а. Сучасне становище.

Остання європейська війна та викликана нею революційна завірюха спричинились до глибокого потрясіння основ того державного політичного устрою, соціально-економічного ладу та системи тих міжнародних відносин, які витворилися були протягом попереднього століття. На наших очах зайшли в Європі такі радикальні зміни, яких перед війною ніхто не міг навіть і припустити. І справді, не лише Центральна Європа та Балкани мають нині зовсім інший вигляд, а також ціла Східна Європа опинилася під режимом большевицької диктатури і знаходиться в небезпечному стані пригаслого вулкану. Мало того, Європа, виснажена та зруйнована війною і революційною завірюхою, втратила свою колишню гегемонію у світовому господарстві, а саме перестала бути міжнародним банкіром та промисловою фабрикою, що привело послідовно також до зменшення її домінуючої ролі у світовому торзі.
Цілком зрозуміло, що викликана тими подіями та змінами європейська господарська криза має дуже затяжний характер, а боротьба за владу на ґрунті загострених соціальних антагонізмів по деяких країнах прибрала досить небезпечних форм. Нема сумніву, що сучасний стан міжнародних відносин, утворений паризькою мирною конференцією та ризьким договором, теж у великій мірі унеможливлює загальну стабілізацію та консолідацію Європи.

Розглядаючи сучасне становище в історичній перспективі, треба вважати його за досить непевне та пливке. Це насамперед тому, що нормальний розвиток народного європейського господарства при сучасних міжнародних відносинах в Європі цілком неможливий. Далі над Європою тяжить ще й досі нерозв’язана, як належить, національна проблема. Нарешті, справжня консолідація Європи не настане доти, поки ще на сході Європи панує большевнцька диктатура. Адже Москва, що свого часу спромоглася збройною силою окупувати Україну, Білорусь, Північний Кавказ (Дон, Кубань, Дагестан та інші терени), а також і закавказькі та закаспійські країни, все ще мріє про поширення пролетарської диктатури в Європі за допомогою комінтерна (власне — його європейських секцій, які своєю тактикою та працею взагалі намагаються унеможливити будь-яку консолідацію чи стабілізацію Європи) та совєтської мілітарної сили.

Заклопотана власними внутрішніми та зовнішніми справами Європа не досить уважно слідкує за тим процесом боротьби та різних змін, які відбуваються в середині Совєтського Союза. Деякий час в Європі запанувала була думка, що большевицький режим поволі еволюціонує, що відновлення народного господарства на основі «нової економічної політики», яку совєтська влада була змушена запровадити замість попередньої системи «військового комунізму», уможливить налагодження торговельних зносин та взагалі господарської співпраці з совєтами. Життя не справдило ті безпідставні надії та ілюзії. Адже ж державна монополія зовнішнього торгу залишилась і на далі та шляхом демпінгу у значній мірі загострює європейську господарську кризу. Мало того, компартія нині ліквідує так званий «Неп» та намагається усуспільнити не лише ввесь торг та промисловість, а також через колективізацію втягнути в цей процес усуспільнення й сільське господарство. І справді, останній совєтський план упромисловлення совєтського Союзу та усуспільнення цілого народного господарства вимагає рішучої боротьби з приватним торгом, промислом та дрібним селянським господарством. Себто, компартія вирішила ліквідувати ті суспільно-господарські відносини, які утворилися протягом попередньої політики «Непу». Сталося так тому, що протягом попередніх років (1923—28) у Совєтському Союзі почав дуже зміцнюватися приватний сектор господарства, а усуспільнений навпаки — почав тонути в морі дрібних торговельних, промислових та хліборобських господарств.

Як відомо, ця радикальна зміна системи господарської політики відбувається в обставинах досить гострої внутрішньої партійної боротьби. У зв’язку з тими безнастанними чварами компартія вже почала втрачати свій колишній авторитет та вплив навіть у тих суспільних колах, які раніше були її підпорою. Правда, компартія ніколи не спиралась на більшість населення країни, а широкі народні маси теж ніколи не зв’язували своєї долі з большевицькою диктатурою. Нині ж, коли совєтська влада виразно стала на ґрунт безоглядного визиску та нищення більшості селянства та міщанства, і по селах, і по містах почала зростати активна самооборона всіх тих груп населення, які переконалися, що переведення в життя господарського плану загрожує їм не лише нечуваним визиском, а впрост повною руїною їх матеріального добробуту. Та й не дивно, бо совєтська держава не лише дуже обтяжує працю селян хліборобів високими податками, а головне — силою відбирає в них збіжжя по примусових цінах, які виносять всього 20% дійсної вартості. Характеристично, що протягом хлібної кампанії минулого року, підчас якої село виявляло неменший проти 1929 р. опір та саботаж, також і колективні селянські господарства відмовляються давати збіжжя по таких цінах. Селянські маси не лише вороже ставляться до большевиків, але горять справжньою ненавистю до панування компартії. А що вже й казати про дрібнобуржуазні групи мінського населення, яке, не маючи ніяких виглядів на кращу будуччину під большевицьким режимом, живе лише одною надією на упадок совєтської влади. Тому, саме ці групи кинулися дезорганізувати внутрішній торговельний обіг та різними способами намагаються обезцінити совєтську валюту.

При таких обставинах харчова криза загострилася ще більше, хоч у 1930. р. в Совєтському Союзі видав кращий од попереднього урожай. Разом із тим на вільному, себто, приватному ринку ціни на продукти та товари піднеслися за. останній рік. аж на. 33%. Цей факт виразно свідчить, що совєтська валюта безупинно паде, що в країні відбувається прихована інфляція. Совєтським громадянам справді доводиться перебувати. в дуже тяжких умовах харчової кризи та товарового голоду. Коли ж додати, що в країні панує жахлива мешкальна криза, що робітники та службовці отримують замалу заробітну платню, що безробіття не зменшується, а щораз збільшується, що дорожнеча й собі все зростає, то кожному будуть зрозумілі ті загальні злидні, в яких опинилося понад 150 міл. населення Совєтського Союзу.

Разом із тим робітники та службовці вже зрозуміли., що система безперервного виробничого процесу та так зване «соціалістичне змагання», запроваджені з метою піднести видайність праці та загально побільшити продукцію, є досить зручним кроком компартії підсилити визиск їх праці без ніякої винагороди.. Цей факт, як також і примусова підписка на різні державні позички, через що кожний робітник та службовець втрачає щороку місячну, а то й двомісячну заробітну платню, ще більше підсилюють загальне невдоволення та. зневіру навіть у тих колах, які довший час були до певної міри моралько-політичною підпорою совєтської влади.

Характеристично, що загальне розчарування та непевна будуччина поволі, але щораз більше шириться також і в совєтському апараті, червоній армії та навіть поміж масою рядових комуністів. Тому саме в країні зростає щораз більший активний опір із боку населення, виникають різні таємні організації для чинної боротьби проти панування компартії, всюди помітний саботаж, зростає загальне безладдя та шириться неймовірне пияцтво і взагалі досі ще нечуваний розклад.

Цілком зрозуміло, що компартія знає дуже добре про невдоволення народних мас сучасною політикою совєтської влади, про загальне вороже відношення до большевицької диктатури та режиму. Проте вона сама відверто не раз зазначала, що большевицька диктатура рахується не з голосом народних мас, які, мовляв, не визнаються в «будуванні соціалізму», а кермується своєю основною метою в Союзі та різними планами на міжнародній арені. Тримаючися переважно насильством та спираючися на особливі відділи ДПУ, компартія при нинішніх обставинах знову примушена підсилити червоний терор до попередніх розмірів. І справді, масові арешти, висилки на північ Росії та до Сибіру, як також розстріли, навіть без суду, знову прибрали дуже широких розмірів. Таким чином совєтська влада сподівається залякати людність узагалі, а зокрема — придушити той революційний рух, який останніми часами почав виявлятися по різних сторонах Совєтського Союзу.

На совєтській Україні, а також по інших національних республіках ця боротьба проти большевицької диктатури прибирає дещо відмінних форм, ніж у Росії, бо українські народні маси приходять до переконання, що конче треба за всяку ціну досягти відділення України від Росії. А тому український визвольний рух має виразно національно-революційний характер. Бо ж кожному видно, що Українська Радянська Республіка зовсім не є незалежною державою, що Москва провадить колоніальну політику на Україні, що сучасний український совєтський уряд є лише знаряддям Москви. Такі думки запанували не лише в колах української інтелігенції, а щораз більше опановують вони широкі народні маси та ширяться навіть поміж українськими комуністами. І ось, щоб знесилити та знейтралізувати цей зростаючий український націоналізм, який з переможною силою опановує не лише школу, церкву, різні культурні та наукові установи, а також і совєтський апарат, армію та компартію України, Москва вже роками провадить так звану «українізацію» та намагається усякими поступками українським націоналістам здобути серед них собі хоч деякої прихильності.

Проте стихійний зріст українських національних сил прибрав таких розмірів, що всі ці заходи є паліативні. Тому Москва, щоби врятувати своє панування на Україні, примушена за допомогою своїх агентів та від поручників уживати також випробуваних методів насильства й терору. Так два роки тому вона рішуче розправилася з опозицією в українській компартії, виславши за межі України бувшого комісара освіти Шумського, голову ВДНГ Гринька та чимало інших видатних лідерів комуністів, бо вони досить гостро виступали проти нинішньої колоніальної політики на Україні, як і взагалі домагалися, щоб совєтська Україна не лише формально, а й направду мала права незалежної держави в Совєтському Союзі. Тоді ж закрито цілий ряд українських мистецьких та культурних організацій, бо вони опинилися в руках української опозиції та рішуче виступали проти нинішньої культурної залежності України від Росії.

Налякана, цим стихійним ростом українською визвольного руху Москва через своїх агентів на совєтській Україні перевела в 1929. р. також масові арешти поміж. Українцями взагалі та студентською молоддю зокрема, щоб терором, здушити наростаючу небезпеку. Мало того, з метою дискредитації самої ідеї української державності вона наказала своїм прислужникам виточити показовий процес проти «Союзу Визволення України» та «Спілки Української Молоді», обвинувачуючи їх у полонофільстві та в намірах відновити старий лад на Україні. Тим часом перебіг харківського процесу виразно показав, що С. В. У. не була революційною організацією та, власне, не мала зв’язку з полонофільською групою української еміграції. Тому саме московським агентам довелося обвинувачувати та судити членів С. В. У. переважно за їх участь у тій визвольній боротьбі, яка відбувалася ще перед десятьма роками.

Совєтські можновладці дуже добре знають, що українські провідні групи обстоювали й обстоюють ідею української великодержавності в формі створення Самостійної Соборної України, до складу якої мають увійти також і ті українські землі, які нині знаходяться під окупацією інших держав, зокрема Польщі, та що Українська. Нація здобуде собі волю лише наслідком національної революції та збройної боротьби. Звичайно, що московським приший-хвостам дуже тяжко поборювати український визвольний рух, коли він. намагається організовувати та підготовлятн нашу націю до боротьби за своє визволення власними силами, а тому вони й поширюють вигадки про полонофільство та намагаються компрометувати наші змагання за державність, уважаючи їх за польську інтригу. Це стара метода, бо свого часу царський уряд уважав боротьбу Української Нації за своє визволення за. німецьку або австрійську інтригу, а нині польські імперіалісти, намагаючись затримати під своїм пануванням наші західні землі, й собі не менш уперто поборюють український визвольний рух під польською окупацією як інтригу німецьку або большевицьку.

Як бачимо, історичні вороги української державності, захопивши в. свої руки українські землі протягом 1919—1920. р. р. та ще раз унеможлививши утворення Самостійної Соборної України, щоб виправдати свою боротьбу проти змагань Української Нації за власну великодержавність, обвинувачують українських патріотів і в полонофільстві і в москвофільстві. Це правда, що в лоні Української Нації ще не зовсім зникли групи, що сподіваються утворити власну державу за допомогою Москви чи Варшави. Проте ці групи досить маленькі та маловпливові. Навпаки, переважна більшість нації виразно обстоює ідею української великодержавності, себто, вороже ставиться і до Польщі, і до Москви. Українські державники вже зрозуміли, що Москва та Варшава, як це вже було й за минулих століть, змагаються за гегемонію на сході Європи на. яку вони вперто претендують. Українська Нація нині свідома своєї ролі в цій боротьбі Москви та Варшави за українські землі й ніколи не допустить, щоб якийсь із наших історичних ворогів ще раз покористувався нашими силами для своєї мети. Навпаки, українські державники-націоналісти використають всі можливості, щоб через національну революцію та збройну боротьбу розвалити не лише Совєтський Союз, а також і сучасну Польщу, бо саме на їх руїнах і може утворитися Самостійна Соборна Українська Держава.

б. Новий розподіл Східної Європи.

В певних колах європейських політиків, а також, і в дипломатичних та урядових сферах панує погляд, що так. чи інакше большевицька диктатура на Сході Європи згодом загине, що тоді знова відродиться Росія в тій чи іншій формі, що таким робом Європа нарешті позбудеться большевицьких клопотів та утворяться більш сприятливі можливості для її господарського відродження та консолідації. Та на ділі так воно не буде, бо провідні європейські кола забувають про те, що на Сході Європи вже й нині є не лише совєтська Росія, але також, і Україна, Білорусь і закавказькі та закаспійські совєтські республіки. Цей розподіл колишньої царської імперії на низку совєтських незалежних республік зовсім не випадковий. Навпаки, він цілком природній, бо всі ці республіки були протягом 1918—1920. рр. і справді незалежними національними державами, а совєтська Росія лише збройною силою їх окупувала та тоді вже з ними утворила Союз Совєтських Республік. Протягом останніх 10 років ці національні держави так зміцнили свої сили, а головне ідея національної державності так закорінилася в масах населення, що нині власне нема на світі такої сили, яка змогла б на довший час поневолити ті нації Східної Європи, які так завзято та безнастанно змагаються за свою державність. Правда. декому здається, що ці різні східноєвропейські нації могли б погодитися на утворення якоїсь федерації з Росією. Ця думка помилкова, бо поміж Росією та Україною й іншими східноєвропейськими країнами панує такий національний та господарський антагонізм, що утворити будь-яку федерацію на Сході Європи є цілком виключено. Не слід забувати, що існування таких федерацій як Німеччина або Злучені Держави, зумовлюється єдністю національною та спільністю інтересів, чого на Сході Європи якраз і нема. Правда, Совєтська Росія теж є федеративною республікою. Може ця федерація збережеться також і після занепаду большевицької диктатури, але цілий ряд національних совєтських республік, які й тепер не належать до складу совєтської Росії, та ще й деякі національні терени безперечно будуть боротися за власну незалежну державність. Тому нема ніякого сумніву, що розвал Совєтського Союзу приведе до утворення таких національних держав, як Україна, Білорусь, козацькі держави, закавказькі (Грузія, Азербайджан, Вірменія) та закаспійські (Узбекистан та інші). Отже, Росія буде лише одною з держав на Сході Європи з населенням до 80-85 мільйонів душ. Звичайно, російські імперіалісти на такий розподіл російської держави добровільно не погодяться, а тому саме там після загибелі большевицької диктатури певний час буде точитися жорстока боротьба різних націй за свою незалежність. Якраз на долю Української Нації припаде вести перед у тій боротьбі, щоб спільно з іншими східноєвропейськими націями примусити Росію відмовитись від змагань панувати на чужих теренах.

Разом із тим Українська Нація ніколи не примириться з польським пануванням на Західних Землях. Як відомо, сучасна Польща переживає дуже гостру й затяжну господарську кризу, а також отяжена досить складною внутрішньою боротьбою за владу. Не виключено, що нинішній режим Пілсудського може довести польську державу навіть до революційної завірюхи та громадянської війни. Зрозуміло, що українські патріоти лише чекають на такі події, щоб їх використати. Зовсім імовірно, що можливість відізвання українських земель од Польщі настане також у випадку збройного конфлікту поміж совєтською Росією та Польщею. Не треба забувати, що біля 7 мільйонів українського населення, що опинились під польською окупацією, перебуває нині не в кращих умовах, як решта Української Нації під большевицькою диктатурою. Бо сучасна Польща не лише поневолила українців національно та намагається їх полонізувати, а також робить заходи колонізувати українські землі польськими елементами. У зв’язку з цим ненависть українців до Польщі досягнула небувалих розмірів, а такі факти , як саботажна акція і «пацифікація», того проречистим доказом.

Одне слово — Українська Нація разом зі своїми спільниками буде провадити боротьбу не тільки проти большевицької диктатури, не лише проти: російського імперіалізму взагалі, а також і проти польського імперіалізму. 1 ця боротьба триватиме аж то того часу, поки Сх. Європа не поділиться на низку національних держав на засадах прав націй на самовизначення. Українська. Нація, як свого часу німецька або італійська, не заспокоїться та не складе зброї аж до осягнення своєї мети, а саме — утворення Самостійної Соборної України. Як бачимо, на долю України та п спільників припала роль добитися такої радикальної зміни відносин на Сході Європи, яка своєю чергою припадає на долю Німеччини, Італії та їх прихильників у центральній Європі та на Балканах. Нема сумніву, що сучасний стан Європи нікого не задовольняє, за виїмком хіба Франції та її васалів. Адже й Велика Британія, а навіть ряд інших держав, не являються упертими оборонцями сучасного статус кво.

З нашого погляду той берестейський мировий договір, який у засаді поставив був досить правильне розв’язання східноєвропейської проблеми, ще раз прийде на порядок денний, хоч у зміненій формі. Тоді на Сході Європи утвориться зовсім інакша система міжнародних відносин. Так, Польща, мабуть, утратить коло 10 мільйонів населення та коло половини теперішнього терену (коло 180 тис. кв. км.) і стане справді національною державою з населенням у 20 міл., а Росія втратить коло 70 міл. населення та 4,5 міл. кв. км. простору і своєю чергою перетвориться в національну державу з простором коло 16,5 м. кв. км. та з населенням понад 80 міл. Поміж ними барієрою стане незалежна Білорусь із населенням коло 8,5 міл. та з тереном коло 190 тис. кв. км., а також і Україна з населенням: понад. 50 міл. і з тереном у 850—900 тис. кв. км. Таким робом віковічне польсько-російське суперництво за гегемонію на Сході Європи буде зліквідоване, а існування прибалтійських держав (Литва, Латвія та Естонія) буде забезпечене. Крім того, повстане низка козацьких та інших держав на Північному Кавказі з тереном коло 200 тис. кв. км. та з населенням коло 5 міл. душ, так що Росія буде зовсім одрізана від Чорного Моря та від Закавказзя, а на просторах останнього (190 тис. кв. км. із населенням понад 6 міл.) відновляться незалежні держави грузинська, вірменська та азербайджанська. Нарешті, на закаспійських просторах із тереном коло 3,5 міл. кв. км. із населенням коло 15 міл. утвориться ще низка незалежних мусульманських країн (узбецька, киргизька та інші).

Цілком зрозуміло, що до такого розподілу на Сході Європи прийде лише тоді, коли Українська Нація разом зі своїми природними спільниками вистоїть у боротьбі проти польсько-російського імперіалізму і утворить незалежну державу. Декому здається, що українці ще не дозріли до такої боротьби. Проте такі погляди в значній мірі пояснюються тим, що світ мало звертав уваги на ті зміни, які сталися на Сході Європи протягом останніх 10—12 років. Між тим Українська Нація спромоглася в 1917—1918. р. р. утворити власну національну державу, яка проіснувала аж до кінця 1919 року, провадячи боротьбу не лише проти совєтської Росії та Польщі, а також і проти армії Денікіна та Врангеля. Ця рівночасна боротьба на три фронти і привела, власне, до трагічного кінця, бо вороги української державності отримували допомогу від своїх спільників, а Українська Нація за гетьманування Скоропадського була позбавлена можливості створити свого національну армію та таким робом не використала тої допомоги, яку свого часу дала Україні Німеччина. За останніх 10 років сили Української Нації на всіх наших землях зросли до таких розмірів, що нині вона вже зі значно більшими шансами зможе відновити боротьбу за своє визволення. І нема сумніву, що при сприятливих обставинах нам укупі з іншими націями Східної Європи цим разом пощастить довести свою визвольну боротьбу до бажаного кінця.

Не слід забувати, що соборна Україна при своїй незалежності відіграватиме значну роль в господарському житті Європи. Бо лише совєтська, Україна продукує нині річно 150 міл. центнерів збіжжя, понад 12 міл. цент. цукру (85% цукрової промисловості совєтського Союзу) й коло 200 міл. цент. бараболі, кукурудзи, проса та гречки. Перед війною ця хліборобська продукція була куди більша, бо нині українські селяни не бажають поширювати засівної площі, а крім того, урожай із гектару впав на 1 центнер. До війни Україна вивозила до Європи коло 50 міл. цент. пшениці та ячменю, а нині Москва силою вивозить із України коло 30—35 міл. цент. збіжжя та коло 8 міл. цент. цукру. Далі, сов. Україна добуває коло 40 міл. тон вугілля. (80% всього совєтського вугілля), майже 8 міл. тон залізної руди (70%) і 0,6 міл. тон манганової руди (40%). Разом із тим українська, металургія виробляє понад 3,5 міл. тон чавуну (понад 70%) і коло 3 міл. тон криці (коло 70%). На жаль, Москва провадить колоніальну політику на Україні, використовуючи українські природні багатства переважно для розбудови російської промисловості!, тоді як Україна має ще замало розвинену машинобудівельну та металообробну промисловість, а тому саме й українська легка промисловість розвивається слабшим темпом од російської, бо Москва, наприклад, не дозволяє розширювати на Україні текстильну та шкіряну промисловість.

Звичайно, господарська роль незалежної соборної України буде ще більшою, а головне — вона зможе відіграти належну їй роль в європейському та світовому торговельному обміні. Бо ж у таких межах Україна вже й нині збирає річно понад 250 міл. цент. збіжжя, себто, на 40 міл. цент. більше за Німеччину і на 80 міл. цент. більше за Францію, як також продукує дуже велику кількість інших продуктів (між іншими коло 15 міл. цент. цукру). Нема сумніву, що вона зможе щороку вивозити до Європи не менше 50 міл. цент. пшениці та ячменю, як також значну кількість інших хліборобських продуктів, навіть при сучасному стані свого сільського господарства. Крім того, вона зможе експортувати також певну кількість вугілля, залізної та манганової руди, що дасть можливість закуповувати в Європі досить велику кількість різних промислових виробів, а насамперед всяке устаткування для української промисловості. Бо не слід забувати, що навіть на підставі виробленого Москвою господарського плану совєтська Україна в досить короткому часі піднесе добування вугілля до 90—100 міл. тон залізної руди до 18 міл. тон, а українська металургія буде продукувати .понад 10 міл. тон чавуну та коло 9 міл. тон криці. У зв’язку з цим значно пошириться також українська промисловість взагалі, а особливо машинобудівельна, металообробна, хімічна, електротехнічна та будівельна, як і деякі галузі легкої .промисловості. Так само сільське господарство має піднестися на 50%. Зокрема продукція цукру має зрости на 20 міл. цент. Крім того, одержавши в свої руки галицьку та кубанську нафту, Україна зможе піднести її продукцію до 3—4 міл. тон. Вже з цих коротких цифрових даних ясно, що соборна Українка посідає не лише господарську самовистачальність, а має також і всі можливості стати в будуччині одною з найбільш упромисловлених країн Європи. Звичайно, Україна буде змушена ще більш зісилити політику свого упромисловлення, щоб протягом яких 15—20 років поширити власну важку та легку промисловість 4—5 разів, а сільське господарство піднести у 2—3 рази, бо нині наша нація надто хліборобська, й тому на українських землях панує таке аграрне перенаселення, якого не знає, власне, ні одна європейська країна. Не слід також забувати, що на всіх українських землях щороку збільшується населення на 1 міл. Отже, маючи досить значні природні багатства, Україна при сприятливих обставинах незабаром могла б стати могутньою промисловою країною, занявши третє місце в Європі, а саме безпосередньо по Німеччині та Франції. На сході Європи вона відігравала б довший час навіть провідну роль, бо Росія хоч і посідає не менші за Україну природні багатства, але має майже вдвічі меншу важку індустрію та головне, не зможе з різних причин так швидко упромисловлюватись як Україна. Так, совєтська Росія добуває нині в 5 разів менше вугілля, в 2 рази менше залізної руди та продукує всього коло 2 міл. тон чавуну й коло 2 міл. тон криці.

Розподіл Східної Європи приведе до справжнього її замирення та спричиниться до бажаної всім консолідації. Тільки за таких обставин Східня Європа зачне відігравати належну їй роль в світовому та європейському господарському житті. Навпаки, всякі інші плани та концепції треба уважати помилковими або провізоричними. Сподіваємося, що з часом загальні обставини та події таки примусять великі держави як слід оцінити та зрозуміти змагання східноєвропейських націй за свою волю та державність, а тоді й вони сприятимуть розв’язанню східноєвропейської проблеми на засадах нашої концепції. Бо лише така розв’язка проблеми Сходу Європи найкраще забезпечує не лише сталий мир у цілій Європі, а також і її господарський розвиток та загальну консолідацію.

Б. Дніпрянський. Проблема української великодержавності й будуччина Cхідної Європи.
// Розбудова Нації. – Прага. – січень-лютий 1931 року. – с. 12-18.

Правопис приведено у відповідність до сучасних норм, виділення в тексті – редакції “РІД”.

Share and Enjoy

  • Facebook
  • Twitter
  • VKontakte
  • Google Plus