцентричних часописів, які висвітлюють історичну проблематику на якісному професійному рівні. 
– Чому «Українська еліта…» побачила світ саме у видавництві «Темпора»?
– Написати таку книжку мені запропонували безпосередньо у видавництві. Раніше я особливо не планував займатися такого роду роботою, бо мій фах пов’язаний із геральдикою та сфрагістикою (наукою про печатки, їх виготовлення та правові норми вжитку – прим. «Горіха»). Спецдисципліни вимагають знання широкого історичного контексту, а для цього необхідні ґрунтовні студії над соціальним середовищем відповідних періодів, впродовж яких функціонував певний сфрагістичний чи геральдичний комплекс. У своїх студіях я торкався історії різних країн. Так, у 2008 р. видав книжки про князівську геральдику Волині та родову геральдику Молдавії. З видавництвом «Темпора» ми вели переговори про видання книги присвяченої козацькій геральдиці. Під час цих розмов та обміну думками директор видавництва Юлія Олійник запропонувала ідею написання узагальнюючої роботи про українську еліту. Зауважу, що ця праця має загальне оглядове значення, оскільки для глибинного дослідження основних питань «Української еліти…» треба писати окремі монографії.
– Чи ознайомлювалися Ви з присвяченими елітології й теорії еліт працями під час роботи над книжкою?
– Я орієнтуюся на якісні монографічні дослідження передусім із загальних тем світової історії, аніж конкретно еліт. З останніх робіт, що ними користувався під час написання своєї книги, можу згадати дослідження француза Френсіса Раппа історії Священної Римської імперії, працю «Рицарі та рицарскість» Ричарда Барбера, дослідження еліт Східної Європи польського вченого Богуцького.
«Еліта Середньовіччя платила податок своєю кров’ю»
– Хоча б із підручників знаємо, що у XV-XVI ст. українська еліта активно взаємодіяла із релігійними діячами. Одночасно зі створенням заможних міщанських братств відбувається помітна протекція Київської митрополії з боку ще не остаточно сформованого в окремий соціальний стан українського козацтва…
– На той час держава не була відокремлена від церкви, тому серед людей панувала релігійна свідомість. Я б не трактував братства як породження еліти, бо це трохи інша соціальна ніша. Тут треба говорити про військово-політичну еліту, раннє козацтво як стан, який, безумовно, був пов’язаний із релігійним чинником. Православ’я вважалося однією з ознак руськості (українськості). Князі литовського походження на кшталт Олельковичів-Слуцьких, Більських, Корецьких та ін. позиціонували себе як руські князі, бо мали православний обряд. Та в книжці про це сказано лише принагідно. Кому цікаве це питання – відсилаю до ґрунтовної праці Михайла Довбищенка про участь волинської шляхти у релігійних рухах кінця XVI – першої половини ХVII ст. На презентації я вже говорив, що тогочасна еліта мислила себе в категоріях захисника всього народу. Еліта Середньовіччя захищала певну територію й платила податок кров’ю, і вже цим отримувала перепустку до відповідного соціального статусу. Люди воювали і відповідно до цього набували привілеї. Вони були провідниками нації і репрезентантами певної етнічної спільноти. На відміну від сучасних владних груп, які хоч і вважають себе елітою, але забезпечують суто свої інтереси.
– На фоні колишніх взаємозв’язків еліти й церкви особливо помітною є участь вже сучасних релігійних діячів у політичному та соціальному житті України. Згадаємо про московського патріарха Кирила…
– Маю великі сумніви, що він справді є людиною від релігії. Що таке російська православна церква? (Не хочу ображати почуття віруючих Московського патріархату, але давайте називати речі своїми іменами!) Сучасна російська православна церква виплекана на терорі її колишніх представників, а патріарх Кіріл – такою ж мірою агент КДБ, як В. В. Путін – агент КДБ на посаді прем’єр-міністра. Радянська система хоче повернутися в колишні межі, а Україна є головним у питанні існування чи не існування цієї «постчервоної» імперії. На жаль, ми й самі все ще залишаємося тим самим проектом радянської України. А наша політична верхівка не є противагою в цій ситуації, бо вона немає жодних геополітичних завдань чи національних пріоритетів, а лише шкурний інтерес.
– Ви вже зазначали, що еліта за визначенням передбачає всенаціональну спрямованість інтересів її представників. В той же час існує думка про сумнівність подібної спрямованості певних патріотично налаштованих громадських організацій в Україні, які нібито виборюють право бути елітою. Наскільки успішною є така боротьба? Чи можуть подібні організації розраховувати на елітарний статус?
– Вони мають довести це право лише єдиним шляхом – стати серйозною політичною силою. Люди з опозиції такими точно не є, бо їм потрібні не великі реальні зміни, а перспектива дерибану. Інтелігенція також змушена обирати слизькі шляхи, і тут одразу впадає в очі рівень хабарництва у вишах. Справжня еліта має виховуватися тільки в боротьбі. 
– Але все це вже було в часи «просвіт»!
– Зі старої громади, або з тих середовищ які репрезентували Грушевський чи Винниченко, не могло з’явитися нової еліти, бо ці люди не були готові до жертв. В умовах окупації, що тривало майже все XX ст. «тихою сапою» нічого зробити не вийшло. Визвольні змагання 1917-1920 рр. … Холодноярці, ОУН, січові стрільці… Так, це були прообрази еліти, але вони не реалізувалися через мілітарну поразку.
«Людина з еліти має бути вихована за давньогрецькими принципами»
– Якими внутрішніми якостями мають володіти типові представники української еліти?
– Це має бути спільнота людей із певними вольовими якостями і духовним та моральним рівнем, для якої пріоритетними є загальні інтереси держави та нації. Комусь доведеться йти на жертви, комусь – ні, але сама готовність до дій заради загальних інтересів вже є ознакою елітарності. Втім, існує важливий момент політичної доцільності тих чи інших дій заради тих таки вищих інтересів. Прихід до влади сили на кшталт ОУН через вибори є цілком прийнятним, але існують і революційні шляхи. Помаранчеву революцію можна назвати силовою, адже люди продемонстрували здатність діяти силою! На «Україну без Кучми» вийшло 100-150 тисяч і їх розігнали, а мільйони на Майданах – то вже інша річ. Спрацювала сама погроза застосування сили масами людей і кучмівський режим здався.  – Чи можна такі якості назвати патріотизмом?
– А можна й націоналізмом – кому як до вподоби. Щоправда, є багато різних інтерпретацій, які так чи інакше вихолощують первісне значення цих термінів.
– Чи погоджуєтеся з думкою про існування так званого аморфного прошарку люмпенів, які байдужі до будь-яких проявів національного життя?
– Після «України без Кучми» я спілкувався зі своїми колегами з аспірантури й говорив їм, що настрої нашого населення змінюються хвилеподібно. Український історик Ярослав Дашкевич змалював таким чином процес нашого державотворення: Київська Русь, козацька держава, визвольні змагання початку XX ст., здобуття незалежності 1991 р. Після «України без Кучми» було колосальне розчарування – мовляв, уже все. Але прийшов 2004 р., і такого просто ніхто не очікував! Так, в польській історичній традиції десятиріччя перед Хмельниччиною (1638–1648 рр.) зветься «золотим спокоєм» – сучасникам здавалося, що козацьке питання вже було вирішено … Об’єктивно можна зрозуміти ту апатію, яка панує в народі зараз. Втім, відповідальність за те, що у 2010 р. Янукович став президентом, лежить не на звичайних українцях, а на плечах Віктора Андрєєвіча та Юлії Владіміровни.
– Яким має бути візуальний образ представника сучасної української еліти?
– Колись в тій такі «“Звичайній схемі…”» я використав гоголівський образ українського козака в засмальцьованих шароварах в оточенні відрубаних голів, що стоїть на ринку взятого приступом ворожого міста. На цю статтю була відповідь мого колеги, історика Ігоря Гирича, в діаспорному виданні «Український історик», який перекреслив мою картину баченням якогось писарчука, що тільки сидить і роздумує над долею України. Українці ніколи не були такими! Людина з еліти має бути вихована за давньогрецькими принципами (орхестрика та ін.), а ще краще за спартанською системою агоге – щоб бути повноцінною і різносторонньою. Як ідеальний образ сучасного українця я бачу таку собі молоду людину в уніформі, яка бореться за українську націю разом із своїми побратимами. Бо вся ця інтелігенція боїться своєї тіні й може лише страждати. Саме тому шістдесятництво у свій час виявилося приреченим на поразку, бо на самоспалювання серед них усіх були готові одиниці. Треба влучно стріляти і водночас мислити геополітичними категоріями.


gorih.com.ua

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus