nasha_viraЦього року влада влаштовувала надзвичайно пишні вшанування 1025-річчя хрещення Русі. Наші побратими з «Братства» натомість святкували альтернативну 1700-ту річницю «Готського» хрещення Батьківщини. Набагато менше народу наступного року святкуватиме 50-річчя проповіді Лева Силенка, з якої почалася історія української національної неорелігії – РУН-віри, та 80-річчя одкровення Володимира Шаяна, першого у ХХ столітті українського неоязичницького пророка. Релігія, щонайменше з середньовіччя була надзвичайно важливим фактором суспільного життя і майже до початку ХХ століття слугувала основним фактором національної ідентифікації. Втім абсолютизація релігійного питання нерідко ставала на перешкоді націоналістам у здобутті перемоги. Саме тому ми, українські соціал-націоналісти, маємо розставити всі крапки над «і» і в цьому питанні.

Український інтегральний націоналізм, який являє собою основу нашої ідеології, виник як явище виключно світське. Релігія і традиція цікавили ідеологів націоналізму виключно у розрізі їх впливу на розвиток нації. Саме тому у націоналістів першої половини ХХ століття були дружні стосунки з українськими церквами (УГКЦ та УАПЦ), але вплив церкви на свій рух вони завжди обмежували рамками загальнонаціональних потреб, виступаючи за необхідність існування єдиної помісної і автокефальної національної церкви українців. При цьому у націоналістів лишалися і здорові погляди на перші пагони українського неоязичництва. У «дорозкольній» ОУН була навіть група їх симпатиків (але не вірян), що гуртувалися навколо Олега Ольжича. При цьому ані греко-католицькі націоналісти, ані націоналісти-православні, ані симпатики неоязичників ніколи не звертали особливої уваги на свої і побратимські релігійні захоплення, адже з одного боку — в ОУН не було прихильників «ненаціональних» релігій, а з іншого — в Організацію люди йшли не творити молитви, а творити майбуття. На еміграції, коли націоналісти реально «випали» з історичного процесу, їх середовище почали роз’їдати чвари, в тому числі й міжрелігійні. До ідеологічного ворогування бандерівців і мельників, яке роздирало українську еміграцію так само як і більш давні конфлікти між гетьманцями й УНРівцями (які в емігарції також почали щиро вважати себе націоналістами), додалися й конфлікти релігійного гатунку: «доктринерськи християнізовані» бандерівці еміграції вступили у ворогування з новонаверненими у РУН-Віру націоналістами. До України цей конфлікт почав докочуватися тільки наприкінці 1990-х, коли традиційно християнські націоналісти з «Тризубу» й УНА-УНСО почали ворогувати з проязичницьки налаштованим новим поколінням націоналістів – українськими скінхедами, які нерідко пов’язували себе з ідеями СНПУ і ДСУ. Звісно релігійні чвари у націоналістичному середовищі не варто перебільшувати, адже у новітній історії України націоналісти нажаль все ще не відіграли своєї ролі, тож не тільки їх (тобто наші в тому числі) релігійні непорозуміння, але й всю нашу діяльність загалом широким масам населення часто доводиться розглядати під мікроскопом.

Тож релігію варто перетворити з фактору, що різнить націоналістів, не просто у фактор, що їх гуртує, а в чинник, що їх спільно активізує. У ХХ столітті конфесійна приналежність фактично відійшла від зв’язку з особистою вірою, перетворившись у інтегральну частину традиції. Саме тому у ХХІ столітті активні і здатні мислити люди приходили до різних релігій свідомо, а не традиційно, адже не тільки неоязичники чи РУНвісти, але й християни нашого покоління виховувалися у родинах, де панував реальний атеїзм чи віроподібні забобони. Абсолютна більшість новонавернених нашого віку у релігію прийшли на знак протесту проти панування бездуховності. Шукали неофіти у релігії не тільки Віру, але й Традицію; осягнення не лише тлумачень вищого одкровення, але й раціональної мудрості поколінь. Колись мавр-науковець Аверроес, виборюючи у мусульманського духовенства право на існування світської науки, вивів два рівноправні шляхи досягнення істини – раціональне мислення і одкровення. З тих часів релігія і наука йдуть до вищих істин паралельними шляхами. Тож, більшість націоналістів, йдучи лише конфесійним шляхом відчували якийсь дисбаланс, недовершеність. Саме тому всі ми, націоналісти, окрім шляху релігійного, обрали ще й шлях ідеологічний. Адже якщо релігія завжди спирається на одкровення, ідеологія завжди прямує через раціональне мислення. Так всі ми стали націоналістами — людьми, що з одкровень знають про існування когось Вищого, а з раціонального мислення усвідомлюють те, що поставу Провидіння можна довідатися лише через вирішенням справ земних. «Богу – Боже, кесареві — кесареве».

Та на будь-яку релігію варто дивитися виключно з огляду на загальнонаціональні інтереси. А така постановка питання дає можливість націоналісту сповідати тільки традиційні, національні чи націоналістичні релігії, яким за програмою Організації «Патріот України» має сприяти держава націократів. У ці рамки ніяк не вкладаються ані комспополітичні вірування (як наприклад такий модний серед російських правих білий іслам), ані секти, що носять асоціальний характер (як претензійно арійський крішнаїзм), адже всі вони в рівній мірі є деструктивними для нашої нації. «Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює» — так заповідував дивитися на все автор «Націократії» Микола Сціборський, й на релігію зокрема.

І саме так дивимось на міжконфесійну проблему ми, соціал-націоналісти. Віросповідання як традиція святкування Нового року взимку чи невесні лишилася особистою справою кожного з нас. В рамках Організації перед нами стояли інші завдання. Волю Вищої Надістоти ми вбачали передусім у нашій спроможності чи неспроможності, тож власну можливість раціонального мислення ми розглядаємо як нашу причетність до одкровення. Ми звикли не чекати проявів Божого благовоління, а у власних діях віднаходити ознаки Вищого схвалення.

Тому на захист Харківського Свято-Дмитрівського храму УАПЦ восени 2005 року (його будівлю планував приватизувати Московський патріархат) разом з місцевими козаками й УНСОвцями стала група бійців Організації «Патріот України», серед яких на той момент не було жодного православного (більшість були язичниками). Саме тому Київський осередок нашої Організації сформувався навколо язичника Сполоха і православного Гуманіста, які втім ніколи не мали навіть натяків на непорозуміння, а наразі разом сидять у Лук’янівській в’язниці. Саме тому сьогоднішнього політбранця Холодногірської тюрми Черкаса, хрещеного у православному храмі, сторонні нерідко плутали з його молодшими братами, одного з яких хрестили за греко-католицьким обрядом, а іншого – нарекли по-язичницьки. Всі троє братів у всіх справах завжди були разом. Саме тому теперішній Наказний Провідник Організації Олег Однороженко, весілля якого було першим в Україні, здійсненим за обрядами РУН-Віри, завжди знаходив спільну мову з Головним Провідником Організації Андрієм Білецьким, який хрестив сина у тому самому Свято-Дмитрівському храмі оновленої УАПЦ. При цьому Вождь ніколи не цурався називати себе мітраїстом, вірянином Перемоги.

Інколи, коли мова заходить про «організаційну» церкву і згадується, що «Тризубу» всіляко протегує УГКЦ, а УНСО свого часу підтримували УПЦ-КП, саме мітраїзм називають нашим культом, визначаючи його то як варіант неоязичництва, то як неорелігію. Це не так. Мітраїзмом ми, використовуючи так вдало здобутий з надр історії бароном Еволою термін, називаємо дуалістичний культ власної Перемоги, Перемоги Нашого Порядку над чужим хаосом. Цей культ, як і ряд інших організаційних ритуалів, ми не зводимо до конфесійних меж. Мітраїстами ми вважаємо як римських легіонерів, що дійсно шанували солярного бога Мітру і з його іменем світлом Римського порядку розганяли варварську темряву, так і останніх європейців Великого Степу, які під проводом Чінгізхана та з іменем Тенгрі вперто йшли до останнього моря. Вірянами Перемоги для нас є як вікінги, що на славу Одіна й Тора сколихнули холодні води Північої Атлантики, так і хрестоносці, що волею Господа, пішли на визволення гарячих пустель Східного Середземноморря. Власні Боротьба-Перемога-Порядок були наріжним каменем віри як для язичницьких витязів Святослава Хороброго, що здобули Саркел і вистояли під Доростолом, так і для православних козаків Сагайдачного, що спалили Москву і оборонили Хотин. Ми порівнюємо цих видтних героїв історії з собою не в питаннях релігії, а в питаннях Віри. І ми, і вони, творячи свої чини, проголошували «Так хоче Бог!», в незалежності від того, який погляд на природу Вищої Надістоти ми поділяємо.

Колись почувши про мітраїзм, деякі наші прихильники і навіть рядові бійці починали питати про святі книги і обряди мітраїзму. «Статут і муштра!» — таку слушну відповідь дали їм старшини. Так, дійсно статути й маніфести є нашим мітраїстичним святим писанням, весінні гайдамацькі марші й осінні нічні висвяти є нашими мітраїстичними ритуалами, гасла і смолоскипи є нашими молитвами й кадилами, а власні кров і піт є нашими жертвами на вівтар вищої мети – Нашої Перемоги, що разом з встановленим за нею Нашим Порядком і творить для нас те, що ми називаємо Майбуття!
Майбуття – наш Рай і наш Вирій, наше Спасіння і наше Царство Небесне!
Наша Альфа і Наша Омега! Наш Аз і Наша Іжиця!

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus