mahno_4Взагалі питання української складової в махновському русі є доволі заплутаним, бо в ньому існувало дві групи впливу: українці-патріоти, які з часом боротьби проти жидівських ЧК і москальських продзагонів ставали націоналістами та анархісти москальського та жидівського походження, які здебільшого засіли в культвідділі (все ж таки були і чисто анархістські бойові підрозділи та підрозділи, які очолювали ідейні анархісти, але їх кількість губиться серед усієї Революційної Повстанської Армії України) і займалися створенням відозв, газет тощо і були затятими інтернаціоналістами. Дослідження діяльності махновців у державотворенні та дипломатії (дивися нижче) дає право зробити висновок, що махновський рух не був анархістським, але боровся за народовладдя, яке базувалося на місцевому самоврядуванні.

В листопаді 1919 року Махно заключив союзницьку угоду з рухом боротьбистів (українські націонал-комуністи), головним пунктом якої стала боротьба за незалежну Радянську Україну.

Боротьбисти включалися в культвідділ при махновський армії, отримували право на створення газети «Шлях до волі»(українізована версія «Путь к Свободе» — головному друкованому виданню махновщини) та редагування матеріалів її російськомовної версії «Путь к Свободе».

З цього часу починається різка українізація риторики махновських видань:

«Шлях до Волі», 26 серпня 1919 року, Катеринослав:« Визволення мусить бути повним, вичерпуючим. Воля політична, економічна, національна , воля особистості… Воля без жадних обмежень!

Вступ війська батька Махна до Катеринославу дав всім творчим революційним і культурним силам велику можливість розгорнутися якомога ширше, але чомусь то не всі хотять використати цю можливість. Наприклад – українські культурні діячі… Де вони? Що вони поробляють? Де їх любов до рідного народу і цілковита відданість справі, про що вони так гаряче доводили завше? Чи вони може соромляться мозолястих рух махновця і чекають на ще якесь “визволення”, більш “делікатне”?

Українські інтелігенти мусять негайно ж стати до роботи і залишити своє кволе і нікчемне бідкання та скарги на долю. І коли вони цього не зроблять – хай не претендують тоді на будь-яку ролю у визвольному русі і хай пам’ятають, що нарід зроду не пробачить їх каїнової поведінки.

Українському працюючому людові потрібні українська газета і книжка, школа, лекція, вистави …

І на це все він чекає від тебе, український інтелігент!

Вилазь же, голубе, на світ білий, облиш своє боязливе животіння і прикладом власної праці доведи народові, що слово твоє не є далеким від діла.»

Використання козацьких звання в Революційній Повстанській Армії України підтверджуються в «Відозві Батька Махна до поранених повстанців, що пробувають в шпиталях», яке було надруковано в газеті «Шлях до Волі» за 27 листопада 1919 року:

«І осіб, помічених в ганебних вчинках розтаскування шпитального майна, препроваджувати для дослідження справи до моїх особистих значкових (ад’ютантів) – т.т. Чубенка й Василевського».

Звання «значковий» бере свій початок ще з ХV сторіччя, про що свідчить текст привілею короля Речі Посполитої Стефана Баторія до козацького товариства, Війська Руського:

«Трибуналові Руському провадити справи свої в пошанівку в новоствореному місті нашому Батурині, а як потреба скаже, то й в Черкасах; теж і Гетьманові Руському резидувати в тому місті, а в Черкасах мати намісника свого з Генералітету військового, який ми значно розширили і заоздобили, умноживши і класи товариства Бунчукового, Військового й Значкового , яким поміщатись під бунчуком і при полкових хоругвах, а бунчук жалуємо ми Гетьманові на знак звитяги його з військом своїм над народом Азіятичним, од якого і клейнод сей здобутий працею Гетьманською і кровію Козацькою».

Звання «значковий» надавав гетьман або Генеральна військова. Козак, який отримував це звання не підпорядковувалися сотникам, але підпорядковувалися полковникам. За ранговою субординацією йшли за військовими товаришами і були першими після сотників. Головною функцією значкових товаришів була охорона полкового прапору, мали право керувати окремими з ’єднаннями.

Звання «значковий товариш» пережило скасування гетьманства в 1764 році та знищення Запорізької Січі в 1775 році, в 1783 році у всіх полках Лівобережної України служило 403 значкових товаришів, але в 1785 році звання «значковий» було скасовано, як і всі козацькі військові звання.

Використання звань отаман, та козак було в махновських частинах повсякденне, зокрема і Нестором Івановичем: «У мене, не догляне козак коня — голову відрубаю!», «У мене кожний козак ще з літа на дві гострих перековки нерухомий запас возив».

Ось що писав про махновські загони Юрій Горліс-Горський, якому довелося з ними зустрітися:

«Приглядаюся до махнівців. Звичайні собі, добрі хлопці — катеринославці, одягнені на козацьку ”моду“. Нічого ”анархістичного“ в них не було, нічогісенько, здається, з ідеї анархізму вони й не тямили. Говорили про селянську революцію, селянську самостійну Україну і вірили в щасливу зорю свойого ватажка, як не кожний чернець у Бога.

Перед полуднем почали зупинятися в Рівному махнівські відділи.

Приглядаємося до цієї, будь-що-будь, поважної сили. Кіннота — хватські хлопці на добрих конях, сотні тачанок з кулеметами, гармати — по всемеро коней-зміїв у кожній. Прапори чорні й жовто-блакитні. Останні, як говорили, Махнова дружина — Гандзя Кузьменко — свідома українка — для відділів сама пошила й повишивала. На національному прапорі вишитий напис: ”Хай живе селянська революція“…

Багато махнівців у широких козацьких шараварах, співають українських пісень.»

Цікаво подивитися спогади про махновців з боку білогвардійців, а саме службовця білої адміністрації м. Бердянськ М.Герасименко:

«Воістину, це була сучасна Запорізька Січ, і потрібна була могутня репинська кисть, щоб зобразити на полотні ці яскраво-картинні, незграбні, дикі фігури. Більшість махновців були одягнені у в’язані і ситцеві, білі і кольорові фуфайки, на ногах бовталися надзвичайної широти шаровари з червоними поясами навколо талії, кінці яких опускалися мало не до землі. Озброєні були всі «до зубів» . На питання, з якої місцевості вони відбуваються, махновці називалися селянам «запорожцями», а свій підрозділ «Запорізьким полком з армії батька Махна».

Сам Махно у своїх спогадах «Руська революція на Україні», зображуючи збори гуляйпільских селян і робітників:

«Товариші поїхали по району, а я з головою профспілки тов. Антоновим, Серьогіним, Коростильовим (голова Ради) та іншими членами групи, пішов на загальний сход-збори селян і робітників. — Це було зібрання справжньої Запорізької Січі, тієї, про яку ми тепер тільки читаємо. Правда, воно не було таким неосвіченим, яким були запорожці. Воно зібралося вирішувати питання не про «віру» і «церкву» — ні, воно зібралося вирішувати питання про наругу своїх прав…».

Козацький зміст махновського руху помічали навіть вороги, так в номері «Правди» за 14 лютого 1919 року революціонерка Олександра Колонтай писала про Гуляй-Поле:

«Село Гуляйполе… прийнло вигляд укріпленого табору, який нагадує стародавню Запорізьку Січ».

Цю аналогію у свої спогадах в 1920 році проводив і начальник штабу Революційно-Повстанської Армії України(махновців) В. Білаш.

27 листопада 1919 року газета «Шлях до Волі» у статті «1654» висловила неприйняття угоди 1654 року між Богданом Хмельницьким та царем Олексієм Михайловичем, згідно якої Військо Запорозьке пішло «під руку» московитського царя, та підкреслила ідентичність українського народу:

«Що робив один діктатор з другим діктатором “високої самодержавної руки” у 1654 році – за те ми не відповідаємо, бо вже вийшли з рабства та несвідомості кріпацьких часів.

А хто вчився історії у Соловйова, Іловайського та инших казьонних істориків і не хоче рахуватися з нами – “хто ми? чиї сини? яких батьків?” – того ми відсилаємо до всесвітньої історії народів.

Бо вчити історії тих, хто не хоче її знати, ми не силуємо.»

Газета «Голос махновця» в 1920 році звинувачувала комуністів у розрусі в Україні, одночасно підкреслюючи українську ідентичність: «Комуністи винні…вони вдвічі винні, як захожі, чужі українському народові, як люди, що прийшли з Великоросїї».

Український зміст махновщини підтверджує підтримка «Просвіти», а саме 6-го грудня 1919 року газета «Шлях до Волі» розмістила наступне оголошення:

Всім – кому справді потрібна і дорога українська культура, жива народна мова, пісня, театр і хто дійсно хоче дбати про “найменшого брата”до всіх тіх

КАТЕРИНОСЛАВСЬКЕ УКРАЇНСЬКЕ КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНЄ

ТОВАРИСТВО ІМЕНІ Т.Г.ШЕВЧЕНКО

Звертається з закликом, а саме: членів і співчуваючих завданням товариства прохає прибути на

ЗАГАЛЬНІ ЗБОРИ ТОВАРИСТВА

у неділю 7(24) грудня (декабря), котрі розпочнуться о 10 годині ранку. Прохання не спізнятися. Адреса: Катериновський Проспект, б. 97, другий поверх.

Секретаріат

Не можна обминути і персоналії керівників махновського руху , так наприклад у голови культпросвіту Бердянського повіту А.Матросенко в кабінеті висіло два портрети – Махна та Шевченка, а публічні заходи культпросвіту відбувалися в приміщенні бердянської «Просвіти».

Секретар Військово-Революційної Ради Хома Шпота носив виключно народний одяг та розмовляв українською літературною мовою.

Але і сам Махно не був інтернаціоналістом, з самого початку своєї діяльності в «Спілці бідних хліборобів» молодого Нестора та інших його побратимів один з лідерів спілки О. Семенюта наставляв: «Велика честь і слава вам — синам народу, славним правнукам запорожців».

«Спілка бідних хліборобів» маскувалася під театральний гурток на заводі, який грав п’єсу «Тарас Бульба», в 1920 році Махно був шанованем гостем на виставі «Запорожець за Дунаєм», яка була організована Культпросвітнім відділом ВРР на ст. Пологи.

В 1919 році Махно з величезним бажанням відвідав музей видатного історика українського козацтва

Д.І.Яворницького в м. Катеринославі і на нього видав охоронну записку, а на зиму надав музею 14 підвід з вугіллям.

В польскому таборі для інтернованих осіб Стршалково Нестор Іванович пише листа до президента Чехословацької республіки Томаша Масарика, в якому зокрема йшлося мова про долю українського народу:

«Чеський народ, котрий, як і український, багато століть перебував під гнітом чужинської окупації, мав більше щастя. Є вже вільним, має демократичну владу і може вільно працювати на своїй батьківщині.

Інакше склалася доля українського народу; чотири роки поливаються українські степи кров’ю його синів у боротьбі за соціальну і національну незалежність і за право бути господарем у своїй батьківщині.»

Отож Батько Махно в 1922 році, в листі до президента Чехословаччини, офіційно визнав, що махновський рух був не лише за соціальне, а і за національне визволення українців!

В 1922 році Махно проголосив базове гасло соціал-націоналізму: що соціальне визволення українського народу неможливе без національного, а досягнення соціал-національного визволення полягатиме у пануванні українців в Україні!

Ось витримка з віршу Нестора Махна «Воззвание», опублікований 23 червня 1919 року:

«К тому ж и ты, мой брат Украйны,
Идешь не думая о том,
Что весны первой ранний гром
Уж прогремел, уж жизни тайны
Зовут тебя, тебя…, всех нас…»

«Мой брат Украйны»

, через це звернення в цьому вірші Махно прямо ідентифікує себе з український народом. Нестор Махно у своїх закликах до боротьби проти Врангеля підписувався як «син України». Це був справжній Вождь українських селян, саме він був усоболенням боротьби українського народу за Волю, проти всіх, навіть своїх, які жертвували нею заради заграванням з союзниками (як це неодноразово робив Семен Петлюра).

Нестор Махно не був занадто демократичним, як це намагаються змалювати деякі дослідники, бо факти кажуть про його авторитарність(в позитивному сенсі цього терміну):

1) на Бердянському повітовому з’ їзді, який відбувався 4 дні, президія так обрана і не була, з ’їзд перетворився на особисту трибуну Нестора Махна;

2) під час конфлікту з головою ВРР Воліним вистачило одного слова Батька, щоб контррозвідка залишалася незалежною від ВРР, так само Махно не віддав ВРР право повного розпорядження фінансами, які здобувала Революційно-Повстанська Армія України.

3) на грудневому засіданні ВРР, де вирішувалася доля організаторів змови Полонського проти Нестора Івановича, у відповідь на вимоги членів президії ВРР дати пояснення дій Махна при викритті змови Батько заявив таке: «Якщо якийсь негідник намагатиметься отримати відповіді, йому буде куля», отож пояснень так і не було надано;

4) Саме Махно, а не загальний з’їзд робітників, селян на повстанців, двічі переформатував склад ВРР в листопаді-грудні 1919 року.

5) Декілька разів Нестор Махно особисто скасовував судові вироки ворогам махновського руху та відпускав їх на волю.

5) В 1920 році Нестор Махно об’єднує в своїх руках цивільну та військову влади, стаючи головою ВРР аж до згортання махновського руху 28 серпня 1921 року.

Якщо торкатися творчості махновців, то в їх піснях відчувалася спадковість традицій від козацтва:

«Махновець я, махновець,

А дiд мiй був козак!».

«Свиснеш iз дуба – чуть на три вiки,

Скрiзь мої краяни – махновцi-козаки».

«Ти махни мені, гей, отамане,

Як Махно-козак поспита мене».

Пісні, як найкращий покажчик народної думки не мали в собі анархістських прославлянь, «героїв» Прудона, Бакуніна чи Кропоткіна, або Паризької комуни. В повстанських піснях були ідеали волі, прославляння Батька Махна, рідного краю, козацької минувшини як показано вище, військові мотиви, буденні турботи:

«Як хрестили малого Махна,

Зайнялася в священика ряса,

І збулося знамення сповна,

Бо пожежа в степу розлилася»

Гуляй-Поле в часи Південноукраїнської трудової федерації стало справжньою народною столицею, символом народовладдя та вольності:

«Є для красних дріб і для Врангеля!

За гостинці їм ми – сторицею.

Гуляй-Поле, гей, нам столицею!»

«Гуляє Гуляй-Поле,

Як бубони двори.

Ворота й двері – навстіж,

Чарки аж гнуть столи!»

Українській зміст махновщини вилився і в українізацію шкільної освіти, українська мова була повернута до шкільної освіти, що було висвітлено в оголошенні Культпросвітнього відділу ВРР за 18 жовтня 1919 року: «Наказ ген. Май-Маєвського, що забороняв материнську мову в школах, вiднинi скасовується як силою нав’язаний нашим школам. В iнтересах духовного розвитку народу мова шкiльного викладання має бути та, до якої природно схиляється мiсцеве населення… i воно, а не влада i не армiя має вiльно i самостiйно вирiшувати це питання».

Населення Півдня України було переважно українським(85%), що зумовило перехід щкільної освіти на українську мову.Цьому сприяло і те, що шкільний відділ при Культпросвітньому відділі Військово-Революційної Ради очолювала Галина Кузьменко, дружина Нестора Махна, фахова викладачка української мови, активний член гуляйпільської Просвіти(доречі Нестор Іванович і сам з 1917 року теж був її членом), до першої поразки УНР від більшовиків працювала в секретаріаті Центральної Ради в Києві. Її авторитет був визнаний тим фактом, що восени 1919 року вона обирається головою Союзу вчителів махновської республіки.В газеті «Шлях до Волі» за 6 грудня 1919 року була опублікована стаття «Школа й життя», в якій була піддана критиці бувша система шкільної освіти, зокрема і за чужинську мову викладання і за результативність засвоєння матеріалу навчання, завченого нерідною мовою: «А навчання по всіх школах провадилось так, що бодай би його й не згадувать! За увесь час навчання звертали увагу, головним чином, на літеру “Ъ”… та дивились на те, аби учні вміли “рассказывать прочитанное”, а чи розуміє учень те, що розказує, – хто його знає!».

Продовженням теми українського характеру махновському руху буде розгляд стосунків махновців та Української Народної Республіки.

Ці стосунки були не безхмарними, але починалися вони оптимістично – 13 грудня 1918 року отаман українських частин Катеринослава Гаврила Горобець надіслав до Махна пропозицію про союз проти білих. 15 грудня махновська делегація в складі 4 чоловік(Чубенко,Херсонський, Горев, Миргородський) підписала з українською адміністрацією відповідну угоду. Зокрема в цій угоді були пункти щодо можливості мобілізації до війська УНР відповідними інстанціями української влади на території «вільного району». Натомість УНР обіцяло махновцям допомогу у постачанні боєзапасів, зброї та амуніції, в той же день махновський делегації було передано вагон набоїв та пів вагону гвинтівок та вибухівки, певна кількість амуніції.

Погіршення стосунків і фактична денонсація цієї угоди відбулися після розгону новообраної міської ради м. Катеринослава силами отамана Горобця, що було сприйнято махновцями як прояв придушення самоорганізації населення – головної ідеї махновщини.

Наступний етап відносин Махна з УНР був періодом його співпраці з отаманом Григор’євим, який був лояльним до Директорії на чолі з Петлюрою. В середині липня 1919 року, після об’єднання Григор’єва та Махно, вони спільно надіслали листа урядові УНР з пропозицією розпочати перемовини про військовий союз на засадах самостійності України, народоправства та радянського ладу в Україні за умови формування тимчасової головної ради Української Республіки та позбавленню влади Директорії УНР. Найвищим органом влади повинен був стати Всеукраїнський З’їзд Рад, на місцях влада надавалась Радам робітничих, селянських та козацьких депутатів.

Але ця пропозиція залишилася без погодження з боку урядовців Української Народної Республіки, чи то з причини вбивства Махном отамана Григор’єва , чи то через занадто велику амбіційність членів Директорії та самого головного отамана Петлюри, або через не одностайність думок серед «директорів».

В кінці серпня Революційно-Повстанська Армія України надіслала до Директорії чергового посланця, члена ВРР, Хому Шпоту, зустріч мала позитивний результат і отримала продовження.

20 вересня 1919 року у Жмеринці була підписана військово-політична угода між УНР та махновським рухом, з боку республіканців угоду підписав Симон Петлюра та Юрко Тютюнник, з боку махновців Всеволод Волін та Олексій Чубенко. Згідно з угодою спільним ворогом визнавався Денікін, у випадку перемоги над ним і побудови Української Республіки махновцям виділявся автономний Запорізький район, в якому б існувала система вільних рад. УНР обіцяло надати махновцям 700 000 патронів та певну кількість амуніції, 3 тисячі хворих і поранених махновців було розміщено в лікарнях Вінниці, Жмеринці і навіть Галичини.

Сама угода з УНР та процес її погодження дають нам відповідь на питання чи був Махно анархістом, відповідь – ні! Вже в липні 1919 селянський вождь бореться за незалежну українську державу разом з Григор

’євим, а з вересня разом з Петлюрою.

Союз між Махном і Петлюрою не був розірваний і постійно підтримувався: з вересня по грудень 1919 року махновські загони діяли спільно з отаманами Мелашко, Хмарою та Дяківським на Катеринославщині, отаманом Котиком в районі Кривого Рогу, отаманами Скирдою і Молчановим на Полтавщині, постачали їм боєприпаси, як подяку за вересневу допомогу з боку УНР, коли махновцям були надані 125 тисяч патронів безкоштовно та 50 тисяч продано, а величезна кількість поранених та хворих махновців була покладена в шпиталі петлюрівців.

В своїй «Декларації» квітня 1921 року Нестор Махно вказував на потребу співпраці з петлюрівськими загонами, що передувало його зв’язкам з «Комітетом врятування України», який очолював пропетлюрівський отаман Струк.

Відносини Махна з УНР показують нам еволюцію поглядів всього махновського руху, який в середині 1919 року відверто декларував своєю метою побудову Української Республіки на основі вільних рад робітничих, селянських та козацьких депутатів.

Після поразки махновського руху Нестор Іванович проживав в Парижі, де його в травні 1926 року застала звістка про вбивство Петлюри жидом Шварцбардом, який декларував свої анархітстькі позиції. В 1926 році Махна відвідували організатори вбивства – сам Шварцбард, Володін та Кіро Радєв. Шукаючи підтримки у Махна, вони знайшли лише засудження їх вчинку та відмову у допомозі. Виправдання судом Шварцбарда у зв’язку з його посиланням на помсту головному отаманові Симоні Петлюрі за жидівські погроми під час Громадянської війни було розцінено Махном як «антиукраїнський фарс ворогів свободи».

В еміграції він листувався з українськими анархістами з США та обіцяв їм, що обов’язково перекладе свої мемуари українською, як тільки знайде перекладача. Але нажаль перший том його мемуарів не користувався популярністю за його життя, тому грошей не було ні на випуск другого, ні на українізацію першого.

Мало хто згадує, що в часи еміграції Махно мав контакти з Українською Військовою Організацією, на основі якої в 1928 році була створена Організація Українських Націоналістів.

Закордном Махно остаточно розсварився з Воліним та Аршиновим, ідеологами анархізма в махновському русі. Аршинов до того ж відмовився від анархічних поглядів, написавши статтю «Крах анархізму.

Аналіз державотворчої діяльності махновського руху та махновської преси, ідеологічних бачень самого Махна доводить, що Нестор Іванович поділяв головні засади соціал-націоналізму:

1) Перший сформулював головну ідею соціал-націоналістичного руху, що заключається у «

боротьбі за соціальну і національну незалежність і за право бути господарем у своїй Батьківщині»;

2) Перший визнав первинність профспілок у творенні нового українського суспільства в незалежній українській державі, виголосивши базову ідею державного синдикалізму;

3) Перший в Україні виступав за ради, вільні від політичних партій, які б займалися виключно економічними та соціальними питаннями;

4) Виступав за меритократичний принцип просування людини в суспільстві;

5) Підкреслював самоорганізацію та самоврядність, як ключові засади існування нового українського суспільства;

6) Впровадив принцип вождізму у військах.

Звичайно, що погляди на економіку Нестора Махна були не зовсім властиві постулатам

Nаціократії, але його бачення загальної побудови суспільства та держави на 14 років випередили працю Миколи Сціборського, що робить Батька Махна українським державником вкрай близьким до соціал-націоналістичного бачення побудови української держави та розвитку суспільства. Варто заначити що розуміння правильності більшості засад соціал-націоналізму прийшло до Махна не через розгляд теоретичних надбань минулого, а через щоденну оборону і розвиток новоутвореного махновцями українського суспільства Південноукраїнської трудової федерації 1919-1920 року.

В закінченні статті хочеться навести передмову самого Нестора Івановича Махна до першого тому його спогадів, який був виданий у Парижі, бо ніхто не каже краще про людину, ніж вона сама:

«Про одне лишень доводиться жалкувати мені, випускаючи цей нарис у світ: це — що він виходить не на Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком прямує до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності і це було б важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки на мові свого народу, провина не моя, а тих умов, в яких я знаходжусь».

Святозар Коваль

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus