Нерішучість, страх програшу, культивування поразок без культивування перемог є, нажаль, доволі поширеною рисою серед пересічного українця.  І “пересічність” теж часто є його вадою. Публікацією цієї статті ми хотіли показати, що навіть підпільна сила, що боролася проти матеріально переважаючих ворогів розуміла, що таке успіх, самовіддача і ризик на шляху до Перемоги. Не зважаючи на те, що Онацький вочевидь помилився у деяких історичних баченнях тодішнього сьогодення (зокрема 30рр), проте ця праця має бути прочитана всіма, хто бажає націоналістичному рухові дійсно Успіху і Перемоги. Мова оригіналу збережена.

Культ успіху виявляється у відомій фразі: «переможців не судять». Італійський історик Ґульельмо Фереро в свойому славнозвісному творі «Про велич і занепад Риму» стверджує, що полк імператор Авґуст переміг усіх своїх ворогів, — «лєґенда його успіху взнесла його непомірно в очах сучасників (і потомжів), осяяла його, обожила, як і поготів вона взносить, і осяює ії обожує всіх людей і всі народи, що мають успіх. Ще недавно вкритий кровю тріюмвір проскрипцій, нездатний провідник армії при Пилипах, трусливий .провідник фльоти при Сциллі, погорджуваний племінник лихваря з Велетри, він являвся тепер перед очима сучасників, як давно очікуваний спаситель, що, мав урятувати Італію від всякого лита.
Кожна людина хоче мати успіх. Це є одним із її природніших бажань. Ніхто не починав би ніякого діла, коли би не мав будь-якої надії на успіх. Але тут є можливі степеновання. Один розпочинає діло, коли має сто відсотків певности що йому це діло вдасться перевести, другий задовольняється й пятьдесятьма відсотками можливосте, а де-хто йде на великий ризик, знаючи, що виглядів на успіх майже немає, а проте він усе ж надається на оте— «майже».
Гітлер у своїй книзі «Майн Кампф» писав про одного німецького генерала що той починав якусь акцію лише тоді, коли міг рахувати на пятьдесять один відсотків можливості успіху й тим дуже хвалишся. Але саме — «в цій клясичній формулі жалюгідної нерішучосте, — пише Гітлер, — у цьому пятьдесять одному відсоткові МОЖЛИВОСТИ успіху полягає ціла трагедія німецької катастрофи, бо той, хто вимагає від долі заруки успіху, відмовляється тим самим зрозуміти значіння геройського вчинку що має місце тоді, коли люди, переконані про смертельну небезпеку, наважуються на крок який можливо вирятує їх із небезпеки. Смертельно хворий на канцер не потребує пятьдесять одного відсотку МОЖЛИВОСТИ успіху, щоби піти на операцію, і коли вона дає навіть один відсоток МОЖЛИВОСТИ, рішуча людина волітиме спробувати щастя, — а В противному випадку хай не нарікає, що вмирає…»
Нема сумніву, що культ успіху завдячує чимало цьому елементові героїзму та рішучости, що його ми знаходимо в великій КІЛЬКОСТІ «удачників». «Хто знає, скільки відсотків можливостей успіху мав Ліндберґ, коли він — перший — наважився летіти сам один через Атлянтійський Океан?!»…
Д. Донцов писав, що культ успіху — це «сила характеру». «Культ успіху — каже він — це… не нарікати: — Ах, якже можна без при-родніх гряниць, без «союзу»! Ах, факти проти нас! Ах, чи не завернути ще перед стартом, бо така — далека мета, а бігти так трудно». — «Культ успіху — це культ великої амбіції й великої праці». — «Чи знаєте ви, що, наприклад, над своїми діяльоґами працював Плятон 18 літ? Коперник над своїми «Революціонес» — 36? Лютер над коментарем «Генезису» — 10? Що аби лише відписати твори Ґете, потрібно 60 літ одного копіста? Що ґеніяльність Наполєона полягала в умінні спати пять годин на добу, на дрібязковім пе естудіювані безчисленних щоденних рапортів, на умінні виконати працю останнього вояка, на памяти, яка не забувала про останню дурну гармату в віддаленім Гарнізоні, якої могло не бути в рапорті, але яка завше була в його голові?…». «Куїльт успіху це не хвилеве захоплення, з переходом до моментальної зневіри людей, які хотіли би за рік вивчитися на Шекопіра, а за два — збудувати «власну хату». Культ успіху — це прикмета, якої в нас нема, це бажання по кожнім упадку зриватися на ноги, пробувати знову, бо хто боїться невдач і розчаровань, цей згори програв свою життєву ставку, будь це одиниця, чи нарід…».
Відомо, що чи не найбільшим успіхом між сучасними англійськими письменниками користується Бернард Шов, який має тепер мало не вісімдесят» років. Коли мав 15 років, почав заробляти на хліб, як робітничий челядник за 18 стерлінгів на рік. У 16 році став касиром за 24 стерлінгів у рік і залишився на цій посаді 14 років, коли почав отримувати по одному стерлінґові на тиждень (маючи вже 30 років життя). Бернард Шов мав звичай писати щодня, але за девять перших років своєї літературної трієри заробив лише шість стерлінгів. Перший успіх у театрі осягнув, коли йому було 40 років! Ця біоґрафія Шова показує нам людину, яка до 40 років не мала ніякого успіху, а проте не зневірилася, не підупала, а навпаки зберегла свої творчі сили й фізичне здоровля до глибокої старости.
З культом успіху звязується нерідко заздрість невдачника, така шкідлива для здоровля, ота «короста душі», що «душить, як астма», цей «сухорукий музика злоби», що «бється й звивається в звої, хребет свій, як бич, як струну простели. Хльостка какофонія ноти одної манякального скрипаля» ( «Трильоґгя пристрасті). Маючи, таку заздрість у душі, трудно дожити довгого віку й зберегти ясність духа.
Заздрість є протилежною стороною культу успіху: — «Чому не я!» — ось питання, в якому виявляється ціла суть заздрости людини, що не може знести чужого успіху, бо вбачає в ньому свою власну поразку. Треба мати дуже сильну душу и дійсну велич духа, щоби мати можливість судити про вартість іншої людини та заслуженість її успіху, без відчуття жала заздрости. Така велич духа є характерною відзнакою дійсного народнього провідника, який не боїться за свою славу й мотиви, бо не вони є його метою, але добро цілого народу. Тому він сприяє й появі молодих талантів, намагається, щоби якомога більше добрих інтелектів і добрих рук було коло того діла, яке йому лежить більше на серці. Зате пересічна дрібка людина, особливо, якщо вона перед тим мала, невдачу саме в тім ділі, де тепер друга людина святкує успіх, рідко коли може втриматися від почуття заздрости, що нерідко переходить у глуху ненависть. В часи, що попережають великі соціальні революції, коли суспільство виділяє з себе з одного боку людей, що в усьому «веліли» і блещуть багацтвом. та славою, а з другого боку цілі ґруши невдачників, що не вміють чи не хотять пристосуватися до норм життя, заздрість, як наслідок враженої дрібної амбіції, що не може примиритися зо своїм неуспіхом, відограє величезну моторову ролю.
Французький соціольог Ле Бон так відзначав ролю заздрости в французькій революції: — «Заздрість, яка відограє завжди велику ролю в усіх революціях, у нашій революції відограла особливо значну роль. Заздрість до аристократії стала її найвищим чинником. Здібности та багацтво буржуазії зросли настільки, що вона зрівнялася з аристократією. І хоч вона й змішувалася з нею де далі, то більше, та все таки почувала себе невизнаною й тому таїла до аристократії страшенну злобу. Цей настрій мимоволі робив буржуазію прихильницею фільософських доктрин, що проповідували рівність. Вражене самолюбство й заздрість стали причиною тої ненависти, яку нам тепер годі зрозуміти, коли соціяльний вплив аристократії зовсім непомітний. Деякі члени Конвенту Каріє, Марат і інші — згадували зо страшенного злобою, що колись були на низьких посадах у великих панів. А пані Ролян не могла ніяк забути того, що її, запрошену з матерю до одної великої пані, відіслано обідати разом із челядю…»
Німецький соціолоґ Вернер Зомбарт також відзначає, що фактично мало не всі теоретики соціялізму, цього втілення соціяльної заздрости й ненависти, були життєвими невдачниками: батько Люї Блява збіднів у наслідок революції 1830. р. Сен-Сімон бідніє в наслідок марнотратства та кінчає — колись багатий великий пан — посадою копіста. Фурьє, маючи 21 рік, тратить цілий свій маєток, наслідком нещасливої спекуляції. Друкарня Прудона банкротує. Кабе тратить своє місце віце – Губернатора Корсики. Марксові не вдається академічна карєра. Гесс, Лясаль, Бакунін не відчувають цікавости до своєї .професії й кидають її… Виключені з товариства, живуть вони своїм окремим життям. При помочі фантазії перескакують із розгоненої дошки ресентименту до чисто розумової конструкції «ліпшого світа». З почуття внутрішнього несмаку, з зовнішньої мізерії рятуються вони втечею у вимріяний рай… Люде без стриму в життю, без внутрішньої дисципліни, незрівноважені, несталі, шукають вони бракуючої їм цілістности істоти, — намагаються замінити її штучною гармонією раціональної системи…
Що торкається большевицької революції, то про неї писав Донцов: — «Що особливо вражає в ідеольоґії ленінізму, це якесь задушне повітря низької помсти і Шаденфреуде неудачника — яким ця теорія напоєна. Нічого свобідного й величнього: ні ґеніяльного дотепу, ні вільного руху людини, яка бере те, що їй належиться по праву. Загальний тон большешизму, це тон Омердякова, що «ізмивається» над своїм «бароном»… Як усі ці революціонери, на яких опирався Ленін, — Ленін, також викинений поза рямки суспільности, не відчував до неї нічого, крім мстивої ненависти та заздрісної злоби». «Скрізь і у всьому — лише Тун — боронили вони протилежне минулому: ви облудники, ми будемо циніками. Ви найбільш ввічливі в відношенню до вищих од вас, — ми будемо грубіянами зо всіма. Ви витаєтеся, не поважаючи, ми на-ступатимемо на ноги, не перепрошуючи». — Це хоробливе бажання невдачника «насолити» комусь, «наробити збитків» вищому від себе, обляти його болотом… ось які були ті «двіжучі сили», що їх викликав до життя большевицький Фавст, і що їх потім не міг вже позбутися…»
Большевицька революція йшла перше під знаком загального зрівняння — і то по найнижчому. В цьому вона була лише продовженням тих «демократичних» кличів, що були по суті також лише виявом почуття заздрости. — «Той не зрозуміє успіху демократії у Франції, — пише французький академік Боннар, — хто не пригадає собі, що ця демократія передусім задовольнила інстинкт зависти. Зависні душі бажають передусім нікому не кланятись: усяка вищість є для них зневагою, вищість таланту чи характеру так само, як і добрих манер. Звідси запанував у нас культ незначної, пересічної людини. Навіть у шуканні голови держави — ніхто не заперечить — найбільше шансів матиме той, хто не має яскравого обличчя, отже тому не буде небезпечний. У тім ціла фільософія режиму. В цім царстві тіней паношиться зависть…» («Вісник» 1934., V., с. 390).
Саме в противагу оцьому «культові пересічної людини», що про нього згадав Боннар, розвинувся був у повоєнних часах — разом із загальним зростом антидемократичних настроїв— культ сильної людини та культ особистого успіху. Правда культ успіху є такою природною річчю, що він існував у всі часи та в усіх народів. Але лише в останнім столітті — і особливо в повоєнних часах — він набрав значіння справжньої ідеольогії, застосованої не лише до індивідів, але й до народів
Ствердження правдивосте давнього твердження, що «переможців не судять» привело до проголошення протилежного гасла, що «переможених судять». Правда і це гасло досить старе, і ще з давньої римської історії дійшов до нас вислі»: «Vae Victis» «Горе переможеним». Проте, знову таки лише в новіших часах, це твердження, що мало раніше характер лише стверження фактичного стану річей, знайшло своїх теоретиків, які вжили найпильніших заходів для підведення під нього ідеологічних підмурівків. І тут праця йшла з двох боків — з Німеччини, що пишалася своїми успіхами в культурі, в науці, в торгівлі, в державній організації, і тому вважала себе вищою нацією від інших, та з другого боку, з Америки, що, з огляду на свої незмірно багаті простори, не могла собі уявити, «невдачника» інакше, як цілком безвольну та безталанну людину.
В Німеччині виробилася своя теорія расизму (мається на увазі расові теорії, ще задовго до приходу до влади А.Г. – прим ред..), що поділяла не лише індивідів в окремих націях, але й цілі нації на «удачників» і «невдачнижів», відмовляючи останнім усяку надію на можливу зміну обставин. На думку німецьких расистів, попередні «удачі» чи «невдачі» вже раз на завпеди виявляють перед лицем світу волю Божу щодо індивідів і народів. Початки німецького месіанізму, «обраности» німецького народу зпоміж інших, знаходимо у Геґеля, який навчав, що німецька держава є втіленням самого Бога, вищим од будь-якого іншого авторитету та вільним од всякого морального закону, — її належиться абсолютне право на панування над слабшими народами, які не є гідні ніякого милосердя саме тому, що вони, є слабші. Ніцше, що розвивав ідеї Геґеля, також писав, що цілу людскість треба поділити на «панів» і «рабів», і що «мораль панів стверджує, що можна мати обовязки лише в відношенні до собі рівних. ІЦож до істот нижчої ранґи, і до всіх чужинців, то у відношенні до них, можна поводитися так, як, того забажає серце, себто будь-як! Нема нічого більш небезпечного для сильних, як, мати милосердя».
Щоби так писати, треба дійсно вірити, цю «пани» будуть вічно «панами», а «раби» —. «рабами», що «обрані від Бога» народи будуть вічно «обраними», а «забуті» — «забутими». А тимчасом, ми вже добре знаємо, як повелося «обраному народові» давнини — жидам, які ще й досі несуть за собою ненависть, породжену в великій мірі колишнім культом виключності й вищости. Знаємо, що й «обраному народові» новіших часів поводиться тепер не дуже добре. Теорія, породжена переціненням попередніх успіхів, спричинюється поволі до втрати можливости дальших успіхів.
Німці взагалі думають, що сила є єдиною передумовою успіху. І саме тому тут не може бути місця ані для великодушности, ані для милосердя. Вища раса не може кермуватися правилами моралі й чести, що кермують життям інших народів, бо «мораль панів» не може бути «моралю рабів». «Віра німців в їхнє покликання панувати над світом, — писав італійський публіцист М. Пареті ще за часів великої європейської війни, — в їхню місію «обраного» народу, вищого від усіх народів минулого, сучасного й майбутнього, була справжною причиною їх сили підчас війни. Але вона була й причиною жорстокости, бо надавала війні характер релігійних війн. Противник, був не лише ворогом, — він був також безбожним, еретиком, богохульником, блюзніром супроти, святої німецької культури, — і тому не досить було його перемости, треба було його й знищите. Бельґійці мали блюзнірську сміливість відмовити вільного транситу святим когортам обраної від Бога культури, — отже вони зробилися винними в злочині образи Божої Величности, й тому вони мусять бути покараними як свого часу були вона покарані за подібний злочин, од дуки Альби».
Проте, історія виказала, що самої сили для остаточного успіху не вистачає. Більше того, вона виказала, що зловживання силою в свою чергу породжує в досі слабкому противникові несподівану силу спротиву, яка кінець-кінцем перемагає. Зловживання німців силою підчас війни, їх невмолима жорстокість, їхнє заперечення всякого милосердя до ворога дали їм дійсно спершу величезну перевагу, але в остаточному розра-хунку, який лише й приймається в політиці на увагу, викликали такий рух громадської думки в цілому світі, що викинув на протинімецький фронт свіжі сили Америки з її невичерпаними можливостями в грошах і людях, і привів до страшної німецької поразки.
Французький соціольоґ Ле Бон у цитованій книзі «Психольоґгчна наука европейської війни», яку він написав тоді, коли німці були переможцями на всіх фронтах (1915. р.) предсказував, що Німеччина кінець-кінців буде розбита, а це саме тому, що вона цілковито не рахується з психольоґічними факторами, якими є почування інших народів. — «Здобути територію якогось народу — .писав він — ще не вистачає. Щоби його опанувати, треба ще здобути його душу! Коли Ганнібаль знищив при Каннах останню з римських армій, він думав, що остаточно переміг найнебезпечнішого суперника своєї батьківщини, але воля Риму не була зломлена, і не Рим а Карфен зійшов вкінці з кону світа. Ні один із підбитих Німеччиною народів не відмовився від своєї волі бути вільним. Кожний із них волів смерть, ніж упокорення. І цієї сили Духа вистачає! Не може бути тепер Деспота, досить сильного, щоби зломити волю нації, яка не хоче коритися. Про це переконався сам Наполеон в Еспанії. Він взяв її міста, знищив її війська, але — хоча й був найбільшим завойовником світу, не переміг волі еспанського народу…» (с. 355).
І цікаво відзначити, що багато років пізніше, якраз німецький фільософ — Кайзер ЛІНҐ, в своїх «Спогляданнях Південної Америки» (1932. р.) в свою чергу відзначив значіння психольоґічного фактора в політиці: — «Ввічливі народи, себто народи, які відносяться уважно до почувань інших, незалежно від переконань і внутрішньої вартости, — користуються по всіх усюдах, при інших рівних обставинах, найбільшою силою притягання… Анґлійці, досить безцеремонні щодо своїх актів, ніколи принципово не вживають образливих слів» і це тому, що «всякий безпосередній досвід людини є психольоґічним і всякі зносини між людьми є перш за все відносинами між душами», а тому «слова необхідно означають більше, ніж акти: вони більше ранять, і вони завдають більше радости. Добрі слова можуть виправити дуже великі шкоди, бо вони по-кривають негативне вражіння добрим вражінням, — річ, якої ніколи не можна досягти матеріяльною винагородою»…
Коли ми перейдемо до американської форми культу успіху, то вона має цілком інакший характер, хоча й виходить із тої самої доктрини «обраности від Бога». Між тим, коли в Німеччині, ця «обраність» поширюється на цілу націю й має значіння головно для культу успіху на полі державному та військовому, в Америці, країні крайнього індивідуалізму та плютократії, ця доктрина «обраности» поширювалася лише на індивідів, і мала на увазі культ успіху матеріяльного, що виявлявся в збагаченні, В осягненні видатного місця в суспільстві і т. д. Всі важливі форми американського християнства — як засвідчує Еайзерлінґ — погоджуються, без огляду на свої глибокі розбіжності, на визнанні матеріяльного успіху за досить явний вияв милости Божої: людина, приємна Богові, мусить забагатіти, а, навпаки, людина, що не хоче багатіти і задовольняється малим, виявляє замалу реліґійну ревність і, природиьо не заслуговує на милість Божу. «— Зрозуміло, — додає Каизерлгнґ — що подібна концепція мусіла сильно стимулювати комерційну діяльність реліґійних натур, якими є переважно американці анґльо-саксонського походження, і то тимбільше, що раніше всі банки були в великій мірі забезпечені церквою й давали кредити, відповідно до релігійної ревностга та певности клієнта». Правда, пізніше, ця основна пуританська нота загубила дещо свою гострість, і, якщо раніше казали, що треба багатіти лише для слави Божої, без права насолоджуватися багацтвами, то пізніше, природньо, цей аскетизм відпав і запанувало стремління до багацтва, як до сили, що окреслює життєвий успіх людини й дає можливість пізнавати найбільші втіхи. В американській суспільности запанував комерсант і (промисловець, які накинули цілій суспільності свої чесноти, що синтезуються в культі успіху, як наслідку індивідуальної вартости людини, її енергії, активности, інтеліґентности і т. д.
Американський біржовий і економічний крах 1929. -р. сильно вдарив по цьому американському культі успіху. Міліони безробітних, що, при найкращому бажанні, не можуть знайти засобів не то що забагатіти, але просто таки виживитися, виявили на цілий світ, що талановитість, енергія, розум і сила інших чудових прикмет ще не вистачають для того, щоби мати успіх і гроші.
Коли ми, українські націоналісти, виразники волі Української Нації до самостійного й державного життя, придивимося до тих форм культу успіху, які знайшли свій найбільш характерний вияв у Німеччині й Америці, мусимо визнати відразу шо для українського народу, який зазнав у свойому минулому більше чорних, ніж яких моментів, є цілковито чужими як німецька доктрина «обраних» народів що завжди заслуговують на успіх і можуть тому не рахуватися з почуттями а інтересами інших народів, так г американсько-кальвіністичним безкритичним обожуванням «шасливців», яга приходять до успіху будь якими — і то часто брудними — шляхами. Для українських націоналістів, далеких від злобної заздрости «невдачників» і так само далеких од безкритичним обожуванням всіляких «удачників», культ успіху є перш за все і єдино — культом героїчної рішучости, витривалости й твердости характеру, які не дозволяють пасивно чекати на удари долі, а, навпаки, наказують шукати всяких і найменших можливостей, щоби ті удари долі відвернути на ліпше та не зражатися ніякими невдачами. Українські націоналісти знають, що досі доля українського народу не була йому милосердна та знають також, що в цій боротьбі за кращу будучність, яку вони розпочали, вони можуть рахувати лише на свої власні сили, бо при існуючому американо-німецькому культі успіху з його формулами: «Переможців не судять» і — «Горе переможеним!» їм нема звідки чекати допомоги, як тільки з лав українського народу.
І тут із почуттям найбільшої радости, стверджуємо, що та допомога — та єдина допомога, що дійсно чогось варта — постійно прибуває. Нарід, що колись був одним із найбататших на землі, що колись «добре їв і добре спав» і продавав своє право перво родства за те право «добре їсти й добре спати», — тепер, в моменти найбільш чорних злиднів, коли займанці лютують на його роскішних землях, що відмовляються давати йому хліба на прожиття голодних дітей, — виявляє все більшу й і більшу велич духа та не хоче покладати зброї в боротьбі за своє національне й духове визволення. Матеріяльно переможені посуваються все далі по шляху духової перемоги.
І, приглядаючись до цього процесу морального переродження, мимоволі повторюєш слова Мацціні, великого апостола італійського відродження, який, звертаючись до людей, що проповідували культ матеріяльного успіху, говорив: — «О ви, люде Фурьє, Сен-Сімона й комунізма! Я знаю останнє слово всіх ваших доктрин. Ви всі, свідомо чи несвідомо, яке б імення не носили, яку б формулу всесвітнього братерства й любови не узурпували в демократії… ви всі обожуєте користь. Ви всі походите більше менше від Бентам-а і Вольнея), і не маєте моралі іншої від моралі інтересів: ваша релігія є релігією матерії. Ви кажете: оздоровимо тіло, а коли воно буде сильне, грубе й добре нагодоване, в. нього зійде душа. А я вам кажу: ні! Лише шляхом душі ви оздоровите тіло; в ній є джерело зла, рани тіла є лише зовнішніми виявами внутрішньої хвороби…» (Мацціні: «Інтереси і принципи», 1836. р.).

Євген Онацький,

“Розбудова Нації”, Липень-Серпень 1934 р., ст 162-169

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus