Сучасний український націоналізм переживає кризу. Комусь таке твердження може видатися зайвим декадентством. Друкується націоналістична література, молодь на вишколах вчить «Декалог» і «Ленту за лентою», а у Львові нарешті поставили файний пам’ятник Степану Бандері – яка в біса криза!?
Відповідаю: криза теоретико-ідеологічна. І біда не в тому, що «Декалог українського націоналіста» знає ще не кожен школяр.
Нещодавно прослухав пісню гурту The Offspring – Change The World (Змінити світ) і замислився над текстом. Якщо коротко пересказати зміст пісні, то в ній йдется про те, що змінити світ, у якому ти живеш – неможливо, адже це нам говорять ЗМІ, в школі тупі вчителі, пузаті дядьки у Парламенті. Але Сонце, на яке ти дивишся, зорі якими ти милуєшся, повітря, яким ти дихаєш – не підвласне їм. Яким воно було, таким воно і залишится, незалежно від того, хто править нашою планетою.
Мережеве видання Рід – це один із виявів організованого соціал-націоналізму, вияв у площині світогляду. Соціал-Націоналізм власну організованість протиставляє роздрібленості та анархії, ідеалізм напротивагу матеріалізму, а ірраціональність, фанатизм та безсумнівну віру замість кайданів раціоналізму. Дух, Кров, Слава, Ієрархія, Ґрунт та Чин – це все святе для нас. Це і є соціал-націоналізм.
Основною містичною ідеєю Соціал-Націоналізму є витворення, замість купи розрізнених індивідуумів механічно об’єднаних назвою «українці» та наявністю українського паспорта, Національної надспільноти – єдиного біологічного організму, який буде складатися з Нових Людей – фізично, інтелектуально й духовно розвинутих осіб. З маси індивідуумів має постати Нація, а зі слабкої сучасної людини – Надлюдина.
„Український соціальний націоналізм”. — Харків: „Патріот України”, 2007. — с. 43-45.
Абсолютна більшість політичних партій України (серед більш-менш впливових – усі) проголошують гасла демократичних цінностей та побудови демократії (демократичного суспільства).
Перш за все розділимо розгляд цього питання на „робітничий рух до Націократії” та „робітничий рух після встановлення Націократії”.
Питання мови є в числі найбільш жваво обговорюваних в колі традиційних націоналістів. Власне мовна політика є фактично квінтесенцією політичних прагнень тих партій та груп, які ми визначаємо як культурно-лінгвістичних націоналістів. Наша гостра ідеологічна полеміка з представниками “мовного фундаменталізму”, в якій ми обстоюємо пріоритетність расової, великодержавної та соціальної складових національної політики над культурно-лінгвістичною сферою, створює у наших опонентів ілюзію, щодо нехтування нами мовної проблематики.
„Український соціальний націоналізм”. – Харків: „Патріот України”, 2007. – с. 46-54.
Не ризикуючи впасти в перебільшення, ми можемо з усією очевидністю констатувати, що сучасний український націоналізм знаходиться в глибокій системній кризі.
Сучасні антифашистські режими виховують відповідні суспільства як передумову своєї безпеки. Щоб забезпечити існування матеріалістичного режиму потрібно виховувати матеріалістів. Більшість сучасних людей хочуть прожити так щоб у кінці життя можна було згадувати не те як служили Вищому, а те скільки смачного вони з’їли, цікавого побачили і побільше «промутілісь».
Українському соціал-націоналізму не притаманне розбиття національних завдань на першорядні та другосортні. Не стали б ми цього робити і в питанні збереження і розвитку наших Раси та Мови. Однак постійні закиди нашій Організації у „вузьколобому расизмі” з боку націонал-лібералів, висунення ними мовного питання як ключового, нехтування расовою проблематикою – змушують нас вказати ієрархію національних потреб.