mahno_1Офіційна історія привчила нас до сприйняття історичної ролі Нестора Махно як затятого борця проти усіх – білих, червоних і жовто-блакитних(хоча в певний момент махновський рух і сам почав битися під жовто-блактиними прапорами). Історики ніколи не переставали віддавати шану Махно як полководцю, як військовому організатору, як мотиватору та оратору, при цьому наче навмисно обминаючи його діяльність щодо творення автентичного і нового на той час суспільного ладу.

Отож в цій статті ви зможете побачити іншого Махно, людину, яку мільйони українських чоловіків і жінок, незалежно від віку, наділили найавторитетнішим зі звань – «Батько», що також відповідає козацьким традиціям: батько-отаман, батько-гетьман.

Ви побачите інший махновський рух, не анархістів-інтернаціоналістів, не авантюристів і розбишак, а рух, який справджував надії і сподівання українського селянства – каркасу Української Nації початку ХХ сторіччя, рух, який на свій стяг боротьби помістив найзаповітніші мрії українців – Волю і Землю.

В статті викладені факти з життя Нестора Івановича Махна, його товаришів, проведений аналіз махновського руху та побудови державного утворення махновців – Південноукраїнської трудової федерації. Був проведений аналіз головних принципів діяльності махновської держави та еволюція махновських програм, їх порівняння з тезами соціал-націоналізму дасть можливість стверджувати, що багато тез Nаціократії Миколи Сціборського були втілені в життя ще до написання цієї праці. В статті навмисно майже оминаються моменти військової історії, бо про цю частину махновської діяльності написано багато і вона є доволі відомою.

Нестор Махно… як вже багато було за часи незалежності України зроблено досліджень як його життя, так і його діяльності, але для розуміння, що штовхало цього щирого українця на нові і нові виклики долі, ми все ж таки зазначимо певні моменти його життя.

Нестор Махно народився 27 жовтня 1888(7) року в українській родині кучера Івана Родіоновича і його дружини Євдокії, бувших державних селян. Точних даних про освіту немає, за одними джерелами майбутній «гроза степів» отримав лише 4-класну шкільну освіту в початковій земській школі, за іншими – все ж таки провчився два класи училища, після чого був вигнаний. Подальша освіта була «в’язничною» і отримана в бібліотеці Московської центральної в’язниці(Бутирці) і в камері №5, в якій Нестор Іванович провів 6 років.

Під час хрещення Нестора на попі загорілася ряса, після чого ним було дано пророцтво, що похрещений в майбутньому відіграє велику роль, після цього випадку за Махном в Гуляй-Полі закріпилася слава характерника.

Характерник – це козак, який володів надзвичайними здібностям і належав до касти обраних на Січі. Характерники не втрачали духовного зв’язку з силами природи і шанували її, натомість вона окрім міцного здоров’я надавала їм і чарівних здібностей в бою: ловити кулі голими руками, напускати туман, керувати стихіями, надзвичайну реакцію і силу тощо.

Гуляй-Поле – село, яке було засноване гайдамаками, запорізькими козаками та чумаками. Воно входило до Самарської паланки Вольностей Війська Запорозького, після знищення Нової Січі у 1775 році більшість населення перейшло до Катеринославського козачого війська, ті хто зробили інакше – стали кріпосними. Гуляй-Поле за часів Махна поділялося на козацькі сотні і продовжувало жити в традиціях козацького лицарства; в селі було 100 підприємств і торгівельних пунктів, 8 шкіл, вище початкове училище та 2 гімназії, сінематограф(прототип сучасних кінотеатрів), банк і театр. Населення Гуляй-Поля було 15000 чоловік, а саме село входило до Олександрівського повіту Катеринославської губернії.

Ось тут ми і переходимо до викладання основного матеріалу статті.

Щоб розуміти загальний характер махновського повстанського руху треба знати, що на початку XX сторіччя в Гуляйпілській волості населення на 87% складалося з українців. Загалом махновський рух охоплював переважно 3 губернії: Катеринославську, Херсонську та Таврійську. У цих трьох губерніях українське населення кількісно домінувало, окрім південних повітів Таврійської губернії, але ті території не були базовими для махновців.

Територія Півдня України, до якого можна віднести три вищеназвані губернії, незважаючи на домінування українського населення, була багатонаціональною територією, на якій найбіднішою з національностей були українці, в той час як найзаможнішими були німецькі колоністи. Варто зазначити, що в 90-х роках ХІХ сторіччя відсоток заможних селян серед німців складав 80%, в той час як серед українців він складав 15-20%.

В середині ХІХ сторіччя українці складали на півдні України 73,52%, з них 90,4% було селянами, які в подальшому були панівною силою махновського руху. Згідно з переписом Російської імперії за 1897 рік українці складали більшість населення на всій території України, окрім Криму. В ХХ сторіччі кількість українців на півдні України зросла до 85%.

Українці домінували в махновській армії, складаючи її 90%, москалі ж лише 6-7%.

На основі вищенаведених даних махновський рух можна характеризувати як однозначно виразно український за національною ознакою.
80% повстанців пройшли через Першу світову війну, щодо майнового розшарування, то армія Махна буле не бідняцькою, лише 41% повстанців були з бідняків, 10% було міщан та робітників, 49% було селян-середняків та заможних.

Для кращого розуміння природи феномену особистості Махно треба розуміти одну річ – це була людина, яка не боялася змін ні навколишніх, ні внутрішніх, але боялася іноді називати речі своїми іменами. Почавши свою діяльність з боротьби за знищення «експлуатуючої» держави, він закінчив побудовою нової – Південноукраїнської трудової федерації, яка проіснувала трохи більше 100 днів в оточенні ворогів. За час своєї діяльності від позицій інтернаціоналізму він перейшов на засади патріотизму та націоналізму землі, на кшталт Липинського, відверто заявляючи про боротьбу за вільне і заможне життя українців в Україні та обов’язковість незалежності України.

Історія державних і протодержавних формувань махновців бере свій початок вже з серпня 1917 року, коли в Гуляйпільській волості була створена своя «мікродержава», яка проіснувала пів року, до приходу австрійсько-німецьких військових. В цій «державі» головним органом влади була «Вільна рада» на чолі з Нестором Махно, у німецьких колоністів та імперських поміщиків були відібрані землі та поділені між українськими селянами. Варто зазначити, що в ході повернення степових чорноземів до українського люду, Махно залишав особам, у яких були конфісковані земельні участки, певні наділи землі для їх виживання.

Освітня реформа в вільному районі лягали на плечі місцевого самоврядування. На місцеве населення, в населеному пункті якого знаходилася навчальна установа, накладався однорозмірний податок для фінансування освіти. Обрання програми навчання і розроблення плану розвитку шкільництва була створена Шкільна комісія, яка складалася з представників вчителів та місцевих мешканців. Мову викладання обирала місцева громада, імовірно вільна рада, бо прямих згадок про вирішення мовного питання не було знайдено.

З осені 1918 року державне будівництва в Гуляйпільській волості та навколишніх територіях продовжується.
3-4 січня 1919 року в с. Пологи відбувся Перший з’їзд повстанців і селян «вільного району», на якому було 40 делегатів від підконтрольних територій Махно та військових частин. З’їзд підтримав ініціативи махновців по створенню «вільних рад» в кожному населеному пункті, які б діяли без тиску з боку партій або військових. До відома цих рад також надавався контроль за перерозподілом землі та іншого майна між селянами, охорона поміщицьких маєтків від розграбувань до вирішення їх долі на наступному з’їзді.

12-16 лютого 1919 року в Гуляйполі відбувся Другий з’їзд повстанців і селян «вільного району», на якому були делегати від 35 волостей і їхніх вільних рад. Загальна кількість делегатів дорівнювала 245 чоловікам. З’їзд мав антибільшовицьку риторику, 5 з 8 членів президії з’їзду висловили категоричне неприйняття приходу більшовизму на українську землю, Раднарком України був визнаний як нелегітимний, бо був обраний не народом, а більшовицькими лідерами у Москві.

Член дипломатичної делегації махновців до більшовиків та член президії Лавров визначив Раднакром, як уряд «самозванців-призначенців», а член президії Чорнокнижний заявив: «Ми не допустимо нового закріпачення, від якої б партії воно не йшло…». Було зазначено неможливість допущення більшовизації «вільних рад».

Заключне слово отримав Нестор Махно, відзначивши, якщо більшовики «йдуть допомогти нам у боротьбі з контрреволюцією, ми повинні сказати «Ласкаво просимо, дорогі браття!». Але якщо вони йдуть сюди з метою монополізувати Україну, ми скажемо «Руки геть!».

Махно розумів, що наодинці з наступаючою з південного сходу білою Добровольчою Армією під керівництвом Денікіна, яку активно спонсорувала Англія та Франція, повстанські війська програють і сподівався на допомогу від союзу з червоними. Потім Батько сильно пожалкує, що обрав такого союзника, але інших союзників на той час він і не мав – Директорія УНР сама боролася за своє існування, Кримській крайовий уряд разом з кубанськими і донськими козаками були під впливом ідей відродження Російської імперії і були разом з Денікіним.

Але найголовнішим рішенням, прийнятим на тій раді було створення верховного органу влади – Військово-революційної ради, яка визначала загальну політику району. ВРР складалася з 21 представника: 12 від селянства та 9 від армії та міст, загалом ВРР діяла на території 32 волостей Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній.

При Військово-Революційній Раді існував ряд відділів, які займалися вузькопрофільною діяльністю. ВРР створювала комісії задля впровадження своїх рішень в життя.
Також цей з’їзд остаточно затвердив поділ землі між селянами, мобілізацію в махновські війська та карні санкції за ряд провинностей.

Фундаментом для побудови нового суспільного ладу стала ідея «вільних рад». За своїм змістом ці «вільні ради» повторюють головні принципи побудови рад усіх рівнів в соціал-націоналізмі:

1) відсутність в них партій, визнаючи їх природу як антисуспільну;
2) широкі повноваження місцевого самоврядування;
3) місцева «вільна» рада стає більш ефективним координаторами та організаторами життя громади, через зосередження на економічних та соціальних питаннях.

Вільні ради діяли в кожному населеному пункті, головним принципом діяльності було вільне обрання представників до вільних рад та беззастережне виконання ними рішень загальних селянських та робітничих сходів. Вільні ради займалися господарсько-економічними питаннями, для культурного розвитку при радах існували відділи про справах освіти, культури тощо.

Призначення в місцеві органи влади та в військах відбувалися лише на засадах виборності і прозорості, що відповідало владним традиціям запорізьких козаків.
Судова влада була переважно в руках військових, хоча в подальшому розвитку Південноукраїнської трудової федерації правоохоронна функція покладалася на саме населення, яке було озброєним і вільним у обранні форм виконання вищезазначеної функції. Для прикладу в книзі М. Герасименко «Батько Махно: мемуары белогвардейца» було викладене спостереження за народним судом:

«У Бердянську мені довелося спостерігати картину махновського суду. На невеличкій площі перед комендатурою зібралися чоловік 80 – 100 махновців і натовп цікавих. На лавку піднявся комендант міста, молодий матрос (М.Уралов – ?), й оголосив:

– Братва! Мій помічник Кушнір сьогодні вночі зробив самочинний обшук й пограбував ось цю штуку, – він показав золотий портсигар. – Що йому за це годиться?
Із натовпу 2 – 3 голоси негучно крикнули:
– Розстріляти…

Це підхопили й інші махновці, як, очевидно, звичне рішення.
Комендант, задоволений голосуванням вироку, махнув рукою, сплигнув із лавки й тут же з револьверу застрілив Кушніра.
Народний суд скінчився…».

Варто зазначити, що мобілізації населення по-махновські відрізнялася абсолютною добровільністю, але разом з тим махновська армія ніколи не відчувала нестачі новобранців, на відміну від нестачі зброї, амуніції та боєприпасів, які здобувалися виключно в боях, або по угодам з тимчасовими союзниками(інших у махновців не було) – УНР або більшовиками.

Добровольці до армії Махна надсилалися від кожного села, де на загальних зборах визначалося, кому доведеться поповнити ряди Революційної Повстанської Армії України, за давнім козацьким звичаєм новобранець йшов до війська без зброї чи амуніції, навіть якщо все це на селі було.

7 березня 1919 року відбулося засідання розширеної Військово-Революційної Ради, в ході якого було вирішено недопущення на свою території відділів ЧК та недопущення встановлення партійної диктатури більшовиків, також було вирішено домогтися представництва ВРР в Олександрівському виконкомі рад.
Але ключовим рішенням, яке ще більше утвердило Військово-Революційну Раду як центральний орган влади – це було затвердження власної зверхності в усіх органах влади «вільного району» і повстанському штабі з правом вилучення невідповідальних посадовців.

Незадовго після цього засідання Селянській з’їзд Олександрівського повіту висунув недовіру до призначеного з Москви уряду УСРР.

10 квітня 1919 року виконкомом вільної ради Гуляйполя був зорганізований Третій З’їзд селян, робітників та повстанців, делегати були з 72 волостей. Риторика з’їзду була антикомуністична, але союз з більшовиками вирішили продовжити, зважаючи на близьке розташування білого Дону.

26 травня 1919 року відбулася зустріч представників Військово-Революційної Ради та місцевої влади м. Олександрівська, в ході якої всі прагнення ВРР було прийняті місцевою владою, а саме скасування ЧК у всьому повіті та їх заміна на народну міліцію, якою керував повіт виконком з махновським представництвом в ньому. Також було затверджено, що без дозволу ВРР з території Олександрівського повіту вивіз продуктів відбуватися не буде, мобілізацію на території повіту могла проводити лише махновська армія. Як бачимо ВРР набрала політичної ваги та цілком могла диктувати свої прагнення таким великим містам, яким був Олександрівськ.

1 вересня 1919 року відбувся з’їзд махновських командирів та представників повстанців, була обрана нова ВРР та підбиті підсумки діяльності Повстанської армії. На цьому з’їзді головою ВРР був обраний Лащенко, селянин — середняк Олександрівського повіту, діяч попередньої ВРР та розробник побудови системи вільних рад. Командувачем Повстанської армії безапеляційно був обраний Нестор Іванович Махно, а начальником штабу – Віктор Білаш.
Повстанська армія отримала назву Революційно-повстанська армія України ім. Батьки Махна.

Святозар Коваль

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus