Архів за місяць Березень, 2011
1… говорити про Миколу Зерова і не сказати нічого про латину було б дивно. Найживіша з усіх мертвих мов Європи прегарно прижилася в Києві, попри те, що вона як «робоча» мова Святого Престолу та єзуїтських місіонерів автоматично набувала ознак ворожої субстанції – католиків та уніатів у Києві топили в ополонках та різали як рибу. Але латина примудрилася вписатися в прокрустову військову систему Першого Гетьманату з його неперевершеним православним фундаменталізмом та блискучою ксенофобією. В творчому доробку Зерова туляться переклади латиномовних віршів Сковороди, людини, яка чудово відобразила присмерк Першого Гетьманату, викладаючи мову Горація та Петронія Арбітра в родинах козацької старшини. Читати далі »
Передмова Сергія Чаплигіна:
Доктрина Фашизму” (“La dottrina del fascismo”) є основною книгою з ідеології Італійського Фашизму, написаною Беніто Муссоліні.
Дехто приписує авторство “Доктрина Фашизму” Джованні Джентіле – видному італійському філософові-гегельянцю та державному діячеві, який випустив в 1929 році книгу “Походження й доктрина фашизму” (“Origini e dottrina del fascismo”), але втім авторство все таки залишається за Дуче. Читати далі »
Він міг бути успішним художником і жити богемним життям, виставляючись у закордонних салонах. Натомість став митцем-повстанцем, обравши криївку з примітивним друкацьким верстатом. Слава знайшла його вже після смерті – бо саме Хасевич створив більшість візуальних матеріалів Армії.
“…Я не можу битися зброєю. Але я б’юся різцем і долотом. Я каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються ”
Ніл Хасевич Читати далі »
У статті досліджено концептуальні витоки програми «нового націоналізму» Ернста Юнґера, який бере початок у «переживанні війни» (Кriegserlebnis) «нового людського типу» та явищі фронтового братства, а також розкрито зміст цієї новизни щодо класичних модерних ідеологій та сусідніх політичних рухів міжвоєнної Німеччини.
Ернст Юнґер не випадково увійшов в аннали філософії політики саме під іменем «консервативного революціонера», а не, скажімо, «націоналіста», попри той факт, що на зорі своєї літературної, тоді також і політичної, кар’єри, він визначав своє ідейне кредо саме таким чином («ми називаємо себе націоналістами й не боїмося викликати ненависть неосвіченої та освіченої черні, всіх цих опортуністів духу та матерії») [21, с. 54]. Підставами такої атрибуції, звичайно, варто вважати те, що Юнґер вже у ваймарські роки зарекомендував себе як автора програми так званого «нового націоналізму». Читати далі »
