Konovalets1Коротко нагадаємо, що в 1917-1920 рр. Антанта з великою підозрою поставилася до українських самостійницьких устремлінь. Протягом 1917 року, коли російські фронти Першої світової війни, під впливом Лютневої революції в Петрограді, почали виявляти ознаки повної дезорганізації, військові місії Британії, Франції. Бельгії та Сербії, розцінюючи новостворену Українську Центральну Раду як стабілізуючий фактор у регіоні, неоднократно намагалися переконати українських політиків продовжити бойові дії, пропонуючи, у відповідь, підтримати автономістські вимоги українців. Однак відмова українського уряду продовжити виконувати союзницькі зобов’язання помираючої імперії Романових і швидке підписання сепаратного договору з Центральними державами, відштовхнула правлячі кола країн Антанти від подальшої співпраці з Києвом. З того моменту західні урядовці почали розглядати українську державність не інакше, як наслідок роботи німецької розвідки, а українських урядовців-соціалістів прирівняли до більшовиків.

Стосовно ЗУНР західні «демократії» повелися теж, м’яко кажучи, не порядно. Рятуючи польську армію від поразок на українському фронті, делегація генерала Бертелемі запропонувала уряду ЗУНР заздалегідь неприйнятні, принизливі умови миру з поляками. Доки йшли переговори, на українсько-польський фронт почали прибувати антантівські добровольці (американські льотчики) й ціла армія Ю.Галлера, обмундирована, озброєна і навчена французькими фахівцями. Натомість українські війська навіть не могли отримати куплену урядом за величезні кошти військову амуніцію та озброєння зі складів американської армії в Марселі. І вже зовсім по-варварськи з боку Антанти виглядала блокада території УНР у 1919 році, тоді, коли туди намагалися завести бодай ліки для десятків тисяч хворих на тиф. Безперечно, така історична спадщина в ставленні Франції та Британії до українських національних прагнень не сприяла конструктивному розвитку стосунків між ОУН як силою, що репрезентувала український незалежницький рух, з одного боку, й урядами західних держав — з другого. І все ж у 30-х рр. XX століття ОУН робила спроби залучитися підтримкою в англо-французькому таборі. У 1933-1935 рр. у Лондоні перебував оунівський емісар Є.Ляхович, який проводив переговори із високопоставленими чиновниками британського Міністерства закордонних справ. Є свідчення про те, що Є.Ляховйчу вдалося схилити на свій бік симпатії багатьох англійських дипломатів (1). Однак проти тісної співпраці з ОУН виступила британська військова розвідка «М.І.5″ (Міlitary Intelligence), яка влітку 1936 р. у своєму звіті до британських міністерств внутрішніх і закордонних справ зазначала, що УВО й ОУН є організаціями, що проводять розвідувальну роботу на користь німецької військової розвідки. Тому їх, на думку британських військових, слід розглядати, як «зграю шпигунів і провокаторів» (2). Можна припустити, що подібний висновок робився не без допомоги матеріалів наданих польськими спеціальними службами, але, як би там не було, він перекреслював усяку можливість військової взаємодії ОУН із Великою Британією.

Союзницькі відносини між Польською республікою та тогочасними наймогутнішими державами Європи Францією і Великою Британією автоматично змушували керівників українського націоналістично-революційного руху шукати опори й підтримки у своїй боротьбі в таборі ворогів Польщі. Найбільш натягнуті взаємини офіційна Варшава мала з іншою молодою постверсальською державою — Литвою. Війна за Віленський край і постійні намагання шовіністично налаштованих керманичів Другої Речі Посполитої включити Литовську республіку, якщо не до складу Польщі, то принаймні в орбіту її геополітичних та економічних впливів, ніяк не сприяли «вирівнюванню» й «потеплінню» міждержавних стосунків.

Дослідник взаємин Литви з УВО та ОУН О.Кучерук небезпідставно вважає, що ініціатором українсько-литовської співпраці був міністр закордонних справ Литви (у 1919-1920 рр.) Й.Пуріцкас (3). Співпраця зводилася до взаємодії на міжнародній арені, обміну розвідінформацією про військо польське, фінансової та технічної допомоги УВО й ОУН з боку Литовської держави. Найвідомішими фактами успішної взаємодії українських націоналістів з литовцями були: забезпечення гданською експозитурою УВО транспортування до Литви через територіальні води Польщі двох куплених в Німеччини підводних човнів у 1925 р.; передача розвідкою УВО в 1926 р. литовській стороні інформації про підготовку Польщею анексії Литви (завдяки їй литовський уряд вчасно звернувся до дипломатів Британії та Німеччини, які зуміли переконати поляків у недоцільності окупації Литви); 1927 р. УВО заснувала в столиці Литовської республіки Каунасі власне дипломатичне представництво, яке під вивіскою українсько-литовського товариства успішно діяло до 1940 р.; наступного 1928 р. керівники ПУНу Є.Коновалець і В.Мартинець відвідали Литву з офіційним візитом, були тепло прийняті найвищими керівниками держави, разом з делегаціями іноземних держав узяли участь у відзначенні 10-ліття незалежності Литви; протягом 1929-1934 рр. у Литві друкувались і переправлялися на територію Західної України нелегальні видання УВО й ОУН (книжки «Конспірація», «УВО», «Війна і революція», часопис «Сурма»). У 1937-1938 рр. десятки керівників ОУН, включно з Є.Коновальцем, отримали паспорти громадян Литви *, що дозволило їм без ускладнень пересуватися світом. У 1937 р. уряд Литви субсидував ОУН, передавши на організаційні потреби 2500 американських доларів **. Протягом 1920-1930-х рр. бойовики УВО й ОУН використовували територію Литви для проникнення в Польщу та СРСР 4, а в замін Є.Коновалець, починаючи з 1933 року, через свої зв’язки в німецькому керівництві, регулярно намагався вплинути на позицію канцлера А.Гітлера стосовно передачі Німеччині литовського порту Клайпеди (5).

Однак незважаючи на те, що теплі взаємини між українським націоналістично-революційним рухом і Литвою були для УВО й ОУН практично корисними, Литовська республіка, в силу об’єктивних причин, не могла стати важливим політичним гравцем у Європі, з допомогою якого лідери українського організованого націоналізму отримали б шанс кардинально змінити існуюче геополітичне становище в світі чи, бодай, у регіоні між Балтійським і Чорним морем.

Єдиною, відносно потужною, хоча й скованою «ланцюгами Версалю», країною, зацікавленою в політичному і воєнному ослабленні як Польщі, так і Радянського Союзу, була Німеччина. Незаперечним є той факт, що стосунки між УВО-ОУН та цією державою в міжвоєнний період і в часи Другої світової війни не були якоюсь випадковістю, вони закономірно виростали на фундаменті історичної традиції та тогочасної дійсності. Не можна ігнорувати також і тієї обставини, що більшість керівників українських націоналістичних організацій були вихідцями з австрійської Галичини, тобто людьми доволі глибоко закоріненими в австро-німецькій культурній і політично-державній традиції.

Але найголовнішим фактором, що визначив долю співпраці ОУН,і Німеччини, безперечно, була спільна зацікавленість обох сторін у зміні існуючого у версальській Європі «статус кво».

Через сорок років після завершення Другої світової війни Я.Гайвас, аналізуючи українсько-німецькі стосунки цього періоду, підкреслював: «До держав-ревізіоністів належала в першу чергу Німеччина, яка також була найбільшою державою ревізіоністичного табору й уважала себе найпокривдженішою… Українське суспільство нашого Заходу, тобто земель, які опинилися на Захід від польсько-російської границі, за дуже маленьким винятком, також дуже прихильно ставилися до ревізії Версальського договору, який формально підтвердив наше поневолення… Таке становище західної частини українського народу було зовсім самозрозумілим і викликане воно було свідомістю, що дорога до Української держави веде через ревізію того договору… Таким чином, так звана позитивна постава українського суспільства до нацистської Німеччини була побудована на зовнішніх національно-політичних розрахунках, була звичайною концепцією спрямованою на шукання прихильних сил у світі та евентуальних союзників. А на таке кожен народ має не лише повне право, але і його керівні чинники мають обов’язок працювати у тому напрямку» (6).

Не менш влучно про стосунки українських політичних лідерів з Німеччиною висловився вчений-історик українського зарубіжжя І.Лисяк-Рудницький. Вказуючи на існування в українському суспільстві пронімецьких настроїв, він зазначав: «Ця настанова (прихильна до Німеччини — І.П.) існувала вже до 1933 року, і вона тривала після 1933 р. — не тому, що Німеччина стала нацистською, а тому що вона далі перебувала в опозиції до «статус кво». Якщо українці в цьому відношенні помилились, вони заслуговують на таку саму поблажливість, як ті з-поміж західних лібералів, що замикали очі на реалії російського комунізму» 7.

Співпраця УВО й ОУН з німецькою військовою розвідкою на 1941 р. мала вже більш як десятирічну історію. За свідченнями самих оунівських лідерів, контакти з абвером розпочалися з кінця 20-х рр.*** Насправді ж зв’язки з німецькою розвідкою УВО почало підтримувати з 1923 року, коли було укладено письмову угоду між тодішнім начальником німецької контррозвідки полковником Гемком і вождем УВО полковником Коновальцем . Згідно з угодою українська сторона зобов’язувалася поставляти розвіддані про польську армію, а німці виплачували за це грошові субсидії в розмірі 9 тисяч рейхсмарок на місяць . Однак наприкінці 1928 року польській контррозвідці та поліції вдалось арештувати близько 100 українців, які шпигували на користь Німеччини. Наслідком арештів став політичний міждержавний скандал і відмова в подальшому фінансуванні УВО. Хоча, слід підкреслити, що ні німецька, ні литовська грошова допомога повністю не розв’язувала проблеми фінансування УВО та ОУН, яке проводили, головним чином, за рахунок експропріацій (пограбування польських поштових відділів) і пожертв емігрантів у США й Канаді.

Із УВО й ОУН за часів існування Веймарської республіки співпрацювали в основному молоді офіцери розвідки. Після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів, старе керівництво розвідслужб було замінене новими людьми. Серед них не останнє місце почали займали перспективні офіцери, котрі мали тісні контакти з окремими членами ОУН.

У грудні 1932 року в Берліні відбулася зустріч між керівниками ОУН Коновальцем і Ярим**** та представниками німецької розвідки капітаном Патцігом і майором фон Фоссом (10). Результатом цієї зустрічі стало вироблення домовленості про відновлення співробітництва. ОУН зобов’язувалася співробітничати з німцями у військовій сфері на випадок війни з Польщею. Німці ж, у свою чергу, проводили фінансування організації на загальну суму 8 тисяч марок на місяць, а також допомагати технічними засобами та підготовкою персоналу (11).

Наприкінці 1933 р. майор Конкас, коментуючи можливість підтримки абвером якоїсь однієї емігрантської організації заявив: «Коли ми взагалі якусь групу підтримаємо, то мусить це бути група, яка в нашій політиці заслуговує на увагу — нею є Організація українських націоналістів» (12).

Співпраця між ОУН й абвером з більшою чи меншою інтенсивністю відбувалася протягом 30-х рр. Однак її активізація починається з осені 1937 року, коли військові кола Третього рейху одержали від керівників держави офіційну санкцію на початок підготовки до війни. Протягом року Є.Коновалець, за посередництвом генерала В.Курмановича, двічі зустрівся в Австрії й Італії з керівниками абверу-2 майорами Гросскуртом, Петцальдом і Штольце (13). Наслідком переговорів була обіцянка німців забезпечити для ОУН «повну фінансову підтримку» (14). Невдовзі, призначений ще в 1935 році на пост шефа військової розвідки Німеччини адмірал Канаріс, налагодив особисті зв’язки з Є.Коновальцем (15). Оунівський лідер, який на нацистських партійних бонз «не справив враження хоч трохи важливої людини та всенародного вождя», а скоріше «українця середніх здібностей з деякою долею селянського лукавства» (16), надзвичайно сподобався керівникові німецької розвідки. Пізніше, один з керівників абверу, Оскар Райле згадував: «Адмірал Канаріс особисто вів з ним переговори про майбутню спільну роботу проти СРСР. Офіцери, які брали участь у цій зустрічі свідчать, що Канаріс відверто висловлював свою особисту симпатію до революціонера Коновальця.» (17). Цікаво, що після загибелі Коновальця, Канаріс до 1944 року завжди дбайливо доглядав його могилу в Голландії (18). Переговори з Коновальцем не пройшли марно. ОУН в особі Канаріса, його ороганізації, а згодом, і ОКВ (Верховне командування вермахту створене в 1938 р.) отримала не лише солідних покровителів і захисників від таємної державної поліції, а й серйозних партнерів для реалізації в найближчому майбутньому важливих спільних проектів з підготовки військових кадрів для ОУН. Наприкінці 1937 року Є.Коновалець посилив військову референтуру своєї Організації, ядро якої тепер складали полковник і два генерали -А.Мельник, М.Капустянський і В.Курманович (19) Ця референтура (або як її ще називали Військовий штаб ОУН) займалася розробкою мобілізаційних планів і готувала ґрунт для створення української армії з емігрантів при допомозі вермахту *****. У рамках цієї допомоги 1938 року оунівці активно готували своїх бойовиків у 60 учбових таборах абверу. З допомогою німецької розвідки ОУН відкрила радіостанції у Відні, Граці та Лінці (20). Члени Військової референтури ОУН, які мали військову підготовку польської або колишніх українських армій, пройшли старшинський перевишкіл у таборах абверу Зауберсдорф (50 км від Відня) біля озера Гімзее (Баварія). Кураторами офіцерського вишколу з боку німців були полковник абверу Е. фон Лагузен і генерал-лейтенант Т.Ендерс, а з українського боку — генерал М.Капустянський і полковник Р.Сушко. Курсанти за шість місяців одержували міцну теоретичну підготовку, солідні практичні навики, брали участь у маневрах вермахту (21).

Тривала співпраця ОУН з абвером і в час Чехословацької кризи. З моменту формування армії Карпатської України, Р.Ярий, через свої зв’язки з керівництвом вермахту та намісником Третього рейху в Австрії А.Зайссом-Інквартом, домовився про поставки карпатським січовикам озброєння, боєприпасів та уніформи зі складів колишньої австрійської армії (22). Однак із цього задуму нічого не вийшло, Карпатська Січ змушена була майже голіруч протистояти угорським окупантам. її розбиті підрозділи відступили на територію Румунії й були інтерновані до табору в Ніредьгазі (23). До честі німців, слід підкреслити, що вони не покинули інтернованих і полонених січовиків напризволяще. Плануючи залучити їх до евентуальної війни проти Польщі (затвердження плану «Вайс» відбулося 11 квітня 1939 року), представники абверу спільно з оунівцями визволили з мадярського полону 400 січовиків, яких перевели до навчальних таборів абверу в Кірхен-дорфі та Гакенштейні (Верхня Австрія) (24). А згодом до рейху було вивезено всіх інтернованих румунами українців.

Завершилась оунівсько-абверівська співпраця 30-х рр. XX століття згодою керівництва абверу, перед нападом Німеччини на Польщу, 15 серпня 1939 р. створити, за участю оунівців, український диверсійний загін із 120 (за іншими даними — 600) чоловік, який базувався в Словаччині й отримав кодову назву «Berg-Bauern-Hilfe» («Допомога гірським селянам»)(25). Підготовкою загону займався абвер-2 (другий відділ абверу — «Диверсії та психологічна війна»). Формування цього невеличкого Легіону під командуванням полковника Р.Сушка, стало піком військової співпраці між тоді ще єдиною ОУН і вермахтом.

Примітки:

* Саме з паспортом громадянина Литовської республіки в кишені Є.Коновалець пішов на свою останню зустріч у Роттердамській кав’ярні. Паспорт за номером 25945 (серія ОВ) був виданий Коновальцю 4 лютого 1938 року литовським посольством у Берліні. (Детальніше див. Кучерук О. Останній паспорт Євгена Коновальця. (До генези українсько-литовських стосунків між двома світовими війнами). — С. 391-395).

** Субсидії від литовців були й пізніше, загалом за 1936-1937 рр. вони становили 35 тисяч доларів США, тоді як німці, у цей же період, передали ОУН 50 тисяч доларів.

*** У листі Є.Коновальця до В.Мартинця, датованому 2 травня 1930 р., лідер націоналістів зазначає, що у французькій поліції є дані про зв’язки Організації з німецькими посадовими особами. (Див. Кентій А.В. Нарис історії Організації українських націоналістів (1929 -1941 рр.). — С. 14.)

**** Рихард (Ріко) Ярий, Яри, народився, за одними даними 1888 року в Судетах (Див. Кентій А.В. Нариси історії Організації українських націоналістів (1929-1941 рр.). — С. 12.), за іншими — в 1898 році в Ряшеві, тепер Жешув у Польщі (Див. ЦДАВО України, ф. 4628, оп. 1, спр. 10, арк. 142 або Вєдєнєєв Д. Загадка ріка Ярого // Пам’ять століть. — 2001. — № 6. — СІ49-150). Його батько був австрійським офіцером, за національністю чехом, мати — полькою (дівоче прізвище Поллак). Батько Ярого в 1913 році вийшов у відставку й оселився в Моравській Остраві, військовий як пенсіонер. Вчені, які називають роком народження Ярого 1888-й, стверджують, що 1912 року він закінчив військову академію у Віннер Нойштадті. За іншими даними, Ярий до початку Першої світової війни закінчив лише 6 класів реальної гімназії, а в 1914-1915 рр. навчався у воєнно-технічному училищі в Медлінзі біля Відня. Закінчив училище 1917 року в званні лейтенанта. На фронті Ярий опинився у 1917 році в саперному батальйоні. У своїй офіцерській книжці він, як і багато нацменів, записався «німцем». 1918 року Ярого звільнили в запас у чині лейтенанта саперної служби. Залишившись безробітним, честолюбний молодий офіцер, як і багато його колег, подався до української військової місії у Відні, щоб записатися добровольцем до УГА, яка вже воювала проти Польщі. Ярий переконав вербувальну комісію в тому, що він кавалерист, і був зарахований до кінноти УГА в чині оберлейтенанта. У 1920 році Ярий стає капітаном (сотником), а ще через рік опиняється разом із залишками бригади генерала Кравса в Чехословаччині. 1922 року в Ужгороді Ярий одружився з єврейкою Розою Шпільфогель, яка походила з м. Перемишлян (тепер Львівської області). Ярий був у перманентному конфлікті з батьком і тому не отримав від нього спадку, його дружина теж посварилася зі своєю ортодоксальною єврейською сім’єю. Щоб заробити на життя, Ярий вдався до спекуляцій кіньми, які належали УГА, проти нього навіть розпочали кримінальну справу, але її не завершили у зв’язку з розформуванням таборів для інтернованих. Цього ж року Ярий виїхав до Німеччини й там став близьким співробітником Коновальця, а вже в 1923 році він навчався на курсах радистів, організованих райхсвером для бойовиків УВО, в Мюнхені. Тоді ж керівництво УВО надало німецькій розвідці свої дані про кількість, дислокацію й озброєння польської армії. Ці дані були високо оцінені штабом 1 -ї дивізії райхсверу в Східній Пруссії. Тому для членів УВО було розгорнуто ще одну школу підготовки радистів у Прусській Голландії. Наприкінці 1923 року там з’явився Ярий, який впродовж 1923—1924 років діставав цікаві для німецької розвідки дані про польську армію і вигідно продавав їх німцям. Скоро Ярий отримав доступ до Міністерства райхсверу, був ознайомлений з деякими державними секретами Німеччини (зокрема зі структурою розвідки в Східній Прусії та Данцігу). Ярий контактував з німецьким «Сталевим шлемом» та іншими націоналістичними організаціями, а з 1932 року знайшов собі друзів у націонал-соціалістичній партії, переважно серед штурмовиків із СА, очолюваних капітаном Ремом. 20-ті рр. XX століття Ярого супроводжують фінансові скандали й звинувачення в присвоєнні немалих коштів із каси УВО та ОУН, однак Коновалець його захищає, як свого єдиного зв’язкового з вищими ешелонами німецької армії та партійної еліти. Після розколу ОУН Ярий став на бік Бандери. У 1939-1941 роках Ярий паралельно працює на Японську розвідку. 1941 року він був одним з організаторів Дружин українських націоналістів. Після ліквідації українського уряду у Львові, Ярий був арештований гестапо 16 вересня 1941 р., а після звільнення відійшов від діяльності в ОУН і прожив тихим приватним життям до 1969 року у своєму маєтку в Австрії. Окремі дослідники, зокрема П.Ба-лей у праці «Фронда Степана Бандери в ОУН в 1940 р.», стверджують, що Ярий був не лише агентом абверу, але й радянської розвідки, і що саме він допоміг ліквідувати Є.Коновальця, вивівши на нього псевдозв’язкового з УРСР П.Валюха (Судоплатова). У смерті Коновальця Ярий начебто став зацікавлений після початку розслідування його фінансових афер.

***** Блискуче теоретичне обґрунтування необхідності створення армії з українських емігрантів у зв’язку з назріваючою світовою війною зробив у одній зі своїх праць генерал Микола Капустянський. Ще в 1936 році він передбачив нову «епоху світових воєн та соціальних і національних революцій», протистояння між фашизмом та націонал-соціалізмом з одного боку і ліберальним світом та СРСР з іншого тощо. (Детальніше див. Капустянський М. Українська Збройна Сила й Українська національна революція. — Саскатун, Саскачеван: Новий шлях, 1936.).

Література:

1. Детальніше див. Ляхович Є. Діяльність ОУН у Лондоні в 1933-1935 роках // Євген Коновалець та його доба. — Мюн¬хен 1974. — С. 907-925.

2. Зеленко К. Великобританія і Україна. Деякі аспекти українсько-британських стосунків в першій половині XX століт¬тя та Євген Коновалець і ОУН в освітленні дипломатичних документів — спроба інтерпретації // Там само. — С. 901-902.

З. Кучерук О. Останній паспорт Євгена Коновальця. (До генези українсько-литовських стосунків між двома світовими вінами) // Міжнародний науковий конгрес «Українська істо¬рична наука на порозі XXI століття». Чернівці, 16-18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення / Українське історичне това¬риство, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відповід. редактори Л.Винар, Ю.Макар. — Чер¬нівці: Рута, 2001. — Т.1. — С. 392.

4. Кучерук О. Останній паспорт Євгена Коновальця. (До генези українсько-литовських стосунків між двома світовими вінами). — Є. 392-394.

5. Там само.

6. Гайвас Я. Українсько-німецькі стосунки під час Другої світової війни // Сучасність. — 1985. — ч. 10. — С. 62—64.

7. Лисяк-Рудницький І. Націоналізм // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. -X 2. — К.: Основи, 1994. — С. 258-259.

8. ЦДАВО України, ф. 4628, оп. 1, спр. 10, арк. 107.

9. Там само.

10. Там само, арк. 108.

11. Там само, арк. 109-110.

12. Каменецький І. Українське питання в німецькій зовніш¬ній політиці між двома світовими війнами // Євген Коновалець та його доба, м С. 855.

13. Петрів І. За іудині срібняки. — К.: Товариство «Україна». — 1971. — С. 6.

14. Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). — Львів, 2003. — С. 24.

15.Whitting С. Саnaris. – New York, 1973. — Р. 241.

16. ЦДАВО України, ф.4628, оп. 1, спр. 10, арк. 6-11.

17. Райле О. Тайная война. Секретине операции абвера на Западе и Востоке (1921-1945). — Москва, 2002. — Є. 106-107.

18. Там само, С. 107.

19. Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939—1945). С.23.

20. Волков А., Славин С. Адмирал Канарис — «Железньїй» адмирал. — С. 316.

21. Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939—1945). — С.26.

22. Там само. — С.26-27.

23. Там само.

24. Ржезач Т., Цуркан В. Розшукуються… — К., 1989. — С. 130.

25. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — С. 72.

Джерело:

І.К. Патриляк «Військова діяльність ОУН(б) у 1940-1942 роках». – Київ, 1993. — с. 254-265.

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus