На великому звороті світової історії, що ним стала минула війна, вирушив український нарід перший в духову реводюцію шукати вищої правди, яка мала освітити його життя й боротьбу. Пройшло двадцять літ, і в мужніх і кривавих зусиллях знайшов він цю правду, платячи за неї нечуваною ціною мільйонових жертв.

Було нею віднайдення твердого і героїчного ідеалу, який визначив існування людини і нації спільним Божим знаменником абсолютного і розкрив перед нею, окраденою і спростаченою, всі глибини життя, хотіння і чину. Зірвав він з очей нації теж полуду, що закривала їй внутрішній зміст її іншого, високого минулого, а разом і її необмеженого майбутнього.

Був час, коли замовкли останні відгуки романтичної козацької кобзи Щоголева і тільки романтикою здавались нащадкам огненні глаголи Шевченка. І в майбутньому не мало бути місця ніякій романтиці. Очі сірої доби осліпли на яскраві барви минувшини, уші не чули близьких перунів за тісним обрієм сучасности. Шелестіння паперу «просвіщеиної доби» хотіло інтерпретувати миролюбній людності великої мертвої провінції духову напругу історичної істоти України.

Так прийшли вони, «правнуки погані», покоління безбатченків, і покоління безплідне, після якого могла настати тільки катастрофа, а по ній — прірва і революція.

Доперва в її горні перетопився дух нації, і тоді став перед Україною увесь її шлях, пройдений і той, що чекає. Минувшина, сучасність і прийдешність злилися в одну суцільну єдність, яка саме творить вічну істоту нації. Українство знову здобуло свою історичну свідомість, історично-духово себе уто« тожнило.

Сучасна українська свідомість, показалося, спирається на тривалому і твердому тисячелітньому підмурівку, і навпаки, всі засадничі ідеї української традиції ожили і діють в нас тепер.

Шукаємо в нашому минулому за ідеєю батьківщини, землі, яку людина любить, за яку горда і за яку готова вмерти, і чуємо, що вже Володимир Іларіона «не в худі і в невідомі землі владичествоваша, но в руськой, яже видима і слишима єсть всіми конци землі».

Не диво ж, що князі, заохочені сто літ пізніше іншим Володимиром Мономахом до походу на половців, знають одно бажання: «нам дай Боже за крестяни і за Руськую землю голови свої сложити і к мучеником пречтеном бити» (Київ, літ.). А рефрен «Слова о Полку»: «за землю Руськую, за рани Ігореві»— сурмить цей накдз боротьби за батьківщину особливо пристрасно.

І не дивуємося, коли по століттях династичних манівців і баламути Гонта, перестрівши Барабашевих козаків перед Жовтими Водами, звертається до них з різким запитом: «Короні ли полской пособити хощут, яже неволею мужество їм заплатила, іли матері своєй Україні, яже свободою дарствовати хощет?» (Грабянка).

І універсали Хмельницького у Величка кличуть «на защиту віри своєя благочестивія кгрекорускія і на оборону попи бающей і упадающей отчизни своєй», щоб козаки «ставали, і за оную на хвалебном пляцу воєнном умірати і страдалческий от десниці Вишняго, при своєй істині і обороні, вінець прияти не отрицалися». Щоб не вагалися «против неприятилей своїх преречоних мужественно і небоязненно за віру і отчизну застановитися».

Ідея Батьківщини, як елементарна для кожної людської спільноти взагалі, чи не найцупкіше трималася в українській духовності навіть за найтяжчих для неї періодів.

І Ідея державного самоздійснення України по упадку княжої держави залишається для пізніших поколінь невгасимим заповітом і тривалою метою. Це був дороговказ, що до нього прямували остаточно всі пориви розбитої історією, але живої нації. Сама правність втрати суверенітету заперечується. Вкраїнський нарід, мовляв, завжди був вільний; не був він завойований, а приєднався до польської або литовської унії Ільки добровільними пактами. Незадоволена зі своїх зрадливих спільників Україна, отже, може з власної волі зірвати нависний союз.

. «Народ Руский со всіми єго областями, городами, селами і всякою к ним народною і національною принадлежностю увольняється і іземлеться от всіх нритязаній і долегли-востей полских і литовских на вічний времена, яко із віков вольний, самобитний і нєзавоєваний, а по однім договорам і пактам в єдность Полскую і Литовскую принадлежаш.ин» — представляє «Історія Русів» зборівські статті 1649 р. Та к «Історія Русів» вкладає в уста черні на раді в Переяславі 1650 р., збуреній загрозою нового віроломного союзу: «Краще нам бути у постійних боях за вільність, ніж накладати на себе нові кайдани рабства». І Величко, говорячи про вибір в Чигирині Петра Дорошенка гетьманом, чуйно завважує підкреслення суверенности володаря: виборці, мовляв, «не специфіковали того, при котором монарху, чи російском, чи польском, зоставати будут».

Історія Дорошенка, що зірвав з обома традиційними союзами,— це невгавна боротьба за ідеал самоздійснення. Ця ідея освітлює понурий час «Руїни», щоб знову яскраво вибухнути пару десятиліть пізніше постаттю Мазепи і мазепинців. Стремління і поняття української сторони чітко і недвозначно сформуловані в точках українсько-шведського договору. Аж до того, що «все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що, як виявиться, належало колись народові українському, передається і задержиться при укра-їнськім князівстві». (За Орликом). Бо ж вже Богдан Хмельницький, як говорить гетьман Орлик у своєму «Виводі», «утворив з України незалежне князівство». І ціллю невтомного гетьмана є «показати лише, що вона є вільним князівством і що стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі». А все це, щоб «поставити нашу країну в той державний стан, в якому вона була перед польським володінням при своїх природніх князях і при давніх правах і привілеях, що значать вільну націю».

Тож і «Історія Русів», вживаючи теперішнього поняття, «шкідницько» наводить текст т. зв. «Прокламації Карла XII до українського народу», властиво історичного креда тодішнього українства, мовляв: «відомо всьому світу, що нарід Руський зі своїми козаками був спочатку народом самодержавним, тобто от самого себе залежним, під правлінням князів своїх чи самодержців, з’єднався потім з Литвою і Польщею для спротиву з ними проти татар, що їх руйнували, але потім за насилля і несамовитості поляків, звільнившись від них власною своєю силою і хоробрістю, з’єднався з Московією добровільно і по одновірству і зробив її таку, яка вона тепер є».

В згоді з цим малюється теж ідеал майбутньої завершеної української держави. Карло XII заявляє в тій же «Прокламації»: «Обіцяю і перед цілим світом урочисто клянусь честю Своєю королівською по скиненні неприятеля свого повернути ЗЄМЛІО цю козацьку або Руську у первісний її стан самодержавний і ні від кого в світі незалежний…». «Бо ж відомо,— як каже друга «Прокламація» в тій же «Історії Русів», на ійей раз вже самого Мазепи,— що перше ми були те, що тепер московці: влада, першенство і сама назва Русь від нас до них перейшли». Де ще шукати яскравіших свідоцтво своєї свідомости свого суверенітету і державницького стремління потоптаної історією нації?

Ідея самоздійснення в темряві XIX ст. знову яскраво розпалює геніяльний дух Шевченка, і не диво, що вона прориває нарешті млу всесвітянства і соціялізму словами IV Універсалу.

Зі свідомістю національної відрубності! нерозривно в’яжемся ствердження обсягу нації, свідомість взаємної приналежности до себе всіх її частин, те, що тепер схоплюємо поняттям соборноєти. Тому-то Ігор так скоро воює деревлян і уличів, а Володимир Великий «іде к ляхам» зайняти Перевтіль і Червень, щоб були вони «і до сего дня под Русию». Тому, всупереч проклятому удільному принципу, марить і вірить київський літопис і «Слово о Полку» єдністю Володи-Йярової і Ярославової держави.

Великокняжий Київ крізь віки величі і руїни однаково дбає і прагне об’єднати під своєю рукою всі частини розділеного тіла нації і держави. І півтивячоліття пізніше однаково голосно кличуть і звуть ці частини, щоб він взяв їх під своє барло: «…істинние з древніх вікоз землі і провінції наші _сарматскіє нозакорускіє, от Подоля і Волох до Смоленска долгіє і обширніє границі свої імущіе, а іменно Київскую, Галицкую, Львовскую, Хвлмекую, Белзкую, Подолскую, Волинскую, Премиекую, Метиславскую, Витебскую і Полоцкую». Із «Універсалу Хмельницького» у Велична). I коли ця хвилина має прийти і Київ знову тримає в руках предківський меч і булаву, його суверен стверджує, певний своєї потуги: «Досить у мене буде вигод і багацтва в моїй землі і в моєму князівстві, що простягається по Львів, Холм Галич. Ставши на Вислі, скажу іншим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи!»

Соборності судилося лишитися ідеалом козацької держави, яка боротися мусіла одночасно і за неї, і за свою суверен-ність. Але цього ідеалу вона не загубила і в найбільшій хуртовині «Руїни», аж до смерку кінця XIX ст.

«Самі, ваша мость, добре о том відате, же валечній гетьман ваш, а мой антецессор Богдан Хмельницький, з вами добрими молодцями, за Божою всесильною помощію, а своєю мужественною отвагою і хоробрістю, через кілька літ, з великими трудами і кровопролиттями, от тяжкого ярма лядського рицерскою отсікшися шаблею, не по якой нужді, але з доброї волі і з совітом здровнм тогдашної старшини своєї, також не для якої іннаї нужди, тільки для єдиной віри гара-вославной козакоруской, вдался под високую руку православного монарха московского… І не з таким наміренієм, аби когди колвік єдина Україна, отчизна наша міла па двоє іли на троє розділитися, а двох іли трох в себі іміти гетьманов; але з таким предсявзятієм і хотінієм, аби тая Україна, в єдиной нероздільности пребиваючи, єдиного всегда у себе іміла гетьмана, заживаючи древніх своїх і старожитннх во всем прав і вольностей, на чом і утвердительнії… єму, Хмельницькому, видані суть грамоти». (Гетьман Дорошенко в листі до Кошового Лукаша).

Або як той же Дорошенко писав до свого противника, але патріота Сірка: «Моглибисмо при всесилной помощи Божієй, взглядом уволнеия от їх поляков Подолскпх, Волинских, По-ліских і Литовских градів і земель наших, прсжде православ-них, нині же на унію ґвалтовно обернених, Руских того (на чом і Богдана Хмельницького, антецессора моєго добре па-м’ятная била інтепція) доказати і в вожделенную старожнт-ной свободи їх святого православія приоблектн ризу».

Змагання трагічного гетьмана лишилися дороговказом для його наступників і віків. Це той сталий рефрен козацьких літописів і універсалів, щоб «Чигиринская сторона Дніпра, покаля Хмельницький з ордами завоєвая от Ляхов нам отдана з принадлежностями і сегобочная сторона зо всіми полками і городами при нас захована…» (З Універсалу Петрика у Величка).
Нація не об’єдналася. «През незгоду всі пропали, самі себе звоєвали» — обвинувачує «Дума пана гетьмана Мазепи» і на всі орієнтації, що шарпали єдине тіло народу, відповідає недвозначно: «ліпше було пробувати вкупі лихо отбувати». Тре-ба було двох століть прямування напомацки крізь темряву, оту найбільшу, коли українство Наддніпрянщини зрікалося Західніх Українських Земель, як засуджених на вічну приналежність до іншої держави, а галицьке громадянство — своєї власної землі для України тільки над Дніпром.
Зате ж як близько за завісою цієї мряки був сліпучий день стихійного вибуху свідомости 1918—1919 рр., вибуху в думці, слові, чині і жертві, коли після прелюдії українських гармат залунало оте:

«Од нині во єдино…»

Нація, що замикається у своїх межах, не тужить за духовою і державною експанзією, не знає імперіяльної тенденції – нація нежива. В згоді з ідеалами своєї доби пробували останні десятиліття перед світовою війною малювати гречкосійний образ українського народу і робити з цього відбиття власної подоби національну чесноту та істоту. На щастя, це була тільки проекція в історію своєї вбогої доби. Здорові і молоді народи не знають самообмеження. «Суть бо у ва желізнії папорзи под шеломи латинскими. Тіми тресну земля і многі етрани: Хинова, Литва, Ятвязи, Деремела і Половці сулиці своя повергоша, а глави своя поклониша под тії мечі харалужниї». («Слово»).

Україна бачить ідеал Володаря, що високо сидить «на златокованім столі», «подпер гори угорскії своїми желізними волки, заступив королеви путь, затворив Дунаю ворота, меча бремени чрез облаки, суди рядя до Дуная», чиї «грози по землям текут» і чий лук стріляє «с отня злата стола салтани за землями». Суверен України може «Волгу весли розкропити, а Дон шеломи вилляти!», щоб була в Руській імперії невільниця — «чага по ногаті, а кощей по резані».
Імперіяльний ідеал ніколи не покидав нації, що створила свого часу найбільшу й наймогутнішу європейську імперію, від Юр’єва до Ярослава й Тьмутаракані, опановуючи Каспій і Чорне море, зводячи бої від Білої Вежи до Кракова, Опави і Братислави і від Німану до Переславця і Доростола.

«Все покорено било Богом крестянскому язику поганския етрани великому князю Всеволоду, отцю єго Юрію, князю Києвському, діду єго Володимиру і Мономаху, которим то половці діти свої ношаху в колибелі. А Литва із болота на світ не виникиваху, а Угри твердяху каменниї городи желізними вороти, аби на них великий Володимир тамо не воз-їхал. А німці радовахуся, далече будучи за синім морем. Буртаси, Черемиси, Вяда і Мордва боротьшічаху на князя Великого Володимера і жюр Мануїл Царегородский опас
Імія., пене і великая дари посилаша к нему, аби Великий князь Володимер Царягорода не взял». (З рукопису XV ст,).

Тому так просто, як тільки звелася на ноги козацька слава, Іде Підкова «на господарство волоське», а слідом за ним «сватається» Тиміш Хмельниченко, якого великий батько плянуе поділ Польщі і прилучення до козацької держави Білоруси й Литви. В хвилини свого піднесення бачить ширші обрії, й тоді на овиді встає марево її імперії.

Геній історіотворчого чину нації втілюється у провідну одиницю, постать Богом даного Стерника. Йому, незрівняному, дано вершити долю народу і формувати ного майбутнє. Таки в уяві київського літопису, класична та зразкова для цілої світової літератури, духова постать Святослава. Такий в Іларіона і Володимир, що «мужеством і розумом преуспіяй, единодержцем став землі своєя, подбив под єя округния стра-ни, овн миром, а пепокоривия мечем».

Подобою старовічних півбожеських героїв Вавилонського епосу Едди та Еліяди виступає постать «великого князя Ро-мана, приснопам’ятного самодержця Руси, одоліша всім поганським язиком, ума мудростю ходяща по заповідей Божіїм: істремил бо ся бяше на погання яко і лев, сердит же бисть яко і рись, і губяше я яко і крокодил і прехожаше 8емлю їх яко і орел, храбор бо бі яко і тур. Рєвноваше бо діду своєму ономаху погубившему погания Ізмалтяни, реко-мия Половці, ізгнашю отрока во Обези за Желізная врата».

Так різьбить проводиря нарід, що хоче мати його одного і бути в його руці знаряддям для довершення великих чинів.

Спрага сильної одноособової влади в українстві була завжди дуже напружена, всупереч всім приписуванням їй руїнних нахилів степу. Республіканська Козаччина стала добою застосування власне чисто вождівського принципу. Це Доро-шенко в листі до Лукаша дбає, щоб Україна «в нераздільності пребиваючи, єдинаго всегда в собі мала гетьмана, зажи-ваючи древніх своїх і старожитних во всем прав і воль-ностей».

Ходить про єдність не тільки територіяльну, а й внутрішню, моральну: «З поведенія славного блаженной памяти антецессора моєго Богдана Хмелницкого того порядку научилемся і зичилем жеби, як за його гетманства, так і тепер за моєго уряду, аби било єдино стадо і єдин пастир».
Той, хто покликаний здійснити велику духову єдність нації, може бути тільки сувереном: «З волі Бога Всемогущого оболи мене Гетьманом»,— каже навіть Петрик в свойому вєрсалі. А вже зовсім виразно формулує засаду вождів монократії «Дума гетьмана Мазепи», коли каже «не дано всеє знати і річами керувати» і проголошує твердо: «Сам керуєть Стерник і сам управуєть».

В основі української духовости лежить мужнє й активне сприйняття життя. Українську духову особистість визначає ж виразний і сильний боєвий інстинкт. Войовничість в українській свідомості творить невід’ємну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові міць і певність себе па своєму історичному шляху. «Что суть вдали?» — питають в легенді київського літопису хозарські старці своїх вояків, що ходили по данину до полян на київських горах. «Они же показаша меч. І ріша старці Козарськії: «Не добра дань, княже, ми ся доіскахом оружиєм єдиноя страни, рекше саблямн, сих же оружиє, обоюду остро, рекше мечі, сі імуть імати дань на нас і на іних странах. Се же сбисться все». В= Справді, меч, що його колись в наддніпрянських степах боготворили скити, а пізніше так добре кували майстри старого Києва, став символом України та її історичної долі.

«Лют се муж хощет бити,— мали говорити про Святослава греки,— яко іміпія не брежет, а оружиє ємлеть; імпся по дань» (Київ. літ.). Тому в колядках князь-герой «зброїцю злива», «звиває» та блискає «мечем — ясним місяцем», «бє та бє на Царів-город», запускається «в московську землю» і у «волоську», бере «сиві волики» і «сиві коники» і «грошей без ліку». Щоб потім, як личить народові хліборобів-вояків, «воликами на хліб робити, грошиками війську платити, а кони* ^Ві з військом їх бити». * Сумніви малих і хитромудрих душ, що розчулюються на думку про воєнну руїну, знаходять таку відповідь: «Се дивно ми,— каже Вол. Мономах Київського літопису,— оже смерд жалуєте і їх конь, а сего не помисляюще, оже на весну нач-неть смерд той орати лощадію тою і приїхав половчин, ударить смерда стрілою, і пойметь лошадь ту і жену єго, і діти єго, і гумно єго зажжеть; то о сем чему не мислите?»

Тож добрий князь має один обов’язок, одну амбіцію: іти прямими шляхами своїх предків: «А ліпо не било, возряче на Божію помоч і на молитву святої Богородиці, поіскати отцов своїх і дід своїх путм і своєї чести»,— кличе літописний Мстислав Ізяславич. І «Слово о Полку» завершується як кінцевим акордом славою носіям збройної боротьби: «Здраві князі і дружина, поборя за християни на поганий полки».

Мілітаризм стає заповітом і таємницею величі княжої держави: «Вас молю, стадо Христово, с любове приклоніте уще. са ваша, разумно: како биша древнії князі і мужі їх, і како обараху руськия земля і они страни приімаху под ся. Тії бо князі не собіраху многа іміиія… Но оже будяше правая віра, і ту возьм, даяша дружині на оружіє. А дружина єго кормля-хуся, воююще іни страни і бющеся, рекуще: «Братіє, потягнім по своїм князі по руській землі»… і расплодили били землю Руськую». (З стародавнього «Временника»).

Князівський меч перейшов у козацьку шаблю, але його зміст лишився давній. Бо ж «всі народи, які живуть на світі, завжди захищали і будуть захищати вічно буття своє, волю і власність» (Б. Хмельницький з «Історії Русов»), тому й тепер нам, як говорить той же Хмельницький у Грабянки: «кшталтом оним древніх Русов, продков наших, кто может возбранити ділности воїнственний і уменшити отваги рицер-ской». «Імію надію на шаблю по Бозі», «желізо доброє важте і над злато». (Він же у «Милості Божій»). Ось ті формули XVII—XVIII ст., які заступили князівське: «сребром і златом не налізну дружини, но дружиною сребро і злато» (Володимир Великий) і відповідають на недавню популярну світову альтернативу. Українська думка розв’язувала тоді це яскраво Мазепиними словами: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права».

Тяжко йшло світочам XIX віку забити природній войовничий дух народу. Безсилі були вони теж проти основного героїчно-революційного спрямування поезії Шевченка і Лесі Українки з її «гордощами у серці» і «одваги мечем двосіч-ним». Вибухало це і в Олеся, іскрами розсипалося над Чупринкою: «не сокирою — мечем прорубаю пущі дикі».

Пройшло двадцять літ, і мілітаризм опанував знову українську літературу і всю духовість. Не випадково ж меч увійшов у емблему нового українства.

Мілітаризм — це універсальний світогляд і мораль, що формує людину і народи. Що у ворогові бачить не злочинця чи виродка, а теж людину, глибокою, творчою і мудрою трагікою життя поставлену боротись з другого боку. Отак родиться лицарська етика й чесноти. Мілітаристичний світогляд ушляхетнює життя, покликаючи в ньому: відвагу, мужність, вояцьку товариськість, почуття вищого обов’язку і чести. «Хощу на ви іти» — кличе легендарний Святослав. «Уже нам іді пасти, гягнем же мужоски, братіє і дружино…» «Аз же пред вами ду, аще моя глава ляжеть, то промислите в себі…», «іде глава твоя, ту і глави наши сложим»,— відповідає дружина.

«Сего єсві іскали, а потягнем»,— говорять інші князі перед лицем катастрофи на Каялі (Київ, літопис). Княжій дружиш ікожна ще відступити, полишаючи піше військо. Але це певно ісоромило б руську землю». Тому-то «всі сосідоша з коней і, хотях уть бо бющеся доііти ріки Донця — мовляхуть бо: оже побігнем, утечем самі, а черния люде оставим, то от Бога будеть гріх, сих видавше поїдем, но іли умрем іли живем на єдином місті!» (Ігор Святославич). Через ці вояцькі ноти і військо запорозьке — це лицарство, «товариство», а ;акн — «лицарі», «братчики», «оборонці віри» і «шляхетне урожона братія».

Життя, так характеристично для України, нобілітує знизу, через «заслуги» і «вчинки молодецькі» своїх творців. Чи не так повставала аристократія всіх героїчних періодів людської історії

«Видитє гори сія? Яко на сих горах возсієть благодать Божія». Так звучить за Київським літописом пророцтво св. Андрія Києву. Почуття вищої посвячеиости землі, чинів і зброї — спільноти, таке ж далекосягле своїм значінням, як .Боже помазання її провідників. Божа благодать, що сходить на прапори народу чи війська, виключаючи кожний сумнів, це те головне, що рішає про перемогу. Як наявно бачимо ми це саме тепер, на досвіді останніх років.
«Вложи Бог в серце Мстиславу Ізяславичу мисль благу о Руськой землі, занеже їй хотяще добра всім серцем»,— говорить Київський літопис. І князь, певний прихильності! неба, може крикнути: «А ліпо ни било, братіє, возряче на Божію помочь і на молитву святої Богородиці, поіскати отець своїх і дід своїх пути і своєй чести». Ті, що їм помагає Господня
Дешищя, не бояться вже нічого. Сама смерть це скоріше нагорода. І Так родиться святий і грізний фаталізм війни: «к мучеником причтеним бити».

Але моральна сила, осяяна певністю своєї правди, на, сил фізичних в боротьбі. Так рука Божа допомагає с : рукам людським.

«Бог вложи ужасть велику в Половці,— говорить літопцс про перемогу князя Мономаха,— і страх нападе на ня і тре. пет от лица Руських вої, і дрімаху самі, і конем їх не бі епіка в ногах… І велико спасеніє сотвори Бог в той день благо-віряним князем Руським і всім крестяном, а на враги нащд дасть побіду велику… Якоже і се з Божію помощу, молитвами святпя Богородиці і святих ангел, возвратишася руські; князі во свояси со славою великою, яже ко своїм людем і ко всім странам дальнім, рекуще греком і угром і ляхом і че. хом, даже до Рима пройде на славу Богу, всегда і нині і присію во віки віков, амінь».

Самі ворожі полонені в бою з князем Мстиславом Ізясла-вичем свідчать про Божих помічників руського війська: «І во-просиша колодники, глаголюще: како вас толика сили і многоє множество, і не могоєтеся противити ні вскорі побігосте? Си же отвішеваху, глаголюще: како можем битися с вами, а друзії їздяху верху вас, в оружії світлі і страшні, іже помагаху вам. Токмо се суть не ангели і от Бога послані помогти хрестяном? Се бо ангел вложи в серце Володимиру поустити братію евою на іноплеменника руськії князі».

Подібно говорить Ігор Святославич до братів по першому, щасливому бої з половцями на Сюурлуї: «Се Бог силою своєю возложил на враги наши побіду, а на нас честь і слава». (Київ, літопис). «Лож глагол ваш єсть,— кричить Василько на ворожий глум в бою проти ляхів і угрів,— Бог помощник наш геть». «Така бо милоєть от Бога Руській землі» (Розбиття Филі,— Галицько-Волод. літопис). І справді княжі прапори вкривають перемоги. Так було, доки ясні були цілі, міцна мораль і виразна гієрархія цінностей з «благом руської землі» нагорі.

Захитало цю пираміду XIV—XV ст., але приходить нова доба: підноситься козак «оборонець віри христіянської» на хвилях Чорного моря, під мурами Кафи, Трапезунту І Царки роду і тої ж «благочестивої віри кгрекоруської» таки на рідних степах і польських пісках, щоб видати нарешті з себе того Зиновія-Богдана, якому… «рука Божа на братов, а разом нвприятелів наших совроматів полеких всюди скорої додавала помочі».

Затрата серед керівної верхівки України почуття беззгляд-ности власних ідеалів і постулятіз та їх вищого посвячення чи не найтяжче налягла на Україну в XVIII—XIX ст. Але національна стихія відшукала їх вже 1918 року і крізь й0-ліття великого зусилля, жертв і боротьби несе як величин прапор України у майбутнє.

Шукаємо ідеї, яка історично була українській духовності мітом, стимулом для історіотворчнх зусиль. І стріваємо вже на поганському світанку нашого минулого «Дажбожих внуків» — легенду, що дає відчути силу напруги цього міту божеського походження народу. «Діти з коліна Яфетовогф», войовничого і післаного панувати прабатька, це хіба тільки христіянська метаморфоза першої ідеї про вище, вибране походження і покликання племєни. В літописах виступає ще той же мотив славного походжения від прабатька Руса, що з ним в’яжеться теж ітмосфера вибраности й історичного післанництва.

Для козацької доби особливо характеристичне шукання від«кочпі й опертя в міті походження. Це у віршах Саковича козаки — нащадки тих, що «Олега, росекого монархи, плипали в челнах по морю і Царьгород штурмували». Це ж Хмельницький у Величка гукає до нерішучих реєстрових козаків: «Того же древа єсте вітви і храбрих воїнов синове!» і(шикає «хвалебним воїнским продков своїх іти торем». Це величків Зорка над гробом Хмельницького говорить про героїчні чини Богданових полків, що їх вони, «наслідуючи в героїзму старовічних, великому Олександрові Македонському військово помічних предків своїх словян, потім Скитів, Цим зів і Козар славно показали».

Знову ж «козацький рід», «козацькі внуки» нової доби стаюгь тим мітом, що не дає занепасти і веде до відродження Українську духовість XVIII—XIX ст.

Цей міт роду, як би ми його назвали, можна історично твердити як великий рушій свідомости української і знайти ньому притаманне укр. охоплення сути національної спільности. Так українське розуміння різниться від державного романського) та природничого (кров) германського розумій* істоти нації, як різниться воно теж від пасивного територіяльного патріотизму, який знало недавнє минуле. То в ньому момент походження, схоплений більш містично, й матеріяльно. Поняття роду ховає в собі теж ідею покликання народу.

Приходимо до питання провідної ідеї української духовности, яка б одночасно висловлювала покликання української нації.

Є це (як піднесено вперше Ю. Н. на сторінках «Сам. Думки», 1934)— ідея, в ім’я якої повстав колись Переяслав, «Зане перея славу отрок т» і в ім’я якої Святослав кликав «не посоромити землі руської»,— ідея Слави. Ідея ця вкоро-новує цілу тут накреслену українську духовість. Випливає вона з цілости войовничого і героїчного світогляду народу ; значить в своїй Істоті моральний наказ героїчного повнення суспільно-етичного ідеалу.

Великі є взори творців роду і велика слава, якою вкривали вони себе в змаганнях з хижацьким степом, по північних пущах і синіх хвилях південних морів — билинних багатирів, князів українських колядок і державних володарів літописів і того наймогутнішого «внука стараго Ігоря, сина же славного Святослава, іже в свої літа владичествоваша, мужством і храбростю прослуша в краях многих і поминаються нині і словуть». (Іларіон. «Похвала»).

Великі це взори і велика туга нащадків дорівняти їм своїми чинами. Тому знову стогне степ від княжих дружин і точиться кров, і знову «с Божою помощию, молитвами святия Богородици і святих ангел, возвратишася Руськії князі во-свояси со славою великою, яже к своїм людем і к всім стра-нам дальним, рекуще Грекам, і Уграм, і Ляхом, і Чехом, даже до Рима пройде на славу Богу, всегда і нині і во віки віков, амінь». («Київ, літопис»).

Дзвенять струни співців, «свивая слави обаполи сего времени», «комоні ржуть за Сулою, звенить слава в Києві…»

І не може знайти спокою молодий князь Ігор Святославич з Буй-Туром Всеволодом. «Мужаїмся самі, преднюю славу самі похитим, а заднюю ся самі поділим». І знову іде дружина степом «ріщучи собі чти, а князю слави». «І рече Ігор ко дружині своєй: лучче ж бо потяту бити, неже полонену бити!» «Хощу бо копіє приломити конець поля половецького, с вами, русичі, хощу голову свою приложити, а любо іспити шєло-мом Дону». (Слово о Полку). Немає досить великих ворогів навколо, стільки племен скорено, стільки чинів доконано, але земля велика. «Король… Угорски посла к Данилові… помо-зи ми на Чехи… Данилові же князю хотящу ово короля ради ово слави хотя; не бі в землі рустій первіє, іже бі воєвал землю чешську, ні Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий.

Ког хотініє єго ісполни, спішаше бо і тоскняшєся на войну». Галицько-Вол. літ.).
Вернулися вої з далекого заходу з-під Опавк, падав Данило перед холмською Пречистою, дякуючи за перемогу і славу. І йшов знову на північ на Ятвягів… «поіма на них дань, чер->иия куни і біль еребро і вдасть з дані ятвяжекой дар Сигні-Ку воєводі послушетва ради, да увість вся земля лядская, Іко дань платили суть Ятвяги королеві Данилу, синові великого князя Романа».

Одні ідеали нації і одні шляхи, що ними вона ходить, і иаври, які ждуть і належать «всім шляхетне урожоним козакам, братії нашей, от многих літ премногими рицерскими ді-[н-ами і отвагами у всей подсолнечной прославившемся» (Універсал Остряниці у Всличка).

Вони зуміли, ці козаки, «преславне військо низове» скоро «прикладом старовічних велечних, славних і многим околич-ним народам страшних продков своїх станути мужественно і иебоязненно, при всемогущей помощи Божієї против Поля-жов» (Унів. Хмельницького у Вел.). Бо ж «лучше… і благо-ролезніше… за віру свою святую православную і за цілость вітчизни на пляцу воєнном от оружия бранного полягти, не-всели в домах своїх яко невістюхом побієнним бити. Когди жели умрем на войні за благочестивую віру нашу, то не тілко слава і отвага наша рицарская во всіх европейских і далних концех земних славно провозгласитея, але і упованіє ваше (еже за благочестиє умріти) будет безсмертіа ісполнен-во і страдалческими вінцями от Бога вінчано» (там же), ї «Сл-ава не вмре, не поляже» — співають пісні і думи — «буде слава славна поміж козаками, поміж друзями, поміж фицерями, поміж добрими молодцями». «Іже убо за отчу лодвизалея славу, безсмертним слава вінцем увінчаєт главу», бо ж «не той славен, котрий многі лічит стада, но іже многих врагов своїх шлет до ада» (Милость Божія). Тому пишним бароккбвим визерунком втесує доба свою молитву;

«Помнож, Боже, на віки козацькую славу і покори под нозі врагов наших главу».
(З літописі/ Грабянки)

Міцний і несмертельний був заповіт історії навіть у XIX ст. Гриміла ним кожна народня пісня, не хотячи співала про це поезія, не могла забути викривлена, розніжена верхівка, твердо пам’ятав народ. Архангельськими трубами вибухло Це в Шевченку. Не «вмерла слава і воля» в українськім гімні, «славу, волю і честь здобувати» закликав Франко, і народна стихія відповіла у вирі 1917 р. громовим привітом. сучасної національної революції «Слава Україні!»

Так усвідомлює себе історично Українська Нація. Вкрита маєстатом суверенности на своїй укоханій батьківщині, від. чуваючи свою нерозривну єдність, прагне вона духової і силової єкспанзії, ховаючії в собі завжди потенції імперії.

Через постать Стерника стремить вона здійснити свою істо-рютворчу волю, завжди духово мобілізована в своїй орга-нічній еойовничдсти, осяяній лицарськими чеснотами та Божою благодаттю.

Міт Великого Роду жене її вперед по історичному шляху, що над ним світить сонце провідної ідеї її свідомості! Огненно-сліпуче сонце Слави, в боротьбі за яку нація знаходить своє світове післанництво.

Д. КАРДАШ

Share and Enjoy