Лише ті, у кого стискає горло від почутого російського слова, від вигляду польських торгашів або імперського двоголового орла (кремлівської зірки), здатні боротися і перемагати. Їх не зупинить ніхто і ніщо. На один удар вони відповідають трьома. Ними рухає незрозуміла плебсу Українська Ідея.
Елітою, гарячою кров’ю нації, рухає Велика Ідея. Для реалізації ідеї не повинні бути перепоною якісь колабораціоністські західно-європейські декларації, права людини, «загальнолюдська мораль» та інша термінологічна «лапша».
Доля нації у самозатвердженні. Наша нація зможе самозатвердитися тільки на теренах іних народів. Бо самозатвердження у нескінченій боротьбі. Нам поки що зручно сидіти у колисці-Україні, але ми ростемо та міцнієм і настане час, коли дитина стане мужем і візьме до рук замість іграшки меч. Націю не можна пізнати. Розум не в змозі її зрозуміти, лише почуття. Через націю світ знову одержав героїчну ідею. Доля героя – його нація.
Інтерв’ю Олега Однороженка молодіжному журналу “Горіх”
**Олег Однороженко цілком відповідає образу всесторонньо розвинутої особистості, який він зараз і пропагує. Його активна громадянська позиція стає зрозумілою, якщо пошукати в Інтернеті посилання на діяльність організації «Патріот України». Його науковий ступінь доктора історичних наук виправдовує себе під час столичної презентації авторської книжки «Українська (руська) еліта доби середньовіччя та раннього модерну». У розмові про елітарність українського зразка пан Олег доводить, що «людина в уніформі».
Досить поширеною помилкою науковців і політиків сьогодення є отожненя типу «українця» лише із одним із двох ментальних типів українців. Чому їх саме два і які вони ці типи? Не слід плутати ці типи із дуадою: «еліта нації – вся нація». У процентному співвідношенні еліта представляє себе у складі нації не більш як 5%. Цього проценту звісно замало для виділення типу ментальності. Отже щодо типів – їх два. Це «народницький» тип. І це «державницький» тип.
*Даний текст дивним чином констатує те, що в часи ОУН так само як і зараз було вкрай багато пацифістів, що стверджували, що для націоналістичного руху будь-який військовий вишкіл є негативом. Ця стаття є відповіддю конкретним пацифістам тих часів із так званої “Мети”. Також інколи автор називає їх “католиками” вочевидь не маючи на увазі саме католицьку церкву або всіх католиків, а натякає на те, що опоненти-пацифісти прикриваються часто релігійністю. Чудовим епіграфом до цього тексту підійшли б слова нашого побратима “Якщо в чоловіка немає природнього потягу і захоплення маршируючою колоною і уніформою – значить у нього щось негаразд із генами”
Від найдавніших часів людство використовує най різноманітніші символи. Мо ва символів є одним із найпотужніших засобів, що зв’язує воєдино людську цивілізацію, не дає їй розпастися на окремі фрагменти та епізоди.
Сьогодні, вислуховуючи ґрунтовну критику демократії, прийнято погоджуватися, але наводити старий, але, нажаль, не забутий афоризм В.Черчілля «Демократія – погана форма правління, але кращої ще не вигадано». Ця фраза жодним чином не відповідає дійсності. Існує цілий ряд недемократичних політичних режимів, які функціонально є більш ефективними та мають на порядок менше вад, аніж демократія. Їх існування у суспільстві «свободи, рівності та братерства» не заведено афішувати, адже це може вивести людство на новий етап свого розвитку, де немає місця ані демократичній безвідповідальності, ані її вічним супутникам – ліберальній вседозволеності та капіталістичному здирництву. Серед таких устроїв майбутнього особливе місце посідає система Націократії, розроблена українським націоналістичним ідеологом, полковником армії УНР Миколою Сціборським.
Для функціонування будь-якої держави, а тим більше такої, що претендує на більш-менш тривале та успішне існування, потрібні ті, хто керуватиме відповідними політичними процесами – еліта.
Виховання нового суспільства, тим більше суспільства націоналістичного починається із виховання людини нового типу. Щоб зрозуміти тип Нової Людини варто зрозуміти те суспільство, якого ми хочемо досягнути. Багато тих, хто брався за це у результаті отримували утопії. Утопії демократичні, соціалістичні та ще багато інших.
З одного боку ми прагнемо ідеалу. З іншого боку під ідеалом зараз розуміється недосяжна ціль. Але чи це так насправді?
Апологети домінуючої сьогодні соціальної системи, вправно жонглюючи гуманістичними кліше сентиментальних міфологем, творять отруйне ідейне місиво, зване «прогресивною культурою», яка насправді є лише втіленням і концентрацією фальші і фарисейства. Те, що сьогодні видається за суспільний ідеал, — це лише хаос, який претендує на те, що він – форма. Насправді ж це відчужене, неавтентичне існування, за парадним фасадом якого – нігілізм і апатія, протиріччя і деструкція, закамуфльовані під позитивні форми, що приховують тління і розклад.
Від самих початків свого історичного буття український (руський) народ постає на сторінках старожитних руських літописів та іноземних хронік як народ-войовник, що веде безупинну війну на всіх своїх кордонах – готується до походів, організовує оборону своєї країни, здійснює колонізаційні заходи на відвойованих теренах та будує державні структури, що покликані зорганізувати військовий потенціал народу.
Доба, яку ми звикли називати Першими визвольними змаганнями, потребує сьогодні нового історичного прочитання. Багато хто звик говорити про ті криваві роки переважно в сумних інтонаціях переможених і принижених. Нам часто нав’язують народницький (або ж “націонал-демократичний”) варіант української історії, де вся наша історія описується як серія постійних поразок, а мазохізм намагаються представити як основу нашого національного характеру.
Питання про роль еліти в житті нації обіймає одне з провідних місць в інтелектуальній спадщині українського націоналізму першої пол. ХХ ст. Чи не найбільшу увагу цьому питанню приділяли Д.Донцов, Я.Стецько та Д.Мирон-Орлик. Також це питання було до певної міри осмислене в концепції Націократії, створеної М.Сціборським.
На зламі епох націоналістичний рух виявився нездатним захопити владу в Україні, а націоналісти як рух і окремі особи повністю втратили вплив на ситуацію в Українській політиці і опинились на «політичному дні». Є безліч пояснень цієї ситуації – говорять про «кризу ідей», «непопулярність в масах», «проблему роз’єднаності», «несформованість цілей» і т. д.
Не ризикуючи впасти в перебільшення, ми можемо з усією очевидністю констатувати, що сучасний український націоналізм знаходиться в глибокій системній кризі.
Сучасні антифашистські режими виховують відповідні суспільства як передумову своєї безпеки. Щоб забезпечити існування матеріалістичного режиму потрібно виховувати матеріалістів. Більшість сучасних людей хочуть прожити так щоб у кінці життя можна було згадувати не те як служили Вищому, а те скільки смачного вони з’їли, цікавого побачили і побільше «промутілісь».
Розглядаючи питання ідеології в сучасному світі, філософи і політологи активно вивчають питання різних ідеологічних систем. Найбільш точним видається аналіз японського політолога Фукуями в праці “Кінець історії”, в якій він виділяє три ідеологічні системи, що містять у собі усі необхідні компоненти ідеології. Це – комунізм, лібералізм та націоналізм. Коротко охарактеризую ці ідеологічні концепції.
Тема еліти дуже поширена, але при цьому мало кому зрозуміла. Багато філософів дають свої визначення еліти, і часто ці характеристики суперечать одна одній. Але всі вони сходяться в кількох пунктах. А саме, що еліта – це кращі люди, а також в тому, що їх кількість в будь-якому суспільстві незначна. В чому ж кращість цих людей? В даній статті я не ставлю за мету детально з’ясувати це питання. Хотів би лише коротко охарактеризувати найцікавіші філософські погляди на цю проблему.