14 листопада активісти «Братства» та «Патріоту України» спробували встановити меморіальну дошку Ярославу Мазурку. Таким чином епопея під назвою «Караванський Стрілок» була продовжена. Хтось вбачає у цій епопеї чисту політику, хтось – звичайну випадковість, хтось дивиться на неї як на розважальне шоу. Мені ж вона здається чимось таким, що маніфестує особливості нашого часу, його парадигмальні підстави та «бічні», маргінальні, альтернативні тенденції.

Передусім, події довкола «Караванського Стрілка» є доказом того, що ми живемо у умовах гіперреальності. Інформаційний шквал довкола постаті Мазурка певною мірою є лиш ілюстрацією до праць Жана Бодріяра. «Абстракція сьогодні, – зазначає останній, – це не абстракція карти, копії, дзеркала чи концепту. Симуляція – це вже не симуляція території, референційного сущого, субстанції. Вона – породження моделей реального без першопричини та без реальності: гіперреального». Нісенітниці? Справи Мазурка це не стосується, позаяк ЗМІ лиш відображали реальні факти (вбивство у «Каравані» та подальший ланцюжок подій)? Так, схожа на Мазурка особа убила кількох охоронців. Так, тіло схожої на Мазурка особи знайшли мертвим. Та хіба це заперечує тезу про гіперреальність?

Особливістю гіперреальності є те, що вона набагато реальніша за реальність, а саме це ми можемо спостерігати у випадку з «Караванським Стрілком». Реальні події в ТЦ «Караван» були затьмарені тією реальністю, котру витворили ЗМІ – телебачення та, в першу чергу, Інтернет-простір. Деміургом реальнішої за реальність гіперреальності є Newsmaker – автор безлічі повідомлень, більшість із який є фейковими. Точніше, це автор самих лиш фейків, адже повідомлення не зобов’язане верифікуватися з реальністю, онтологічність якої стає сумнівною, а за таких умов різниця між фейком і «правдивим повідомленням» зникає. Ще точніше, це навіть не автор, бо, якщо повірити Мішелю Фуко і Ролану Барту, автор помер. Це не автор, а протез. Як завіряє нас Бодріяр, сьогодні «призначення тіла полягає у тому, щоб стати протезом». І журналісти покликані бути протезами, вони лиш виконують ті функції, котрі ще не може самостійно виконувати віртуальна реальність. Вони є рабами Матриці так само, як і глядачі/читачі, єдина відмінність спричинена поляризацією між попитом і пропозицією.

Тепер повернемося до теми встановлення меморіальної дошки. 14 листопада відбувся зсув літосферних плит реальності та гіперреальності. Допоки події реального життя залишаються під багатьма знаками питання, «братчики» у якості своєрідного медіатора здійснюють еманацію гіперреального Мазурка у площину реальності. «В цьому магазині купував і стріляв український неогайдамака Ярослав Мазурок» – спроба встановлення таблички з цим написом дуже схожа на десантування спецпідрозділу Матриці. Однак бути однозначним у даному випадку не можна, бо саме «десантування» є досить антиномічним.

Насамперед, «Братство» не зрадило власній естетиці, власному стилю, що опирається на харизму лідера. Гіперреальність є складовою парадигми Постмодерну, Постмодерн характеризується тотальною іронією, лідер «Братства» Дмитро Корчинський реалізує через іронію свою харизму. Невже між Корчинським і Постмодерном існує такий же зв’язок, як між журналістами та гіперреальністю? Зовсім ні. У випадку Корчинського, іронія – це швидше намагання обманути Постмодерн. Виходячи з цього, за «десантуванням спецпідрозділу Матриці» насправді можна побачити досить підступну диверсію, спрямовану проти Постмодерну загалом та гіперреальності зокрема.

З іншого боку, справа не в іронічній естетиці Корчинського і «Братства». Матриця, очевидно, далеко не досконала. Інвазія гіперреальності у світ реальності може, насправді, свідчити про її крихкість. Цілком можливо, що на марґінесі пануючої парадигми (точніше, парадигми, котра все чіткіше заявляє про своє право на панування) існує шанс не лише визволитися з кайданів гіперреальності, але й перетворити її інструмент відновлення правильного порядку речей.

Гіперреальність воює проти реальності. Це може здатися чимось однозначно загрозливим. Але хто сказав, що реальність є благом-в-собі? Перед тим, як потьмяніти перед гіперреальністю, реальність стала дезонтологізованою і десакралізованою, з неї видерли Буття, Тайну, Міф. Саме така жахлива реальність віддана на розтерзання гіперреальності. Чи не можна часом скористатися з їхньої війни?

У праці під назвою «Священне й мирське» Мірча Еліаде зазначає: «Можна було б написати цілу книгу про міфи сучасної людини, про міфології, закамуфльовані у виставах, якими вона захоплюється, у книгах, які вона читає. Кінематограф, ця “фабрика мрій”, запозичує і використовує незліченні міфічні мотиви… Навіть читання книг має міфологічну функцію – … дарує сучасній людині “вихід із часу”, який можна порівняти із “виходом”, що його дають міфи». Якби Еліаде був живим у наш час, він, напевно, не втримався б і все ж написав книгу про міфологію сучасної людини, присвятивши її не так книгам та виставам, як мережі Інтернет. Зрештою, він був би не самотнім. У наш час пишуть про теологію комп’ютерних ігор, дігітальне переображення, кібер-середньовіччя і тому подібні речі. Гіперреальність постає перед нами як сфера, у якій може відродитися Міф. І саме це ми можемо спостерігати у випадку з Мазурком.

Для багатьох гіперреальний Мазурок став усього лиш солдатом Матриці, війська якої поневолюють людство. Однак для інших він перетворився на міфічного персонажа і, як герой міфу, став виконувати свою позитивну роль – вчити людей бути. Елемент віртуальної реальності став чинником онтологізації, повернення Буття. Продовжуючи міркування Гайдеґґера, Сергій Хоружий одного разу зазначив, що забування Буття призводить до небуття людини. Міфологічний Мазурок показав, що можна бути Людиною в умовах постгеноцидного суспільства, затиснутого між євразійською Москвою та Заходом, котрий вже забув і про власні сутінки, і про власне забуття Буття (менш, ніж сто років тому європейці ще пам’ятали факт забутості Буття, тому й читали «метафізика націонал-соціалізму»).

Згідно міфу про Мазурка, «справжній українець – це людина з нелегальним стволом». Ця людина має власну гідність, даровану їй Джерелом Буття, і щоб цю гідність захистити, їй і потрібен «ствол» (як варіанти, ніж, пляшка з «коктейлем Молотова», міцні кулаки, граната, автомат тощо). Також ця людина має право вбивати виродків – відправляти до небуття ворогів Буття. Це стержень міфу про Мазурка. Далі можуть іти додаткові нарації. Коло виродків розширюється, моральна чистота героя зростає і поєднується з містичним досвідом. Кількість «жертв» збільшується, горять автівки та офіси, горить духовно порожній бидлогламур… Цікавими є коментарі, розміщені на одному із сайтів під повідомленням про спробу встановлення меморіальної дошки. 1) «Мазурок прийде – порядок наведе!», 2) «Міліція діє як ГОПНИКИ… і відразу шухер!», 3) «Жаль что этот Мазурок не завалил никого из этой братии…»

Міф конструює реальність. Він несе в собі архетип героя-революціонера – особи, відповідальної за «Вічне Повернення», повернення до Блага. Можливо, міф про Мазурка скоро забудеться, принісши мікроскопічний результат. Та простір до творення нової міфології відкритий. І для нової метафізики також…

Ігор Загребельний

Share and Enjoy