Жиди мріють про похорон шкідливого для них гасла й факта само означення малих народів, вони стоять за відновлення централізованої Росії. Тож як же можуть до них добре ставитись оті, що стали вільними народностями? Чуємо теж од жидівських авторів, що Німеччина, Польща, Угорщина, Румунія, Росія, Австрія й чимало инших держав «просякнено таким їдким антисемітизмом, що жидам тяжко там дихати»40)… Чому?

Наприкінці світової війни в переможених центральних державах і в б. Росії вибухають соціяльні революції в комуністичному варіянті. Провідна роль в них – в Баварії, Угорщині, Росії – припадає жидівським революціонерам. В Баварії й Угорщині кількість жидів – учасників большевицького режиму – за признанням жидівського автора, Левіна – «величезна». Не завжди вдається розпізнати національність. Але ось той самий автор пізнає серед комісарів баварської большевицької диктатури, яка існувала від 7. IV. По 2. V. 1919 р., Левіне, Левіна, Аксельрода, Ляндавера, Ернста, Толлєра. Зомбарт розібрався в національній приналежності поводирів мадярського комуністичного руху, що опанував владу на Угорщині від 21. ІІІ. До початку серпня 1919 р., і сконстатував високу відсоткову участь серед них жидівських ватажків. «Всі головні проводирі, читаємо в нього, були жиди: Бела-Кун, Поґані, Самуелі, Корвін-Клайн, Кунфі, Лукац. Участь жидів на поодиноких адміністративних посадах була така: з 33 народніх комісарів (членів кермівничої держави ради) 24 були жиди: девять христіян мали менш впливові призначення… народній комісаріят війни: з поміж 7 народних комісарів 6 жидів, їх обидва заступники також жиди; зпоміж 52 секційних шефів 39 жидів». Народний комісаріат справ внутрішніх: обидва комісари, їх заступники, політичні вповноважені для доручень (Beauftragen) – жиди.

Народний комісаріят хліборобства: комісари – один жидівський лікар, один пастух свиней – христіянин, один муляр – христіянин; з 26 політичних уповноважених для доручень 18 жидів. Народний комісаріат народної освіти: всі пятеро комісарів жиди; з 10 нових завідуючих відділами тільки один не жид, з 27 секційних шефів 21 жид. Народньо-господарська рада: комісари – 4 жида й 2 робітника; з 1237 нових урядовців більшість жидів. Фінанси: всітри комісари жиди, їх заступники теж жиди. Для контролю найвищого рахункового уряду створено комітет, а в ньому з трьох членів два жиди. Житловий уряд: два керуючі – обидва жиди. Столичне управління: пять членів президії – жиди; з 16 старих секційних шефів було 2 жиди, за нового обсадження тих посад тільки 2 не-жиди»41… За даними відомого мадярського соціолога, жида Оскара Яссі, б. міністра в добольшевицікому революційнім уряді Каролі і людини радикальних переконань, «кількість жидів керманичів більшовицького руху на Угорщині 1919 р., доходила до 95%42»). Треба пригадати собі, ще жидівство Угорщини перед світовою війною й революцією ніяких обмежень у правах не знало, в економічному відношенні, почасти й культурнім, його положення було добрим, у багатьох відносинах нагадуючи видатне положення жидівства супроти німців у Німеччині, – і все ж жидівська маса тої країни приняла на себе в незвичайних розмірах відповідальність за тамошню большевицьку революцію. Запамятаємо собі вищенаведену довідку з революції на Угорщині й перейдемо до революційних подій на Україні.

Злютого 1917 р. також і в Росії розпочинається революція. З революцією Україна вступає на шлях національного само означення: розпочинає функціонувати її представницький орґан – Центральна Рада; вона проголошує автономію і створює Ґенеральний Секретаріят (кабінет міністрів). По приході до влади в б. Росії большевики, через 12 днів, а саме 7. ХІ. 1917 р. проклямовано Українську Народню Республіку. Коли большевики 6. І. 1918 р. розігнали Всеросійські Установчі Збори, то 9. І. 1918 р. Центральна Рада проголосила самостійність України; жидівські представники Ц. Ради при голосуванні питання сомостійности, що розривала б. російське жидівство на дві частини, повстримались чи голосувати проти (Бунд). До 10. VI.1917 р. на Україні переважала влада Тимчпсового Уряду, хоч стала наростати й українська влада, а з нею конкурували большевицькі впливи.

З 7. ХІ. 1917 р. українська влада зисилюється, але через її голову з півночі на Україну йдуть розпорядження большевицької влади й подекуди створюються її орґани, що не числяться з владою Центр. Ради, – отже цілий час Центр. Ради був добою конкуренції на Україні принаймні двох влад, що взаємно поборювали свій авторитет і подекуди створювали стан безладдя. Українська влада доби Центральної Ради приймає гасло революції про рівноправність всіх національностей: жидівської, польської, великоруської. Серед її міністерств (ґенерального секретаріату) створено міністерства національних меншин, у тому числі – по-перше в історії взагалі – й міністерство жидівських національних справ; нарешті 9. І. 1918 Центральною Радою одноголосно прийнято закон про національно-персональну автономію жидівської людності України; акт, якого ще не знала ні одна країна у світі. Здійснювалася «мрія нового національного жидівства» (Дубнов). Одно слово – молодий український парлямент у справі урівноправлення жидівства пішйшов так далеко, як ніхто, ніде й ніколи на світі! В центральній Раді одержали заступництво ріжні жидівські партії; всі укр.. партії, навіть соціялістичні , були чисто національні й у своєму складі зовсім жидів не мали (виїмок робила поміркована нечисленна і без впливова партія соц..-федералістів, де були жиди, але й то в дуже незначній кількости). А проте за часів революції і в її процесі жиди приймали численну участь у російських і особливо соціалістичних партіях стояли навіть на чолі загально-російських партій (у російських соц..-демократів – Абрамович, Мартов-Цедербаум), у большевиків – Троцький (Бронштейн), Зіновєв (Апфельбаум)…, як рівнож і на чолі філіалів тих партій на Україні (у с.-дем. – Балабанов, у с-рів – Скловський…) «Не підлягає ніякому сумніву – признає жидівський автор И. Левін – що число жидів учасників партії большевиків, а також по всіх инших партіях, що стільки доклали рук до т. зв. «поглиблення революції»: меншовиків, ес.-ерів. І т. д., як кількісно, так і щодо їх ролі в якості керманичів, не знаходиться ані в якій пропорції з відсотковим відношенням жидів до всієї людности Росії. Це факт безперечний, який треба зясувати, але який безглуздо і недоцільно відкидати»43). Жиди, як члени і поводирі російських партій, у своїй діяльности часто бували більш москалями, ніж москалі самі, що иноді породжувало певного рода зайве роздратування між українцями і великоросами. Представники жидівських і укр. Партій в Ц. Раді, забуваючи тяжке минуле в відносинах між українським і жидівським народом, здавалося, ніби зійшлися в одній складній творчій праці серед революційної стихії, над якою ніяка влада не могла мати реальної сили, а тим більше, коли ту владу України підривали паралєльні розпорядження що йшли з Москівщини.

На основі опублікованих нині донесень комісарів Тимчасового Уряду за часів від початку революції по 25. жовтня (по-жовтневий переворот на півночі) на селах вибухли чисельні й ріжноманітні прояви селянських форм соціяльної боротьби. По всій Европейській Росії поверх 3.297 випадків, в 9 ґуб. України поверх 596, на Правобережжі поверх 224: разгромів маєтків – 1, підпалів – 8, захвату – 39 і т. д.44). Був це, як хто хоче, погром, головне, поміщицького снану, що впроваджувався й то засилюючись й після 25. жовтня. Серед ріжних випадків селянського руху поза містами й містечками жидівських погромів не було до 1917 р. Але по містах і містечках протижидівські настрої стали зростати з початком революції. «На грунті зростання анархії – продовольчих труднощів, гострого товарового голоду, прудко зростаючої дорожнечі, загальної політичної нервозності – слушно говорить Чіріковер – спантеличене міське міщінство почало, по старому, шукати винного за всі лиха в жидові: в жидові-торговцеві, в жидові-спекулянтові, в жидові-революційному діячі, в жидові, який почав займати посади в міському сомоуправлінні чи міліції, міністерствах і комісаріятах. Взагалі – в жидові, який, на думку христіянського «обивателя», більше всіх виграв на революції й одержав усі права, всю владу й володіє всіма товарами й продовольчими засобами»45). Цього року причини протижидівських настроїв передалися й багато міліоновій російській армії, що саме перебувала процес розкладу, збольшевичення й початок демобілізації, а яка мала й свою причину незадоволення: жидівство вміло ліпше, ніж христіянське населення, ухилятися від боєвого фронту й участи в дієвій армії. З вересня 1917 р. починаються й розгроми жидівства, що потім з невеликими перервами тягнуться приблизно три роки, иноді повторюючись в тих самих пунктах, даючи ріжні типи, які не завжди слушно підводити під термін «погром».

Ми тої думки, що погромом слід би називати випадки, коли від самочинних насильницьких дій маєтково чи й особисто: 1) терплять виключно жиди, 2) за їх лише жидівство, як національність, 3) і за обставин, коли існує державна влада в правдивому значінні того слова, а не лише з імени, що ґарантує спокійне існування всім громадянам за виїмком жидівської людности. Тим часом під той утертий термін стали підводити найріжноманітні випадки розрухів, у який так чи інакше зачеплено жидівство.

Виступи починаються в містах і містечках, при чому до кінця грудня того самого року налічено приблизно 60 «погромів». Вони були одним із проявів ріжноманітних форм тогочасного соціяльного й революційного руху на Україні, проявом, що не стрічався поза «чертою осілости», в Великоросії, де жидів не було, а який тоді – віримо, що не навмисне – гіперболічно перебільшувано48). Жидівські автори, здебільшого, пишуть про тогочасні (1917 р.) жидівські погроми на Україні, як про щось одрубне, обстрагуючи від всеросійського характеру погромів заможніх кол, начебто погроми тільки й окошились на самому жидівстві; рівнож поминають мовчанкою, що по містах попадало й не-жидам.

Приглядаючись до ґеоґрафічного розпологу міст і містечок, зачеплених погромами з вересня по грудень 1917 р., ми бачимо, що всі вони належать до прифронтової смуги Правобережжя, ініціятива погромів і виконання їх належить майже виключно солдатні загально-російської армії. Підчас відступу з Галичини армія розгромила Тернопіль і Калуш; почавши самочинну демобілізацію, здичавіла в війні солдатня громила поміщицькі маєтки47), громила й жидів по містах і містечках – за ухлення від участи в дієвій армії, дорожнечу й спекуляцію; солдатні подекуди допомагає міщанство, а з сіл иноді прибували селяне, розбірати розгромлене жидівське чи поміщицьке добро. Українська влада, скільки сягав її вплив і наскільки дозволяла сила, і українська інтеліґенція боролись з погромним рухом кого б він не зачіпав. Не позбавлений цікавости факт, що в цей час б. предсідник першого петербурзького «совъта» робітничих депутатів за революції 1905 г., соціяліст Хрустальов-Носар, зорганізувавши окрему, так зв. «Преяславську республику» на Полтавщині, й будучи дуже популярним, провадив між иншим одверто аґітацію проти жидів, закликаючи селянство до боротьби з ним….

Війна України з Великоросією, з большевицькими її арміями, коли Центральній Раді довелося перенестись з Київа, захопленого червоними під командою Муравйова, до Житомира, виказала, що коли жидівські політичні партії до певної межі (самостійність) йшли чи тяглися з концепцією Української Народньої Республики, то маси жидівства в тій акції були не на боці українців, і тут початок нової доби в погромних ексцесах. «Треба признатись, що українська ідея… – пише Чіріковер – не просякла в гущу жидівського населення… Жидівський «обиватель» почував до української справи виразне недовірря, в ліпшому випадку байдужість… Він боявся українства, воно було йому чужим»48). Українська Народня Республики, давши жидовській національній меншині права, які тільки можливо дати, проте не знайшла в жидівстві громадян, що не лишень правами але й обовязками звязали себе з нею. Складаючи переважну частину людности міст і містечок, особливо Правобережної України, і відограючи в них головну роль, жидівство, взявши гору за виборів до мійських дум улітку 1917 р. – за словами Винниченка – «скрізь ще трималось російської орієнтації»…

Де причини? Їх кілька. Насамперед це просякненість жидівства централістично-русифікаторською інерцією, прищепленою століттям старого режиму, яка зародила серед жидівської буржуазії, інтеліґенції й частин робітників, у більшій чи меншій мірі, прояви асиміляційного принатурювання. Поруч з тим діє нахил до матеріалізму, вже через основні жидівські заняття – торгівлю й, менше, промисловість. Український рух був і лишився ідеальстичним, своїм характером далеким од матеріалізму, але жидівство як є виявило протилежний нахил, що й знайшов своє продовження в матеріалістичних вченнях, насамперед у вченнях марксизма, глибоко централістичної доктрини. В повсталій українсько-большевицькій війні, що для України була війною за національний ідеал самостійности, двоміліонове жидівство було нейтральним або на боці противника. Це показали всі міста, починаючи з самого Київа, за першого ще (муравйовський) приходу до нього червоної армії. До київського арсеналу, де зачинилися місцеві большевики, що повстали проти української влади, «з нарукавними знаками «Красного Креста», – пише редактор Ніковський, – прокрадалася жидівська молодь, яка там озброювалася рушницями проти українських козаків… Коли українці примушені були відійти (25. І. 1918 – О. М.), «Київ» стріляв їм у спину… Приглядаючись до персональних і ґрупових ворогів своїх, українці добре розгледіли, що то була виключно жидівська молодь, студенти, ґімназисти, робітники»…

Під час боїв на вулицях Київа – пише инший українець, соц.-демократ, Гр. Гетьманець – «я мимоволі звернув увагу на велику кількість євреїв-красноармейців у Київі… Де се єврейський пролетаріят набрався такої любови до зброї? Де у нього взялася така відвага і хіть до збройної боротьби?» – питає він. 26. січня 1918 р., коли большевики вже зайняли Київ, наш автор пішов по Хрещатику. Аж ось «приступає до нього оден, обвішаний через плечі кулями на пасах, при рушниці. – «Документ!» То було «молоде хлопча, єврейчик, ще й з акцентом». Наш автор показав українську посвідку, того було досить: його заарештовано. Веде; приступила друга якась «рожа» «нахабна без краю», пропонує прикінчить з ним на місці… «Сей другий… теж єврей…, з виразними рисами обличчя й вимови». Провели до «революційного комітета»; великоруські солдати – калужане, самарці, тобольці, рязанці, вятичі, які не знали, як випадають жиди, стрівають криками: «Небось жида поймали?» Той, до кого привели був «молодик, з симпатичноми рисами семитського обличчя»… ще одна зустріч з великоруськими солдатами і червоноармійці вигукують на адресу нашого автора: «Да он жидюга товариши! Жид кровопиец». От на другий раз його викликають в «рев-ком». В кімнаті його зустрічають п’ять юнаків і одна панночка – члени воєнно-революц. комітету, всі вони «видались мені євреями». От його випущено з під арешту, але коли він знов зайшов до того самого комітету за посвідкою, то «при столі в справочнім бюро сиділо дві панночки єврейки»40). Приблизно через місяць українська влада і армія знов вертають до Київа. «Козаки знову вернулись до Київа… А жиди? Вони мовчать…, вони мовчать про всі безчинства проти нас їх родичів і синів, а про те репетують з приводу самочинних арештів… Жидівство ховається за думу (м. Київа), за пресу, але просто нічого не сказало. Воно не реаґує на ті обвинувачення, які йдуть із табору козаків і гуртків української інтеліґенції. А в київського жидівства є поверх 40 ріжних громадських орґанізацій. Чого ці орґанізації досі мовчать?» – запитує Ніковський… «Червоноармійці, складались переважно з жидів, растрілювали українців за те тільки, що вони є українцями, а їх батьки й брати виказували, де хто з українців ховається, хто ким був під час «господарства» українців50). Цей компетентний голос редактора «Нової Ради» Ніковського (соціяліста-федераліста) освітлює нам причину перелому в відносинах між українцями й жидами, нову причину недовірря українців до жидів, що виявили себе, поза окремими буквально одиницями, не тільки чужорідним тілом на Україні, але в значній частині й відверто ворожим Україні«. Коли досі ніколи й ніде, ні серед української інтеліґенції, ні серед політично-активного селянства, ні, нарешті, між військом не помітно було ніяких проявів юдофобства, не існувало ані найменшого підозріння про ворожі до нас почуття жидівської нації, треба констатувати, що тепер – каже на підставі наведених фактів Ніковський 9. ІІІ. 1918 р. – ворожий і навіть небезпечний настрій проти жидів безсумнівно існує й що цейнастрій наростає й приймає виразно гострі форми»50).

Те, що мусів був сказати Ніковський, було для українського друкованого слова новиною: вказано на неґативні боки жидівства. То ж було «не прийнято», бо це було проти літературної традиції. «Непричтойним чи небезпечним вважалось говорити й про неґативні сторони життя та поводження народу єврейського – признається другий укр. автор, Гр. Гетьманець, – чи як нації в цілому, а чи про окремі єврейські кляси: осудять, ославлять, зроблять з тої людини чорносотенця погромщика. Одно слово – про євреїв, як про тих покійників, можна було говорити і писати тільки добре, або ж цілком мовчати. Такий стан речей… за часів царату…, говорить автор, був до певної міри цілком оправданий…, в першій мірі через безправність єврейського народу. Тепер, здається, часи радикально змінились. На протязі цілого року ми живемо в обставинах повного рівноправія націй»… «Меншостям (полякам, євреям, великоросам, тощо) дано національно-персональну автономію…, і все ж і після такого акту «зостається у нас рот замазаним… Нам дозволяється говорити про неґативні сторони великоруської меншости, польської; про єврейську ж людність – ані-ні!»… Заговорив Ніковський, «найлояльніша до нудоти людина щодо єврейства» і «євреї» «не посоромились» прикласти до нього етикетку «погромного писателя». «Ми можемо поздоровити – «розвязно» писала жидівська «Рабочая Жизнь» у відповідь на вище цитовану статтю Ніковського – українську літературу з новим погромним письменником – Андрієм Ніковським», і далі : «стаття А. Ніковського ні в якій мірі до літератури не відноситься. Вона знаходиться по той бік літератури, по той бік культури, по той бік людскости». «І все це за те – слушно говорить Гр. Гетьманець – що людина піднесла краєчок завіси про поведінку єврейства у нас в Київі під час панування большевиків»… «От же тільки би що хтось написав якусь правду про жидівство, що йому не подобається, негайно: Cjnveant consules, і того хто написав охрестять «погромним писательом». Тільки ж таке поводження з людьми лояльними до єврейства – говорить на закінчення Гр. Гетьманець – призведе справді до народження в українстві чорносотенства і справжніх «погромницьких письменників»; тоді лишається сказати: «як дбаєш, так і маєш»51).

Приблизно в ті дні, коли писано оту статтю Ніковського і туу брошуру Гр. Гетьманця, жидівська делеґація м. Медвина з листом міністра для жидівських справ прийшла до київського ґуберніяльного комісара А. Салківського, визначного діяча партії соц. федералістів, зі скаргою на погром, що відбувся 21.-24. січня в їх містечку. Саліковський «став кричати, тупати ногами, загрожував кулаками й картати нас – переказує один із членів делєґації – що всі жиди-большевики і що 90% жидів приймало участь у большевицькому повстанні… Він нагадав, що Троцький і Каменів «головні керманичі большевиків» – жиди, а що в Київі, якийсь Лапідус, жидок 18 літ, сидів на його, комісара, місці. Потім взяв часопис і прочитав делєґації список жидів-большевиків»52).

Так написали Ніковський і Гр. Гетьманець і так говорив Саліковський; треба признати, що вони ніколи не бувши юдофобами, мали на те повну підставу. Але не вони самі й не тільки українські політики все те знали й не тільки те. Політики знали про «антиукраїнську позицію большевицької делєґації в Бересті, на чолі якої стояли два жиди – Л. Троцький і А. Йоффе»; бачили в Центральній Раді, як відставали її члени-жиди в етапах національного самоозначення України, і що від імени російських партій у ній проти суверенітету України виступали жиди (меншевик Балабанов і с.-р. Скловський), як і проти ратифікації мирового договору з центральними державами (від меншовиків Біск, від с-рів той самий Скловський); бачили, що в Централ. Раді жиди не виявили активності в українському національнім будівництві», а українській національній концентрації протиставили жидівську з частим тертям і боротьбою; за відступу на Житомир ніхто з жидів із Українським урядом не поїхав; опанувавши владу в місті Житомирі жидівська демократія зустріла Центральну Раду як непроханих гостей, даючи зрозуміти, щоб вони забіралися з міста; українські громадяне бачили, що в червоній армії були добровольці-жиди, а в українській їх не було, а нині стало відомим, що туди вступали й робітники – члени партій, які були репрезентовані в Централ. Раді, як також відомо, що певна частина членів тих партій (ліві крила) одночасно співробітничали з большевицькою партією53). Одне слово – жидівські партії були і з українцями і проти українців – «страховка» на обидва боки.

Отже до соціяльно-економічних причин антипатій наддніпрянських українців до жидівства, що на час революції стали поволі змягчуватись, додалася нова – національно політична, яка проходила з ображеного національного почуття, з факту, що жидівство – внутрішній ворог. Найгостріше її відчували українські вояки: «нам стріляли в спину» – скаржились вони; «при нагоді жиди знову нас предадуть» – говорилось серед них. Зрозуміло, що від них мусіли в певних випадках вийти й ті чи инші розрахунки з жидівством. В умовинах фронтового й кочевого способу війни з большевицькою армією, коли українська нереґулярна армія воювала серед безвладдя та безладдя й коли судово-адміністративний апарат не діяв, реакція на переступи жидівства проти української державности й армії натурально мусіла вибухати стихійно й вона вже підчас залишення території України подекуди почала виявлятись в лютому й березні 1918 р. в актах самочинної помсти ріжних українських військових частин.

Чисто селянських випадків погрому жидів за час до першого відвоювання української території (з німецькою армією) було три: в Медвині (на Київщині), потім в Аннополі (на ярмарку 30. ХІ. 1917 р. селяне засварились з жидом підчас купівлі в нього шапки й потім розбили його крамницю, а за нею инші) – та в Жабокричеві (гурт парубків на свято «Введення Богородиці» побили кількох жидів, що було звичайним хуліґанством). Не робили жидам погромів українські селянне й по повороті української влади (з німцями) з Житомира до Києва, а проте подекуди селянство заняло до жидівства в суті речі позицію більш небезпечну, ніж вибух розгрома чи погрома.

Вже з весни 1917 р. серед ріжних форм селянського руху проти своїх соціяльно-класових противників почали проявлятись й форми, скермовані на видалення жидів із сіл за приговоронням сільських громад.

«В кількох селах Проскурівського повіту (Поділля) були вже дуже ранні (в квітні й травні) випадки, коли селяне відмовляли жидам, що віддавна жили на селі, винаймати надалі помешкання й жидам довелося виселитись». На квітень того самого року припадає постанова селян Лукіянівки (на Київщині) про видалення жидів: «Селяне зібрались – написано в одній жидівській статті, – і заявили, що не хотять жидів». З осени 1917 р. факти видалення жидів із сіл стають частішими, особливо в Літінському і Брацлавському повітах (на Поділлі), й Таращанському (Київщина). «Селяне виразно заявляють: «не треба нам жидів на селі, нехай вони йдуть собі до міста»; виселення жидів зачепило майже всі села Літинського повіту. З початку 1918 р. число селянських заходів над виселенням жидів за приговорами сільських сходів, жидів, що иноді жили в селі 30, а навіть і 60 літ, і число фактичних видалень зростає. Ось, напр., у селі Скоморошки, Таращанського повіту на Київщині, сільський сход ухвалив «приговори» зпочатку (в січні), щоб 15 жидівських родин вибралися геть із села. З того числа 7 були службовці жидівської цукроварні, які перебралися на територію завода, останні ж мусили таки виїхати. Повторно постановою схода від 23. ІІІ. 1918 р. ухвалено негайно видалити й 4 жидівських родин заводських службовців. На сході селяне взагалі висловились, щоб в кінці видалити всіх жидів, що в них поселились, не виключаючи й власника цукроварні Гальперіна, і директора – жида Берга, та службовців заводу – жидів… «Про аналоґічні настрої селян повідомлялось в пресі також і з кількох місцевостей Поділля: з Ладижина й низки сіл його району… Волосні комітети подекуди робили постанови про створення особливої «черти для жидів, виганяючи їх за грані сільського поселення»54). Ці, розуміється, неповні дані про леґальні, масові стихійні виступи справжнього селянства проти сільського жидівства мають далеко більше значіння, ніж погромна хвиля. Це не підроблений голос народу, що у такому випадку де хто уважає за «голос Божий»!

Відхід з України деяких большевицьких частин у січні-квітні 1918 р. супроводився подекуди низкою жидівських розгромів. Червоноармейці-великороси, наприклад, громили жидів у Мглині, Суражі, Глухові, Новгород-Сіверському, Середній Буді на Чернігівщині. Кількістю жертв і жорстокістю ці розгроми були найжахливішими з усього, що було до цього часу на Україні: в Глухові забили 140 душ жидів, у Новгороді-Сіверському – 88, не кажучи вже про тяжко й легко ранених. У тих ексцесах, за словами Чіріковера, «виступають цілком нові учасники… їх принесла сила, чужа для краю, червоноармійці й матроси, що прийшли з півночі»…

За другої доби самостійности України, за доби гетьмансько-німецької, з 29. ІV. 1918 р. національно-персональна автономія й міністерство жидівських справ скасовано, і хоча соціяльно рівноправність жидів не відмінено, але тому, що гетьманський режим відкинув усе законодавство Тимчасового Уряду й Центр. Ради, само собою відкинено й жидівську рівноправність. Позатим одначе гетьманська влада вступила в тісне співробітництво з жидівською буржуазією, в ній був міністр-жид (напр., міністер торгу – одеський біржевик Гутник) і товариш міністра (напр., проф. Франкфурт), голова фінансового комітету державного банку, А. Бродський, великої ваги набув банкир-жид Добрий і т. д. Жидівська демократична людність, як бачили, перед тим помітно віддала свої симпатії большевізму, на цей раз жидівська буржуазія, дуже сильна по українських містах і в далекій мірі асимільована в російському дусі, схилилась на бік нового твердого курсу, що поворотом до політики економічного лібералізму обіцяв їй принадну участь у гонитьбі за наживою, спекуляцією й биржевим ажіотажем.

Але німецько-австрійська військова окупація не завжди виключала протижидівські ексцеси. Окупаційне командування німецьке й австрійське має свої причини неґативного відношення до жидівства. Німецьке – в оголошеннях («Bekanntmachungen») звертає увагу, «що більша частина жидівської людности, особливо більшість торговців… найганебнішим способом аґітує проти українського уряду й німецької влади й силкується пересвідчити селян, що німці після врожаю відберуть у селян увесь хліб задурно»… По деяких стаціях /?/команда вивісила плякати «Стережіться жидівських міняйлів!» Австрійське командування видало обіжник до рабінів (25. VIII. 1918 р.), у якому читаємо: «Доведено, що поодинокі члени жидівської нації силкуються підюдити наших солдат на переступи й злочини в – а) політичному напрямку, і б) господарському відношенні, (на крадіжки, грабунки, заборонену торгівлю, торгівлю зброєю – тощо)». В обіжнику подано пересторогу, що, коли жидівство не буде вдовольнятись «звичайними прибутками і не перешкодить відємним елементам у їх шкідливій і розкладовій діяльності», команда буде вважати його «за співучасника» з такими наслідками: контрибуції на жидівську людність і виключні проти неї заходи… Австрійський комендант Катеринослава, викликавши до себе заступників жидівської людности, прочитав їм перелік провин; у ньому було й обвинувачення, що «Всесвітній жидівський Союз» шпигує на користь Анґлії та Франції, й що «жиди є ватажками крадіжок і шахрайств на Україні й що вони «не добре ставляться до німців»… Зрідка були одинокі випадки жидівських розгромів з боку українських військових частин, як ось у сл. Радуль, Городн. пов. на Чернігівщині (травень 1918 г.). Цивільна адміністрація гетьманської влади, відновивши кару різками, подекуди веліла давати й жидам, зпідозреним у причетности до большевизму, різки (коло 25); компенсуючи поміщиків за розібране в попередніх аґрарних стихійних рухах майно контрибуціями, иноді ті контрибуції накладала й на жидів, виходячи з того, що подекууди частина розіьраного майна за безцінок скуповали від селян жиди. Були випадки (на Поділлі), що жиди супроводили німецькі карні експедиції на села. Подекуди жиди арендарі маєтків, реставруючи свої права, проводили розправу з селянами. Аавстрійські чи німецькі відділи, які провадили екзекуції, бючи людей, та відбираючи в селян для арендарів худобута й инше добро, При тій реставрації заднім числом уневажнювано купівлю від земельних комітетів. Напр., у с. Гуменцях «продав земельний комітет селянам дрова з лісу по 75 коп. за четвірку. Селяне заплатили добровільно аж по 2 руб. 50 коп., а тепер жид-арендар жадає від них по 20 крб. за чвертку. уневажнюючи давнє купно»55). Коли почалися повстання селянпроти режиму, що запанував, иноді місцеве жидівство виступало проти повстанців. Одне слово – підливало масла до вогню напружених жидівсько-селянських відносин. І повсталий рух обрушився на жидівську людність цілої низки містечок, особливо крівавою була розправа на початку червня 1918 р. з Лисянкою на Звенигородщині. Гаслом повстанців здебільшого було: вигнати німців, скинути владу, перебити поміщиків і жидів; поки що попало поміщикам, а особливо жидівству: на останнє покладено обовязок «постачання» повстанських залог… Розпочавшись за доби Гетьманства, повстанство продовжувалось протягом наступних 4-5 літ, особливо розвинувшись в 1920 р., коли число отаманів сягало до сотні: імена Махна, Григорєва, Зеленого, Струка – тощо були грозою жидівської людности України.

В офіційнім орґані міністерства військових справ гетьманської влади, в «Відродженні» , з під пера М. Сріблянського (відомого соц.-революціонера Микити Шаповала) з’явилась низка статтів про національні меншости по Україні, в тім числі й про жидів. В них зхарактеризовано жидів під оглядом господарським, політичним і національним. На думку автора жиди – «нарід, що скрізь накликав на себе величезну ненависть». «Експансивні, рухливі, жадібні, з лихорадочними руками і очима», жиди вибиваються в життєвій боротьбі, вони «ніколи не зійдуть на самий низ життя, не стануть свинопасами, трубочистами, дворниками, хліборобами…, а обов’язково стануть посередничать, чимсь торгувати, комісіонерствувать, заглядати в вічі кожному сильному цього світа, стануть потрібними, незамінимими, близькими до душі й тіла… Торгівля, посередництво, спекуляції фінансові, економичні – це їхнє мистецтво, професія, ремесло… Жиди економлять – продовжує він – все до надзвичайної міри, до «отказу»: де треба щось гвіздком забити, там матузком зав’яжуть, обо деревяну цурку вкрутять, упростять і зведуть продукцію машини до minimuma, потім покинуть кучу сміття і перекинуться на инше місце, щоб там повторити теж саме, виявляючи вдачу добичника, хижака, мандрівника, не звиклого до осілости. Через те увесь світ йому знайомий, його рідний край, але разом з тим не має єврей дійсного рідного краю, безбатченко, «вічний жид», що ніде не зростає душею і тілом, не полюбить до кінця, до смерти, до самозабуття якогось одного куточка землі… Нарід-безбатченко живе скрізь ніби тимчасово і тому не має часу на довго окошотись, поважно розташуватись, навколо себе причепурити і вічною працею коло землі себе укріпити. Він ніби на вокзалі чи пристані…, заробить посредництвом, недовгою працею, щоб не застрять глибоко в тимчасовій обставині і поглядає на все, як не тутешній, байдужий до заскорузлого автохтона-дикаря, трохи до його принизливий… Скрізь вони фермент крітики, бунту, мікроби революції і її провідники. І не дивно, що російський революційний рух йшов під їх проводом, в революції вони були попереду: і воборончестві, і в большевизмі, в максималізмі… Ще в Центральній Раді вони заявляли про антисемітизм в демократії української… Послухайте гомін: Хто вів перед в змаганнях проти автономії України? Вони. Хто вплив зверху на хвилях большевизму? Вони. Хто вважав себе вправі управлять Україною? Вони. Росією? Вони… Хто найбільший інтернаціоналіст, що намагається увесь світ звести до однієї орґанізації?… Їм глибоко несімпатична ідея національного відокремлення, бо це сила опіру проти них, це організація, а значить їм доведеться тяжче її перемагати. Інстінкт самоохорони…, туга єдности, за утворенням всесвітньої єдиної національної орґанізації єврейства увесь час змушує їх кликати всі народи до єдности. Коли держави обєднаються, зіллються – це значить, що тоді об’єднається, зіллється розмежоване чужими кордонами єврейство. Інсктинт націонала веде їх до утворення інтернаціонала. Через те вони органично не можуть воспринять, пронятись ідеєю Самостійної України, бо це є роздробленням українського і російського єврейства… Вони централісти, інтернаціоналісти – сюда кличе їх інстінкт і інтерес. Українська державність була для євреїв несподіваним феноменом: якось виникла вона відкілясь, євреї не передбачували, не передбачили… Вони звикли пристосовуватись до сильного, а український нарід ніколи сильним їм не здавався…, і ось він підіймається на височінь державного існування… Жиди ще не вийшли зі стану русько-державної інерції… Вони завзято ведуть агітацію проти Самостійної України…, ігнорують факт української державности… Жидівство веде перед в большевицькім наїзді на Україну…, за те ненависть до них зростає страшенно…, навіть соціялістичні елементи обхопив стихійний антисемітизм… Утворення Української державности проходить без підтримки євреїв… Де будується українська державність, там жидів, як активних робітників, нема; там же де її руйнують, – там жиди працюють дуже усердно… – в цьому факті джерело модерного антисемітизма… Живучи компактною масою на Україні жиди тримаються екстеріторіально, не відчувають ніякого, звязку з українським народом… Екстериторіальна поведінка євреїв – ось що розділяє їх з автохтономи скрізь… Єврейство зв’язує свою долю з нашими гнобителями і цей факт утворює той новий антисемітизм, який так нервує і дивує жидів»56)…

Приблизно такого самого погляду на масове жидівство України дотримувалася й опозиція до гетьманства, організована в Український Національно-Державний Союз. Тому Союзові, в силу часових обставин, довелося звернутись з «відзовою» (від 30. V. 1918) «До німецького народу», якого армія була на Україні. Втій відзові «жидівську кольонізацію на Україні в політичнім відношенні зараховано до «хатніх ворогів українського народу». «Жидівський нарід – читаємо там – буржуазія, якого вже цілком асимілювалася в мові з москалями, бачить у відокремлюванні України територіяльне скорочення своєї торговельно-промислової діяльности, а в національному й культурному відродженню українського селянина вбачає беспосередню загрозу свому звиклому способу життя торговельного посредника. Жидівський нарід прагне єдиної Росії і ненавидить українську самостійність»57); приймаючи участь і своєю демократією й аристократією в кампанії проти України і хоче пересварити український нарід із німецьким…

А проте хибним булоб думати, що жидівство хотіло би єдиної, неділимої Росії з якоїсь патріотичної, плятонічної любови до неї. В суті своїй торговельний нарід все проти нових держав – Польщі, Чехословаччини, Латвії, Естонії, тощо, бо проти нових кордонів, що перешкоджають у його життєвих інтересах.

Торговельно-посредницька діяльність викликала в жидівстві психолоґію космополітизму і інтернаціоналізму і зробила з них підготований матеріял і до інтернаціоналізму соціялістичного чи комуністичного! Останні роди інтернаціоналізму є лише продовженням торговельно-посередницького. І єдина, неділима Росія для нього теж свого роду інтернаціонал, якого межі бажано булоб розсунути на всі боки, аби менше кордонів, мит, контрабандних видатків та візових перепон. Все рівно як би центром, од якого посувалося б на всі боки єдинство терену, був і не російський, а підпорядковував і країни всієї Росії… Аби не бути розєднаними, бути під одною державною стріхою, з одною мовою, аби не вчити мов, отих малих народів, що повстали на основі засади, невигідного для жидів, «самовизначення» народів, яких державність, як з погордою каже жид. автор, кінчається «за мійською чертою, за сільською околицею», отих лімітрофів і їм подібних новотворів, які не мають «ані величі в минулому, ані безкінечної далені в майбутньому, ані богацтва, ані ріжноманітности культурних цінностей»58)…отої Естонії, Латвії, та почасти й Польщі й Чехословаччини. Звідси жидівський патріотизм у відношенні до російської мови за межами сучасного С. С. С. Р., навіть у Польщі, патріотизм до німецької мови на землях Чехословаччини… Пристосуванням до певних ніціональних комплексів жидівства є капитал, перепристосування є втратою цілого надбання й початком знову, – таке значення соціяльної інерції.

За третьої доби укр. влади, доби Директорії (з кінця грудня 1918 р.), в жидівській справі вернули на позиції Центральної Ради, не дивлячись на все те, чому навчила українців свіжа історія. Та тут знову розпочав війну з Україною північний большевизм, для чого українській владі довелося творити нереґулярні військові частини під проводом ріжнородного отаманства, що в жидівським питанні поводилось як хотіло, не слухаючи влади, а з тим знова відновилися випадки, головне вояцьких, антижидівських розгромів. Безпосередня причина ексцесів полягала знов таки в тому, що значна частина жидівства не залишилась невтральною до боротьби української армії з большевицькою. Масове жидівство, рядове й інтеліґенція, не крили своїх симпатій до приходу большевицької влади й без роздуму, що буде далі, звичайно ставали на большевицький бік. «В силу особливостей національного складу населення України, Литви й Польщі – каже лідер жидівського «Бунда» на Україні, М. Г. Рафес, б. член Центральної Ради, що потім перейшов до большевиків – жидівські робітники відігравали й будуть відігравати видатніщу ролю в революційному русі». Він завчасно висловлював погляд, що «без підпори жидівських комуністичних орґанізацій у західній частині України совіцька влада не зможе налагодити свого апарату. Дальший хід подій – говорить Рафес – вповні оправдав наш погляд. І в Білорусії і на Україні (в західній її частині) швидко виявилося, пише він у грудні 1919 р., що жидівські робітники, раз ступивши на шлях соціяльної революції, становлять міцну опору («прочний оплот») совіцької влади (підкреслення наше – О. М.), що завдання втягнути жидівських робітників до червоної армії притягло увагу військово-політичної влади»59). З цього висококомпетентного свідоцтва маємо, підтвердження усталених поміж українців відомостей – на чийому боці було пересічна жидівська маса на Україні («робітники»!).

Жидівська буржуазія за короткий час розібрала, що несе їй большевизм і заявилася за Деникінською концепцією. «Жиди були заступлені – свідчить унікум, український жид, Арнольд Марголін, – дуже значно в рядах большевиків і, зпочатку, в рядах Денікінської армії. З українським рухом із жидів пішло лише кілька людей»(підкреслення наше – О. М.)60). В українській армії жидів не було (за виїмком кількох людей – О. М.), а в большевицькій були, були навіть цілі частини; немало було жидів і на орґанізаторських ролях у большевицькому апараті, в тому числі й у червоній армії (політком, політруки), чимало ввійшло, а в черті осілости навіть переповнило, й большевицьку адміністрацію – і ревкоми, і поліцію, у тому числі й сумної слави «Чека».

Колись, як стануть приступні історикам архіви «Чеки», людство довідається про всю жахливу в них роль жидів. Досі всі про те знають, але ніхто не може подати статистики тої законспірованої інструкції. Один випадок дав можливість виявити персональний склад ґуберніяльної «Чека» в м. Київі на весну 1920 р. Зясувалось ось що: 1) Предсідник – Блувштейн (прибране імя Сорін), жид; 2) його заступник, П. Дягтеренко, малорос; 3) Шуб – секретар комісії жид; 4) завідуючий юридичним відділом, Самуїл Цвібак, жид; 5) Михаїл Цвібак, заст. завідуючого операційним відділом (завідуючий був Яків Лівшиц – жид ), жид; 6) комендант Файман (Михайлов), жид; 7) завідуючий тюремним підвідділом Кац, жид; 8) Завідуючий господарством Каган, жид; 9) завідуючий загальною канцелярією Ганіотський (Сутулін), жид чи поляк; 10) комендант особливого корпуса при чека, Фінкельштейн, жид; 11) завідуючий відділом спекуляції, Мотя Грінштейн, жид; 12) бухгалтер Рабічів, здається, жид; 13) казначей Савчук, з київських робітників; 14) заст. завідуючого секретним відділом, Шварцман, жид; 15) заст. завід. юридичним відділом Манькін, жид; 16) інспектор секретного відділа, Яковлєв (Демідов), общерос; теж інспектор, Ковалів, українець; теж інспектор, Лашкевич, росіянин; 19) секретар юрид. відділу, Наум Рубінштейн, жид; 20) завід. столом спекуляції, Мантейфель, жид. Отже на 21 учасника Київ. ґуб. «Чека» було безсумнівних 14 жидів, 4, здається, жиди і п’ятеро жидів61). Провідна роля жидів і їх чисельна перевага не залишає сумніву про те, члени якої національности несуть відповідальність за всі звірства ґуберніальної «Чека». Ці дані про переважливу участь жидівства у складі Київ. ґуб. Чеки й майже відсутність українців, без ризика помилитися, можна вважати за характерні також і для київської мійської Чека і для всеукраїнської Чека, що теж була в Київі (на чолі з Лацісом) і для всіх «Чека» в черті осілости, себто, майже по всій Україні, а насамперед і особливо на Правобережній, да мійські Чека мусіли були бути ще більш ожидовлені, що головне й була територією операцій української армії.

Вся ота заанґажованість жидівства в боротьбі на боці противника не могла лишитись невідомою і було б над силу людську, коли б вона не давала своїх наслідків: психіка нереґулярного українського вояцтва, не армії власне, а «вольніци», не все піддавалася силі наказів. Часом вона була сильніша за накази. Звичайно, большевицький режим не встановлювався відразу, українське військо одбивало заняту територию, ну й ставали знову віч-на-віч із фактом участи в большевизмі й ворожої поведінки певних жидівських кол за мовчазного співчуття й покриття більшости останнього жидівства. Звідси огірчення, обурення, погляд, що «всі жиди-комуністи», гасло «геть жидів і комуністів», аґітація чорносотенців, що «серед жидів є тільки самі комуністи», і зогляду на те, що доходити правди судовою дорогою не все був час, – подекуди самовільні розправи.

Типовим такого роду погромом був погром у Проскурові, де українські вояки, під командою Самосенка, заслуженого військового старшони, помстилися «за участь жидів у большевизмі, за спробу проскурівської жидівської молоді зробиити большевицьке повстання зсередини» (А. Морголин). Щоб мати вірну уяву, пригадаймо, що боротьба на Правобережжі, найгустіш заселеному жидівством, точилася приблизно три роки з перемінним успіхом і в тій кривавій «кадрілі», завдяки нетакту чи ворожости певних жидівських кол і нерозбірливости обуреного вояцтва, та тут розібратись й судити про особисті провини й ніколи було, не раз терпіли напевно й нейтральні елементи жидівства. «Для повного зрозуміння погромної справи – пише б. предсідник Директорії, відомий укр. письменник, В. Вінниченко – «треба завважити, що головними виконавцями погромницької інспірації були вояцькі маси. Рідко коли місцеве населення села, містечка чи міста виступало ініціятором погромів. Навпаки, були випадки, коли селяне зі зброєю в руках захищали «своїх жидів» од зайшлої вояцької банди. Але вояцька маса, що отупіла за пять років війни, що звикла до орґанізованого вбивства, яке зветься війною, обідрана, одуріла від перевтоми, розлючена, ця маса з великим труднощами підлягала дисципліні й легко піддавалася підбурюванню на ексцеси»62). Иноді погроми робили бандити, вбрані в військову уніформу. Селянство, загалом кажучи, не було ані ініціятором, ані виконавцем погромів, але, де той погром відбувався, частина його звичайно прибувала на місце подій, щоб скористати розгромленим крамом. Такий розбір бував завжди за погромів чи розрухів: 1880 років, 1905 р. 1817-19р .р. В революції 1917-19 р. р. селянство стихійно захоплювало поміщицькі землі, ліси, сіножаті, з почуттям права, але перед розбором рухомостей, домового добра й покойових предметів застановлялося: брати ті речі йому здавалося крадіжкою. І розбір погромлених крамів міг бути або з боку не чистих на руку елементів села, або з боку звичайного селянства свідомого того, як було надбане розбиване добро жидівських крамарів…

В кожному разі погроми жидів з боку українського вояцтва були випадками, а не чимось систематичним чи реґулярним. Українське командування постійно боролося з погромними настроями, видавало десяткинаказів, що стримували від погромів63) і не один десяток винних в порушенні тих наказів віддало під надзвичайний військовий суд і розстріляло: напр., на ст. Христинівка розстріляно 83 погромщика, в Тальному – 5, в містечку Вахнівці – 4 і т. д. Наскільки уряд Укр. Нар. Республики був певний за своє нормальне поставлення до жидів на Україні видко з того, що з його доручення предсідник укр. дипльоматичної місії в Парижі, граф Тишкевич, 5 ІХ. 1919 р., передав запрошення видатніщим жидівським діячам Парижу (Л. Моцкінові, М. Усишкінові і А. Гольштейнові) і Льондона (Ахад-Гаамові і Йохельманові), щоб вони орґанізували слідчу комісію, яка мала б розслідити справу жидівських погромів на Україні. За порадою названих осіб запрошення переадресовано шістьом найбільш впливовим жидівським орґанізаціям Анґлії, Франції та Зєд. Держ. Америки, і міжнародня жидівська комісія лише тому не побувала на Україні, що тим часом українську армію витіснено за Збруч. Ідея такої комісії сподобалася закордонному жидівству: вбачаючи в тому засіб для боротьби з погромами, вона 7. ХІІ. 1919. звернулася була до Добровольчої армії, питаючи згоди на приняття слідчої комісії щодо погромів, – відповіді від уряду Добр. армії не одержано64).

Видання ОУН – “Розбудова Нації”

Роспізнано та оброблено Ярославом Вітром – Соціал-Nаціоналістична Асамблея

_________________________________

40) Д. Пасманик в збірн. «Россія и євреи», 1924, ст. 219, таж Ниссон Руда, «Возрождение Еврейскаго государства», 1922.

41) W. Sombart, Der proletarische Sozialismus (“Marxismus”). II. B. S. 299-300.

42) И. О. Левина стаття «Евреи в революціи» в збірн. «Россія и євреи», 1924, ст. 125-126.

43) И. О. Левин, Евреи и революція, Сборн. «Россія и євреи», 1924, Берлін, ст. 124.

44) «Крестьянское движение в 1917 году», Архив октябрськой революции, Москва 1927 года.

45) И. Чириковер, Антисемитизм и погромы на Украинъ 1917-18, Берлін 1923, стор. 29.

46) Про це говорить і Чіріковер, там таки, ст. 53.

47) У вересні 1917 р., напр., солдати, вертаючи з фронту, зупинилися відпочити в Славуті і при тій нагоді розгромили садибу князя Сангушка, самого ж його «взяли на баґнети»…

48) Чіріковер, там таки, ст. 115.

49) Гр. Гетьманець (Гр. Сьогобочній), До страшних днів у Київі, Еврейська соціялістична молодь і еврейське робітництво в сі дни, 1918, ст. 7, 10, 12 і 20. Названа брошура, одинока українська посвідка очевидця про ролю жидівських соціялістів підчас тих жахливих днів. Вона тим цінна, що вийшла зпід пера старого укр. соц.-демократа, який повсякчасну свою «лояльність» до жидівства виявив і тим, що навіть опублікував 1907 р. брошуру – «Чим шкодять нам евреї», за яку його продражено «жидівським батьком». На цей раз виступ його з фактами в руках завдав йому чимало клопоту і зворушливих переживаннь. Отих, наведених нами, тільки правдивих фактів, краплі в морі, він ніяк не міг видрукувати. Зпочатку він поніс свій скрипт до своєї партійної «Робітн. Газети», двічі схвалювано видрукувати і все ж вкінці знайдено «не пристойним» чи «небезпечним» оголосити його писання, бо річ йшла «про евреїв». Тоді автор виходить із партії, де пробув 15 літ, і, як безпартійний соціяліст, здає свій скрипт до друку в друкарню Корчак-Новицького у Київі. Коли складання було скінчене і мало йти на машину, «рабочіе» відмовились те виконать і розсипали навіть склад. Уникнувши партійної цензури, наш автор не уник цензури робітників і от, відчаївшись провести свою брошуру через цю цензуру в своїй самостійній державі, він їде здійснити свободу слова в жидівському питанні закордон і видрукував, нарешті, її в Австро-Угорщині…». Пускаючи в світ цю брошуру – говорить автор – я свідомо наражуюсь дістати від євреїв етікетку «погромнаго писателя»…

50) «Нова Рада», 9 березня 1918 р., «Евреі і українське військо», – наводжу за Чіріковером, переклавши з російської мови.

51) Гр. Гетьманець (Гр. Сьогобочний), там таки, ст. 3, 4, 31. Цікаво, що з писаниною жидівської ґазетки «Рабочая Жизнь» заявила солідарність укр. часопис «Боротьба» (10. ІІІ. 1918, № 14), так сильні забобони «у своїх людей-плазунгів» (за виразом Гр. Гетьманця). Для курйоза можу додати, що й в наші дні звертання до жиидівської теми, щоб обговорювати її обєктивно, багатьом здається ризикованим. Ми, напр., чуємо з ріжних сторін дружні упередження: «Та ж вам жиди того не простять! Та ж вони вам щось зроблять!» Це, розуміється, наівно, але як воно поруч з тим характерно!

52) Лист до міністра жидівських справ, із документів наведених у Чіріковера, ст. 282.

53) Див. Чіріковер, там таки, ст. 116 і ин.

54) З матеріалів Чіріковера, а зокрема див. сторінки 113-134. його публікації вже нами цитовані.

55) Відвертий лист Подільських громадян, Діло, 28. VIII. 1918 р.

56) М. Сріблянський, стаття про національні меншости на Україні, «Відродження», 1918, за 22/8. V, число 44.

57) П. Христюк, «Замітки і матеріяли до історії української революції» 1917-20 р., кн. ІІІ, 1921, ст. 66-67.

58) І. М. Бікерман, Россія и русскае еврейство, Сборник «Россія и евреи», 1924, стор. 88-89 і инші.

59) М. Г. Рафес, «Два года революции на Украине», Москва, 1920, ст. 164.

60) Марголин А., «Украина и политика Антанты (Записки еврея и гражданина)», Берлин, 1621, ст. 314.

61) З матеріялів «Особой Слъедственной Комиссіи на Югъ Россіи», «Чекист о Ч. К.», сборник «На чужой сторонъ», Прага, кн. ІХ, 1925, ст. 116-118. Цих данних і їм подібних Ostjudisches historisches Arhiv і його «учених» публікаціях про погроми на Україні.

62) В. Винниченко, Еврейське питання на Україні, «Нова Україна», Прага, VII-VIII, 1923, ст. 24.

63) Sur les progromes en Ukraine etc., Paris. «Но какое погромное правительство их (тих документів) не издавало»? – іронізує Чіріковер. «Ostjϋdisches Arhiv» у Берліні видав уже два томи про погроми на Україні: а) за українського режиму, т. І, і б) за часів Денікінських, т ІІ. Обіцяє видавати далі… Досі опубліковано два томи – Чіріковера і Шехтмана – мають характер не обєктивного досліду, прокурорського обвинувачення. Вони заносять укр. нарід «на чорну доску» (вступна промова Дубнова до І. тома), вони «предявляють счет» (вступна промова Чіріковера до ІІ. тома). Вони й не подумали, що інспірують українців виставляти свій «чорний індекс» жидівству, росіян – подати жидам свій «контр рахунок»! Українці боролись, жиди ставили палки в колеса, а жидівські орґанізації… збірали документи… В тих документах не знайде читачв, хоч це для жидівства було вповні приступним, напр., того скільки жидівських «робітників» було в червоній армії за часи боротьби її з українською, скільки було жидів «політкомів», скільки «політруків», з кого складалися «ревкоми» Правобережної України, де головним чином тяглася боротьба, а з кого складалися «чрезвичайники» (ми показали вже вище з кого складалася Київська ґуберніальна «чака»). Отже підбір документів однобічний, і тому тенденційний. Автори тих двох публікацій не признають України й на еміґрації: скрізь читаєш «петлюровская» армія, тоді як їм відомо, що то була армія Української Народньої Республіки. Одне слово – подібні діячі зроджували новий рід антисемітизму серед українців на Україні, вміють зроджувати його своїми нетактовностями й за кордоном. Найбільш гомеричною з нетактовностей цього роду була солідарність усього жидівства з кримінальним злочинцем Шварцбартом, що, як відомо, в Парижі застрілив С. В. Петлюру, ніби з пімсти за погроми. Автор цих рядків не є «петлюровцем», але мусить сказати: Страшно подумати яких би гекатомб зазналоб жидівство України, коли б «головний отаман» українських військ був тим, що йому причепили, себто, погромщиком! Жидівство в імя Петлюри в очах українських мас оточило авреолею жертви «хатніх ворогів», створило легенду, й добре коли вона не помститься її авторам.

64) Щехтман, «Погромы добровольческой армiи на Украинъ», Берлін, 1932, ст. 220-222.

Share and Enjoy