Вже майже  два десятки років ми, українці, мешкаємо у державі, назва якої так  близька до назви нашої нації. Саме через це згадану державу прийнято називати нашою. Але роки проживання в цій державі жодним чином не можна назвати вершиною розвитку української нації. Отже, варто з’ясувати чи правомірно ми вважаємо державу «Україна» нашою?

Юридичний вимір

Декларація  ООН «про принципи міжнародного права» від 24.10.1970 р. проголошує право націй на самовизначення, яке передбачає права етнічних спільнот власноруч визначати свій політичний статус. У відповідності до цього принципу 24.08.1991 р. українці визначили свій статус у формі самостійної національної держави. В процесі демократичного державотворення цей статус поступово позбувся спочатку прикметників «національна» та «самостійна», а тепер поступово рухається до повної трансформації самого поняття «держава».

Сьогодні  здавалося б українська держава існує і це загальновизнаний факт. Але якщо поглянути на таке твердження з юридичної точки зору, то все не зовсім так, а точніше – зовсім не так.

Існування держави під назвою «Україна» автоматично не передбачає її тотожності з національною державністю українців. Так само назва «МММ» для товариства з обмеженою відповідальністю автоматично не передбачає його занять виключно побудовою чоловічих туалетів. Назва «Україна» для даної держави не несе жодного змістовного наповнення, адже українці в цій державі не мають жодних привілеїв у порівнянні з представниками інших націй.

Сьогоднішня, розкладена демо-ліберальною пропагандою, суспільність резонно спитає: «а чому українці повинні мати якісь привілеї?» Відповідь проста: пращури українців зробили найбільший з усіх можливих вкладів в утворення цієї держави – вони полили цю землю своїм потом, розорюючи цілину степів і розбудовуючи мережу заводів, та окропили її кордони своєю кров’ю, захищаючи її від ворогів. І все це вони робили з однією-єдиною метою – залишити свої здобутки у спадок дітям та онукам. Ще раз наголошую – не тим, хто приїде сюди пізніше, а СВОЇМ власним нащадкам. Тобто, ця країна – наш спадок від пращурів. І як син має право на батьківську хату, так українці мають право на державу на землях, здобутих предками. Саме тому наше право на цій землі повинно бути законом.

На законодавчому  рівні українська нація визначена як титульна (тобто така, яка дала державі своє ім’я) і корінна (тобто така, яка сформувалася на території держави). В обох випадках до визначення «титульної» і «корінної» націй варто додати «і не більше», адже такі статуси не дають підстав нації до отримання влади чи будь-яких інших привілеїв. Така «титульна нація» як чукчі в Російській Федерації та «корінні нації» індіанців США мали б змусити українців соромитися такого статусу власної нації.

Влада в цій державі де-юре належить аморфній безнаціональній масі («народу України»), а де-факто антинаціональній асоціальній олігархічній владній верхівці («політичній еліті»).

Саме  поняття «нація» за останнє десятиліття  зазнало настільки кардинальних змін, що наразі набуло фактично протилежного значення. Якщо раніше нація була тим фактором, що відрізняє осіб однієї крові від інших, то сьогодні це поняття трактується як об’єднуючий фактор для осіб найрізноманітнішого походження. Для осіб, яких ріднить фактор крові, залишили поняття «національність», але це поняття знищили у вимірі юридичному, вилучивши з паспорту дану графу і ліквідувавши її у свідоцтвах про народження. Отже, тепер визначити хто до якої національності належить у законодавчому вимірі не можливо. Єдиним критерієм визначення представників однієї кровної спільноти по суті залишився природний інстинкт.

Соціальний вимір

А  як же дані статистики? – спитає хтось. Так, дійсно дані перепису населення стали сьогодні єдиним документом, що містить інформацію про етнічний статус особи. Але і тут передбачена визначальна похибка – національність визначається виключно самою особою. Тобто громадянин України кавказького, африканського чи  будь-якого іншого походження може наполягати на тому, щоб його записали українцем і представники держави мусять це зробити. І навпаки, – якщо етнічний українець наполягатиме на тому, що він, наприклад, «росіянин» чи «поляк», його мусять внести до перепису саме в такому статусі.

Хоча  заради об’єктивності варто зазначити, що пересічні громадяни України, на відміну від громадян інших держав, поки не зловживають цим правом. Як приклади подібних зловживань можна навести наступні факти:

– у США 1 % населення у графі «національність» вказали «гуманоїд»;

– у Великій Британії згідно перепису 2001 р. нараховується 1,5 % джедаїв;

– в сусідній Російській Федерації за даними перепису 2002 р. почали з’являтися такі національності як «москівічі», «ельфи» чи «половці».

Такі  б здавалося б смішні факти  в дійсності мають достатньо  серйозні наслідки. Адже, факт поступової дискредитації понять «нація» і «національність» являє собою ні що інше як процес ідеологічного знищення нації як такої (етноцид), що передує знищенню фізичному асиміляційним шляхом. Особливо яскраво це ілюструють пропозиції Національного інституту стратегічних досліджень, що вбачають подальший розвиток українства в утворенні «поліетнічної політичної нації», такого собі новітнього варіанту «совєтского народа».

Особливого  ж занепокоєння викликають загальні тенденції держави «Україна»  щодо проведення власної демографічної політики.

Поставивши  на законодавчому рівні головною соціальною цінністю окремо взяту людину і всіма можливими засобами втілюючи у життя цей принцип, було поступово дискредитовано і поставлено на межі знищення головний соціальний інститут нації – родину.

Правовий  статус родини в сучасному законодавстві  держави «Україна» практично  нічим не регулюється. Стаття 52 Конституції містить загальні фрази на кшталт «Сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою», але в реальності така охорона зводиться до списання бюджетних коштів на незрозумілі акції по типу «держава подарувала сліпим дітям телевізор». Окремим питанням є державна підтримка наркоманів, алкоголіків та інших, фактично асоціальних, категорій населення. Для допомоги їм створюються цілі низки державних установ, мільйони та мільярди бюджетних гривень списуються на спеціальні програми для подібних прошарків. Нормальна ж здорова родина державою ніяк не підтримується – більше того, державна пропаганда всіляко сприяє поширенню різноманітних відхилень у сімейному житті. Засоби масової інформації, які держава просто зобов’язана контролювати, роблять нормою життя не тільки аморальні по суті вчинки (як то неповага до батьків чи подружня зрада), але й злочинні з точки зору традиційної суспільної моралі речі (як безладні статеві стосунки чи навіть гомосексуалізм).

Складається враження, що подібною пропагандою держава намагається поступово ліквідувати родину як соціальну норму, спотворивши уявлення про нормальні сімейні відносини. А це є замахом на підвалини всього національного організму, адже українська нація складається не з окремих українців, а саме з українських родин. Адже нація – поняття не теперішнього часу, це сукупність померлих, живих і ненароджених. Українці як нація не помруть зі смертю одного окремо взятого українця. Але українська нація буде  знищена безповоротно, якщо буде знищений інститут української родини, що так само є категорією позачасовою, сукупністю померлих, живих і ще ненароджених родичів.

Наші  пращури завжди усвідомлювали це. Саме тому родина завжди була в українців найвищою соціальною і національною цінністю. Задля її зміцнення були створені національні традиції, які таврували зневагою алкоголіків, перелюбців та інших порушників суспільних норм. Традиції не те що шанування (як сьогодні), але навіть терпимого ставлення до таких категорій населення в українців ніколи не було. Це традиції якогось іншого народу.

Підсумок

Відношення  сьогоднішньої демократичної держави «Україна» до українців можна сформулювати наступним чином:

• не передбачається жодних привілеїв для українців;
• як нація в юридичному просторі українці не визнаються;
• в основу законодавства покладено традиції інших народів.

Виходить, що на сьогодні українці власної держави не мають. Держава «Україна» є в такій же мірі «нашою» як і «їхньою». На сьогодні ми «незалежні» тільки тому, що в цій державі від нас нічого не залежить. Тобто боротьба наших пращурів за власну Українську Самостійну Соборну Державу, яка як здавалося закінчилася у 1991 році з отриманням «незалежності», має продовжуватися. Отже, браття-українці, до бою!

Share and Enjoy