Я знав, що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проже­немо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках – по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам – москалям і жидам – та своїм песиголовцям, які злигались з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски ле­тять. Кожна нова жертва – цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!

Думалося, а може, Захід, коли довідається про повстанчий рух, скоріше здійснить інтервенцію. А коли ні, то своїми виступами змусимо комуністичних зверхників бодай на фікцію українства. Бачачи повстанчі загони, Москва не зможе відразу русифікувати край, викидати портрети Шевченка і зовдити московські імперіяльні звичаї.

Отже, з Богом – до діла!

Яків Гальчевський-Войнаровський. Проти Червоних окупантів, ч. 1. Українське видавництво. Краків. 1941

 

Біографічна довідка: Яків Гальчевський(отаман Орел, Орлик, Войнаровський ) (03.11.1894 (22 (21) жовтня за ст. ст.) —1943)- військовий і громадський діяч, вчитель, письменник, активний учасник повстанського руху в Україні.

Рядовий 2-ї запасної гарматної бригади (м. Казань, 1914), командир маршової роти 22-го запасного пішого батальйону (м. Вінниця, 1915), командир роти кінної розвідки 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу (1916), командир роти піхоти, кулеметної роти, ад’ютант командира 29-го Туркестанського полку (кінець 1916 — 1917 рр.), командир навчальної команди 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії (квітень 1917 р.), командир 3-го батальйону 29-го Туркестанського полку (вересень 1917 р.), помічник голови Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії російської армії (1917), штабс-капітан російської армії (літо 1917),

За героїзм на фронтах Першої світової війни був нагороджений орденом Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орденом Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орденом Святої Ганни 4-го ступеня. Був поранений, контужений, отруєний газами.

Організатор і командир Окремого Літинського куреня 2-го Українського корпусу (кін. 1918 — поч. січня 1919 рр.), сотник Окремого Гайсинського куреня ім. отамана Симона Петлюри (січень 1919 р.), сотник 1-ї батареї 61-го Гайсинського пішого полку ім. Симона Петлюри (з січня 1919 р.), командир 61-го полку ім. Симона Петлюри (23 квітня — травень 1919 р.), повстанський отаман (травень 1919 — 1925 рр.), командувач Подільської повстанської групи (1922), командувач повстанських загонів і організацій Правобережної України (1922—1923).

В червні 1919 р. в одному з боїв проти більшовиків Я.Гальчевського було поранено в лице і ногу.

1920-1922 – воював проти частин дивізій Г.Котовського та Осадчого: з полками 1-ї дивізії, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного козацтва, 8-ї кінної дивізії. Не злічити боїв і з частинами 24-ї Самарської (Башкирської) дивізії, 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, відділами особливого призначення тощо. Оперував на Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Бердичівщині, рейдував у Вінницькому, Проскурівському, Кам’янець-Подільському, Ново-Ушицькому, Могилівському, Балтському та Ольгопільському повітах, на Ямпільщині.

Створена Гальчевським Подільська повстанська група складалась із 4 кінних бригад:

1-а кінна бригада, командир Яків Байда-Голюк;

2-а кінна бригада, командир Василь Лісовий;

3-я кінна бригада, командир Мирон Лихо;

4-а кінна бригада, командир Семен Хмара-Харченко;

Вінницька сотня ім. Богуна, командир підхорунжий Онисько Рубака-Грабарчук.

Наказом Головного отамана Директорії УНР Симона Петлюри призначений останнім командувачем повстанських сил Правобережної України (1922).

Сотник Армії УНР (звання полковника присвоєно Головним отаманом Армії УНР С. Петлюрою 20 серпня 1922 р., але не затверджено військовим міністром УНР В. Сальським)

1925 – з боями покинув терен УСРР, перейшов до Польщі, де змінив прізвище на Войнаровський.

Автор публікацій в українському журналі “Діло” та “Віснику” Дмитра Донцова (під псевдонімом Яків Правобережець).

Від 1 вересня 1930 р. – на службі у Війську Польському (перше звання капітан).

Командир сотні польського 67-го пішого полку 4-ї стрілецької дивізії (з вересня 1930 р., м. Бродниця, Польща), 3-го (рекрутського) батальйону 67-го піхотного полку (1939), начальник 108-ї поборової комісії (з 24 серпня 1939 р.), командир 4-го батальйону 67-го полку (з 27 серпня 1939 р.), 4-го батальйону 14-го полку (з 29 серпня 1939 р.), батальйону «Бродниця» полку Національної Оборони 4-ї польської дивізії (з 11 вересня 1939 р.), командир батальйону «Бродниця» 14-го полку 4-ї дивізії Війська Польського (вересень 1939 р.), майор Війська Польського.

Представлений до найвищої нагороди Польщі – ордену “Virtuti Militari”.

Радник організатора та командира Поліської Січі Тараса Бульби-Боровця.

Організатор і командир Грубешівської української самооборони (Холмщина, 1942—1943).

Автор книги “Проти червоних окупантів (Т. 1. – Краків, 1941; Т. 2. – Краків-Львів, 1942), автор рукописів: “З воєнного нотатника” та історіософічної праці в 25 розділах без назви, досі не опублікованих (Грубешівщина, січень 1942).

Загинув 1943 року у бою із загоном Армії Крайової у с. Пересоловичі на Холмщині.

Похований у м. Грубешів на Холмщині (нині Польща; могила не збереглася).

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus