Мабуть не один раз пересічному харків’янину доводилося чути про участь найманців та професійних вбивць з УНА-УНСО в локальних конфліктах на теренах колишнього СРСР.

Дійсно, кінець 80-х – початок 90-х були переповнені різаниною на просторах колишніх «солнечних республик» Північного Кавказу. Ці події були наслідком розумово невідповідної політики Росії на Кавказі, всіх цих переселень, виселень, злиття в одну республіку ворогуючих народів, русифікації, проведення кордонів «від балди». Що робили на цих війнах УНСОвці? – Захищали національні інтереси України. Послідовно виступаючи проти Росії та її сателітів на Кавказі, вони направляли московську агресію в бік кавказців, а не України. Допоки УНСО підживлювала Кавказьку Війну, Україна жила відносно спокійно, не боячись економічної, культурної (точніше, безкультурної), військової агресії Росії. Тобто, всіх тих «прелестей», яких зараз нам вистачає через край.

Тому відкинемо як непотріб стогін московських і промосковських політиків та журналістів, та морально-етичні полюції Білого Братства (не плутати із послідовниками Марії Деві-Христос – мова про бритоголових патріотів «Європейської Єдності») з приводу діяльності УНСО в цих регіонах, мовляв вони воюють за «чурок» та вбивають білу людину – «рассейского солдата». По-перше, є великі сумніви щодо «білого» походження самих росіян; по-друге, самі російські солдати теж воюють за «чурок», тільки за «добрих, гарних і пухнастих чурок» (осетинів, абхазців), а не за «злих чорних уродів» (чеченців, інгушів, грузинів).

Та нижче будуть приведені спогади харківського УНСОвця про акцію, що відбувалася в «білому регіоні» – Білорусі.

Тож знайомтеся – Човен. – «Влітку 99-го молодь з «контори» (неформальна назва УНА-УНСО серед членства) вбивала час на місцевих озерах, пила пиво, мацала дівчат, тобто займалася характерними для спекотних літніх днів розвагами. Я, здавши шкільні іспити, насолоджувався літньою свободою та зрідка з’являвся в «конторі». Під час одного з таких візитів мене відкликав в сторону Дуст (псевдо тодішнього голови обласної організації), та запропонував з’їздити на вишкіл в місця «бойової слави» білоруських партизан. Я відразу погодився: по-перше – однаково, де бити байдики, по-друге – це були пригоди.

Були видані «подорожні», та ми вирушили до Чернігова. Я їхав вдвох з Іваном, він був випускником і вирішив тимчасово не поступати до ВНЗ, а подивитися світ. Доїхавши потягом до Чернігова, ми вирішили добиратися далі електричками до місця призначення, де нас мав зустріти «братній бульбаш». Не буду розписувати наші пригоди в дорозі, саме цікаве в цей час відбувалося в Харкові. Зникнення десятка «бойовиків» (віком від 15 до 18 років) не могло залишитися непоміченим «бдительными органами». Ходили чутки, що нас – УНСОвців – зовнішня розвідка шукала в Чечні, підключили і своїх близнюків з ФСБ. Звідки в наших така інформація? Все дуже просто – її розказав Олег Володимирович на прізвисько «Капітан» (мабуть, це було його дійсне звання на той момент) – «смотрящий» за УНСО від СБУ. Він не грався в шпигунів, не робив таємниці з того, хто він є, приходив на всі збори, акції – за що й отримав звання «Почесного УНСОвця».

Але, як кажуть, повернемося до наших (білоруських) баранів. По приїзду на місце нам поселили в приміському готелі. З вікон відкривався шикарний вид на ліс, проживання і харчування були непогані, і взагалі перші дні більш нагадували відпустку на турбазі, ніж «бойовий рейд кровожерного УНСО». Під час лісових прогулянок згадав радянські фільми про партизан, що знімалися в цих самих лісах. Дійсно, поліські ліса – найкращі в світі (після південноамериканських джунглів) місця для партизанської війни. Але на відміну від українського Полісся, яке зродило УПА, котра билася проти всіх окупантів, білоруси воювали або в частинах СС, або в РККА. В душі кольнуло відчуття гордості за наших, і презирства до чужих.

А тим часом події становилися все цікавішими. То тут, то там збиралися величезні мітинги. Багацько народу волало про «антинародний режим», перекривалися шляхи, влаштовувалися наметові містечка та інші «нарушения общественного порядка». Як завжди, в таких випадках проти народу кидали ментів і АМАП (білоруський ОМОН). В протистоянні з ними білоруси виявлялися заслабенькі, тому ми логічно вирішили, що нас привезли для «барикадної» масовки. Однак на силові акції нас не випускали. Це серйозно всіх дивувало.

Але ж все прояснилося після чергової наради нашого керівництва з місцевими. Нам пояснили, що на нас покладена найвідповідальніша справа – участь у «Великій Білоруській Революції» зі зброєю в руках. План дій був такий: мітинги повинні були перейти в «гарячу» фазу, після чого до мітингуючих повинні були приєднатися ополченці та армійські підрозділи. Нам відводилася «лєнінська» роль захоплення і утримання пошти, АТС, банків. Діяти планувалося з розмахом, і всі засоби були для цього надані. Приїхали зброя і інструктори (їх присутність пояснювалася відсутністю в більшості наших хлопців військової підготовки).

І почалося – щоденно: підготовка по 8-10 годин; лекції про бойові дії в місті; тактика ближнього бою; тактика бою в лісі та місті; фізо, смуга перешкод; вогнева підготовка. Для проведення вогневої виїжджали в ліс, більшість призначили «автоматниками», але були і «кулеметники», і «снайпери» – я чомусь отримав СВД. Вивчався склад зброї, дія автоматики, практична вогнева підготовка склала більш ніж 500 патронів на ствол (кажуть, така кількість патронів на строковика – мрія для Української Армії).

Вивчалися також розвіддії. Інколи ми проходили їх на практиці – виїжджали в місто, «гуляли» біля об’єктів ймовірного захоплення, вивчали настрої натовпу та міліції. Одного разу навіть познайомилися з представниками «Русского Национального Единства», та з якимись дебілами з місцевих, які підтримували РНЄ. Послухали їх дегенеративне переказування нацистських агіток 30-х рр. ХХ сторіччя, і ще раз впевнилися, що росіяни не здатні створити свою Національну Ідею, а можуть лише викрадати чужі – чи то в німців (як у випадку з РНЄ), чи в українців (використання назви Русь замість справжньої – Московії), чи в голландців (прапор, старий гімн Росії). Після спілкування з росіянами та їх білоруськими друзями бажання скоріше взяти в руки зброю стала майже маніакальним. Але, нажаль, цього не сталося – в одну мить білоруси дали відбій, і ми відправилися додому. Чому? Казали, що злякалися армійські генерали, або що наше керівництво не зуміло домовитися з білорусами по деяких моментах (а без українців перевести конфлікт в «гарячу» фазу не було кому). В будь якому разі наша місія там дійсно закінчилася.

Що ж тепер: Прощавай, Білорусія? – Білорусія, до побачення!»

Андрій Білецький
газета «Nаступ», № 1, 2005 р.

Share and Enjoy