Не є таємницею, що за марксизмом та лібералізмом стоять одні й ті самі сили ворожі народам Європи. Особливо яскраво це проявляється, коли ми аналізуємо не просто нинішню ситуацію, а її історичне коріння, а точніше кажучи – процес агресії світової за куліси проти європейських націй. Вороги, за великим рахунком, це ніколи не приховували. Більшовики та інші представники ультралівих однозначно позитивно оцінювали буржуазні революції – в першу чергу французьку. Так само можна згадати з яким оскаженінням онук кельнського рабина Мордихай, більше відомий під псевдом Карл Маркс, підтримував агресію світового капіталу проти Конфедеративних штатів Америки. Червоні та ліберали незмінно демонструють повну солідарність коли мова йде про боротьбу проти традиційного європейського укладу та  еліти. Але й ми не повинні забувати, те що правий опір народів Європи носив зовсім не роздрібнений характер. Учасники громадянської (а фактично – національно-визвольної війни у франції) проти масонської революції пізніше бились в Іспанії – на боці традиціоналістів під час Першої карлістської війни. Вояки армії Конфедерації після поразки воювали на боці імператора Мексики Максиміліана Габсбурга проти ланцюгового пса світової закуліси масона Беніто Хуареса. Загалом, зв’язки між правими рухами Європи (під Європою ми маємо на увазі весь цивілізаційний простір білої раси, а не лише Європейський континент) в їх боротьбі за традиційний лад та незалежність рідних націй є темою для окремого великого дослідження. Головним залишається інше – агресія проти європейських народів розпочата в 1789 році у Франції – це єдиний процес метою якого є поневолення та геноцид націй європейського кореня, але водночас ця неоголошена двохсотрічна війна є історією героїчного опору європейців, які захищали свою свободу, свої Традиції, саме право своїх народів на існування. Маловідомою сторінкою цієї боротьби є активна і навіть лідерська функція правої молоді, яку вона з честю виконувала і продовжує виконувати всі ці страшні 200 років.

«Якщо я наступаю – ідіть за мною, якщо я загину – помститься за мене, якщо я зраджу – вбийте мене» – двадцятирічний командарм Анрі де Ла Рошжаклен

Легендарний герой французького правого опору, якого називали Ахіллесом Вандеї та Архангелом контрреволюції походив зі старовинного французького роду де Ла Рошжакленів. Представники його родини бились пліч о пліч з легендарним королем хрестоносцем Людовіком Святим. Ще на декілька сторіч пізніше ця аристократична родина активно підтримувала славетного короля Генріха IV – рятівника Франці та засновника Бурбонської гілки династії Капетингів. З дитинства юний Анрі отримав воїнське виховання, яке ні в чому не уступало спартанському. Його батько готував його з братами до воїнського служіння королю та Франції і вони в повній мірі виправдали його надію. Коли Анрі було 17, в країні спалахнув масонський путч – т. зв. французька революція. Він негайно відбув до Парижа де приєднався до таємного товариства крайньо-правих аристократів, що ставили своєю метою захист королівської родини та протидію заколотникам. Хлопчина, який за мірками нинішнього часу вважався б неповнолітнім, опинився в загрозливій атмосфері інтриг, заколотів та атестатів. З 1789 по 1792 роки в цій нерівній боротьбі завершилось формування характеру цього героя правого опору.
У 1792 році монархію було повалено, а короля заарештовано. Французи втратили залишки своєї національної державності. Анрі в той день перебував в Парижі і намагався захистити королівську родину, а коли це не вдалось – негайно відправився на батьківщину – у Вандею. Його метою було підняти народні маси на визвольну боротьбу. Масонська революція принесла народу Франції голод, абсурдну братовбивчу війну з іншими європейськими народами, позбавлення соціальних прав та глумління над релігійними почуттями. Останньою краплею стала страта короля Людовіка XVI та початок революційного терору, а по суті – прямого геноциду французької нації.
Навесні 1793 року натовп доведених до відчаю селян зібрався навколо родового замку де Ла Рошжакленів. Вони прохали Анрі очолити їх у війні проти республіканської тиранії. Буквально за лічені дні де Ла Рошжаклен перетворився в одного з найуспішніших польових командирів народної війни. Безперечний авторитет серед вояків, який було завойовано особистою відвагою поєднувався в ньому з талантом природженого полководця. Повстанські з’єднання під його командуванням влились в склад королівської та католицької армії, як офіційно іменувалось народне військо. Анрі отримав низку блискучих перемог, але вцілому сили були занадто нерівні. Повсталі селяни були вимушені в прямому розумінні цього слова битись з вилами проти гармат. Під час битви під Шоле військо повстанців було розбито, загинула більша частина керівного складу армії. В цих важких умовах Анрі де Ла Рошжаклен взяв на себе обов’язки верховного головнокомандувача. На той момент йому було 20 років. Як і раніше він особисто приймав участь в боях надихаючи вояків особистим прикладом. Його неодноразово було поранено, постійно його життя знаходилось під загрозою. Він отримав низку славетних перемог, але вцілому для королівської та католицької армії наступили чорні дні. Переважаючі сили республіканських військ розгорнули в районах охоплених народним повстанням прямий геноцид французів. Крупні з’єднання республіканських військ, які отримали прізвисько пекельних колон просувались вперед з єдиним завданням – фізично винищити якомога більше населення. Навіть за даними офіційних республіканських істориків, з 800 тисяч мешканців провінції Вандея, яка була епіцентром повстання було вбито 300 тисяч (ці данні є значно, можливо вдвічі заниженими). Командував геноцидом французького народу генерал з «істинно французьким» прізвищем Вассерман.
Особливо активну участь в каральних акціях проти повсталих французів приймали звільнені революціонерами кольорові раби з колоній, деякі з них займали високі командні посади. В цих катастрофічних умовах головною метою повстанців став захист мирного населення.
28 січня 1794 року граф Анрі де Ла Рошжаклен загинув в нерівному бою з загоном карателів, захищаючи селянських жінок і дітей. Тіло легендарного героя національно-визвольної боротьби було таємно поховано і пролежало у втаємниченому місці біля 20-ти років. Після реставрації монархії його було перепоховано в родовому склепі.
Анрі де Ла Рошжаклен був людиною глибоко відданою своїм переконанням. Свій перший наказ повсталим селянам він сформулював у фразі, яка стала легендарною: «Якщо я наступаю – ідіть за мною, якщо я загину – помститься за мене, якщо я зраджу – вбийте мене». Крім якостей командира та воїна він відрізнявся надзвичайною фізичною силою та спритністю. Ззовні Анрі був надзвичайно гарним, настільки, що простодушні селяни порівнювали його з янголом, але витончена юнацька краса поєднувалась в ньому з підкресленою, навіть брутальною мужністю. Незважаючи на всі свої видатні якості та атмосферу справжнього преклоніння, якою оточували його віддані солдати, Анрі був надзвичайно скромною у спілкуванні та чуйною людиною. Це проявлялось як в стосунках з аристократами, так і з простими французами. Юний Анрі втілив в собі найкращі духовні та фізичні риси європейської аристократії.

«Де моя шабля?» – двадцятирічний полковник Конфедерації Генрі Кінг Бургвін-молодший

Генрі Бургвін народився і виріс в родині північнокаролінського плантатора. Аристократія рабовласницького Півдня вважала найбільш почесним життєвим шляхом для чоловіка шлях воїна. І саме цей шлях обрав юний Генрі Бургвін.
У 1857 році він вступив до військового інституту штату Вірджинія і успішно його закінчив у 1861 році – році початку громадянської війни в Сполучених штатах. Саме в цьому році ставленик світової закуліси А. Лінкольн розв’язав війну проти власного народу. Її головною метою було позбавлення американців їх природної еліти – аристократії південних штатів, розв’язування кампанії міжрасового змішування, позбавлення американців традиційних прав і свобод. Окремим завданням, які закулісні господарі поставили перед Лінкольном було пограбування білих робітників. Визволені чорношкірі раби мусили створити їм конкуренцію на підприємствах, що неминуче призводило бідних людей до голоду та зубожіння. На заваді диявольського плану темних сил стали мешканці південних штатів на чолі зі своєю національною елітою – плантаторською аристократією, яка на відміну він буржуазної олігархії північних штатів користувалася щирою повагою у найрізноманітніших соціальних прошарків.
Юний Генрі Бургвін з перших днів війни прийняв найактивнішу участь у справедливій визвольній війні свого народу. Як кадровий військовий він стрімко просувався по службовим сходам. Його особиста хоробрість, харизматичність та командні вміння дозволили йому посісти посаду командира полка вже в 20 років. Військовою частиною, яку він очолив став легендарний 26 полк Північної Кароліни. Генрі користувався повагою та авторитетом серед своїх вояків, значна частина яких за віком підходила йому в батьки.
Влітку 1863 року відбулася найстрашніша битва в історії громадянської війни в США, яка увійшла в історію під назвою Геттесберзької битви. Протягом 3-х днів жорстоких боїв загинуло більше американців, ніж за всі роки у В’єтнамі. На найважчих ділянках фронту знаходився 26 Північно Каролінський полк. В якийсь момент бій, який вони вели перетворився на справжнє пекло; 16 полкових прапороносців було вбито або поранено. П’ятнадцятим з них був Генрі Бургвін. В кризовий момент бою, коли куля вбила сержанта-прапороносця юний полковник особисто вихопив прапор з його зомлілих рук і особисто повів солдат в атаку. Хід бою було переломлено, але ціна за це була високою – Генрі було важко поранено і його стікаючого кров’ю винесли з бою його солдати. За деякий час він помер. Свідки, які бачили смерть юного полковника одноголосно стверджували, що настільки мужньої людини їм не доводилось бачити ніколи в житті. До останньої секунди він лишався абсолютно спокійним. Його останніми словами були: «я впевнений, що мої хлопці з честю виконають свій обов’язок… на все воля Божа… де моя шабля?»

«Переконання – це не те , що приходить – це те, що всередині тебе» – двадцятирічний лідер української боротьби Максим Чайка

Лідер української молодіжної організації «СіЧ» Максим Чайка народився і виріс в Одесі. Космополітична атмосфера портового міста та непроста історія Одеси створювали ускладнення для дій українського визвольного руху на його теренах, але це не зупинило лідера української одеської молоді. Вже зовсім юним хлопцем він зіштовхнувся з хамством, зневагою та жорстокістю по відношенню до свого народу з боку знахабнілих чужинців. Шляхетний та безкомпромісний Максим ніколи не боявся стати на заваді злу. Заступитися за слабших та за гідність своєї нації. Це нерідко призводило до фізичного протистояння зі знахабнілими чужинцями або космополітичними дегенератами.
Будучи студентом він зміг об’єднати навколо себе рішуче налаштовану українську молодь. Вони об’єдналися в організацію «Сила і честь», яка розгорнула потужну боротьбу за національне та соціальне визволення українців Одещини. Боротьба яку вели Максим та його побратими відбувалась в важких умовах протидії антинародної системи та її вірних ланцюгових псів – т. зв. антифа. Ці «гідні продовжувачі» справи французьких санкюлотів та радянських більшовиків являли собою, як і їх попередники збіговисько здегенерованих люмпенів очолених псевдо інтелігентними ватажками – переважно педерастами та психопатами.
Ця зграя виродків люто ненавиділа Максима. Цілком вірогідно, що їх ненависть носила не стільки політичний, скільки расово-біологічних характер. Розумний, сильний, красивий та шляхетний Максим не міг не викликати ненависть дегенератів, що захлинались ненавистю до власного народу і в першу чергу – до його природної еліти – яскравим представником якої був Чайка.
17 квітня 2009 року Максим загинув нерівному бою під час підступного нападу переважаючих сил озброєних покидьків.
“Ми втратили людину, ліпшу за яку більшість з нас, студентів, не зустрічали. Він умів підтримати у тяжку хвилину. Ті, хто його знав, не може сказати про нього щось таке, що могло б спаплюжити славне, добре ім’я”, – сказав на панахиді один з друзів-студентів ВНЗ. Ці слова виражають ставлення яке викликав Максим не тільки серед побратимів по боротьбі, але у звичайних людей, що зустрілись йому на життєвому шляху.
«Переконання – це не те , що приходить – це те, що всередині тебе» – сказав Максим у своєму інтерв’ю. Ця цитата чудово ілюструє ставлення Чайки до його боротьби. Для нього вона була стержнем свого життя, а не просто певним його етапом.

Правий опір – це ми!

Двісті років іде неоголошена підступна війна підривних сил проти націй європейського кореня. Героїзм та самопожертва бійців правого опору суттєво затримала наступ ворога, але на жаль сьогодні ми близькі до поразки як ніколи.
Підірвана духовність європейців, вони позбавлені своєї традиційної державності. Під загрозою саме існування білої раси, але ми не маємо права на відчай. Скласти руки сьогодні – означало б зрадити пам’ять героїв двохсотрічної війни. Вони бились та загинули недарма, вони віддали своє життя за те, щоб ми мали сьогодні шанс на перемогу і ми маємо цей шанс! Цей шанс здобуто їх жертвою і в першу чергу жертвою молодих героїв, що віддали найцінніше – свою молодість.
Ми багато втратили… Наші побратими загинули… Але ми не маємо права здаватись. І якщо ми зараз читаємо ці слова – значить правий опір – це ми!

Edward 515

Share and Enjoy