kolonizatorНа наших предків ми привикли дивитися з деяким відтінком меншевартости. Такий осуд, в основі несправедливий, витворила давня історіографія, що не вміла вдумуватися у суть справи й обезцінювала той світ, з якого ми вийшли. Що закид меншевартости давніх українців неоправданий, це видно з того, що вони доказали у найстаршій епосі своєї історії. З своєї прабатьківщини, десь у глибині східно-європейського суходолу, вони рушили у великий завойовницький похід, перейшли багна, пущі і степи, як повінь розлилися по широких просторах, дійшли до Чорного моря, кинули свої полки на Балкани, переправилися до Малої Азії, а їх окремі частини пішли глибоко в далекі країни. Це не було спокійне, тихомирне плем’я, а нарід здобувців і завойовників. Що давні українці мали державотворчі здібності, про це свідчить держава антів, перша українська держава, що перетривала три століття; що вони вміли організувати своє економічне життя, про це вимовно говорить недавно відкритий арабський історик Ібн-ал-Факих, що широко описує торгівлю слов’ян в Азії, тоді навіть Чорне море звалося Слов’янським, аж пізніше почали звати його Руським. Не може бути й мови про меншевартість давніх українців: у своїй первісній енергії і творчій силі вони нічим не відрізнялися від таких самих виступів гелленів, італіків чи інших.

У світогляді наших предків на першому місці виступає гін до здобування, експансії, боротьби. Але одночасно з тим помітна і друга риса закріпити і сколонізувати ту землю, яку добуто мечем. Куди б ці здобувці не зайшли, зараз ставили укріплені городи і біля них розводили хліборобство. Давні українці були так само завзятими хліборобами, як і войовниками. Про високий розвиток хліборобства у них свідчить незвичайно вироблене старе словництво з цієї ділянки, а також археологічні розкопи, в яких знайдено найрізнородніші роди хліборобських рослин. Як глибоко хліборобські заняття увійшли у світогляд давніх українців, докази дає старовинна міфологія та обрядовість, в якій усі вірування і свята в’яжуть тісно з рільничим календарем.

Войовник і господар — це тип давнього українця. Осередком, у якому розвивався цей військово-господарський світогляд, був рід. Це була велика родина, що складалася з кількох десятків людей, мала свою окрему оселю, свої ріллі, ловецькі терени і все господарство. Рід творив невелику, але дуже суцільну групу, з’єднану зв’язками крови і спільними інтересами; за своїх членів солідарне заступався, обороняв їх, мстився за їх кривду. До воєнного походу члени роду виступали як один бойовий відділ, свідомий того, що бореться за свою оселю, майно, своїх дітей. Рід мав свої традиції, шанував своїх предків, культивував давні обичаї, творив норми життя. Одиниця не мала індивідуальної свободи, жила життям роду і підпорядковувалася його проводові. Але тодішнє життя було таке буйне і різнородне, що давало змогу людині розвинути всебічно її сили. На першому місці стояв фізичний розвиток. Перекази, які зберіг найдавніший літопис, показують нам типи таких народних героїв, як той юнак-силач („кожум’яка”), що у змаганнях переміг велетня-печеніга, або хлопець, що переплив Дніпро під Києвом, під обстрілом печенігів, або князь Мстислав, що у двобою переміг казкового князя Редедю. Народна уява особливо цікавилася постатями людей, що фізичною силою перевищувала інших. Але разом з силою і хоробрістю подив викликували підприємчивість, зручність, життєвий спрйт. Літопис залюбки описує воєнні хитрощі Олега, що нібито під Царгородом наказав прикріпити до човнів щогли з вітрилами і так заїхав під місто; оповідає про різні хитрощі Ольги у війні з деревлянами; записує анекдоту про білгородців, що криницями з кисілем піддурили печенігів і так визволилися з облоги. Труднощі й небезпеки тодішнього життя учили вмілости орієнтуватися бистро у всяких обставинах, радити собі в кожній пригоді.

Але життєві труднощі не могли прибити радісного уживання життя. Труди і праці сірого будня чергувалися з радощами і розвагами свята. „Сходилися на ігрища, на танки і на всякі бісовські пісні”, — оповідає літописець про давні народні ігри. „Ігрища втолочені і людей велика сила, що починають пхати один одного”. Українська вулиця веде свої початки ще із слов’янських часів. В іграх, змаганнях, танках, музиках і піснях виживала людина надмір своїх сил. Особливо ж пісня супроводжувала наших предків на кожному місці і в кожному часі — при щоденній праці і в родинних святах, при релігійних обрядах і громадських виступах, у війнах, походах, перемогах.

Разом збираючи все вище сказане: світовідчування давніх українців виходило з тісних зв’язків з родом, носило в собі буйні живущі сили, а на першому місці стояли в ньому елементи воєнного завзяття і господарської любови до землі.

Іван Крип’якевич, «Український світогляд»

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus